Днями журі премії «Анґелус» оголосило довгий список номінантів. Цю літературну нагороду Центральної Європи вручають щороку з 2006 за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою попереднього року. Організатором і фундатором премії є місто Вроцлав, а її лауреатом може стати письменник, що походить із Центральної Європи (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Естонія, Латвія, Литва, Північна Македонія, Молдова, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

Цього року журі – Марцін Ценський, Урсула Гленск, Ришард Криницький, Анна Насиловська, Малгожата Шпаковська, Пйотр Сливинський під головуванням Миколи Рябчука – обрало 14 видань із 131 претендентів, серед яких є три книги українських авторів: «Інтернат» Сергія Жадана у перекладі Міхаеля Петрика (Wydawnictwo Czarne), «Забуття» Тані Малярчук у перекладі Марціна Гачковського (Wydawnictwo Warstwy) і «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко у перекладі Богдана Задури (Warsztaty Kultury). Окрім українських творів на премію претендують роботи Магдалени Гроховської, Капки Кассабової, Сергія Лебедєва, Миколи Лозинського, Олени Морштайнової, Ізабели Морської, Петера Надаса, Мартіна Полака, Павла-Петра Решки, Ханни Сукаре і Горана Войновича.

У вересні оголосять фіналістів премії – сім книг із цього списку. Їх автори отримають по 5 тисяч злотих, а переможець, якого оголосять 17 жовтня під час спільної гала-конференції «Анґелуса» та поетичної премії Silesius Wrocław, традиційно отримає 150 тисяч злотих і статуетку авторства вроцлавської різьб’ярки Еви Россано.

З 2009 року в рамках «Анґелуса» нагороджують і перекладача книги-лауреата. А якщо нагороду отримує польський письменник, журі обирає найкращого перекладача однієї з іноземних книг. У 2020 році грошовий приз за переклад збільшили і він становитиме 40 тисяч злотих. Змін зазнала і відзнака ім. Наталії Ґорбанєвської – фактично приз читацьких симпатій. Її володаря читачі обирали впродовж місяця до церемонії із короткого списку номінантів. Досі ця нагорода була символічною, а з 2020 року лауреат або лауреатка відзнаки отримають у винагороду тримісячне перебування на письменницькій стипендії у Вроцлаві.

За весь час існування «Анґелуса» його лауреатами стали троє українських авторі: у 2006 році – Юрій Андрухович із «Дванадцятьма обручами», в 2013-ому – Оксана Забужко із «Музеєм покинутих секретів» (обидва романи переклала Катажина Котинська), в 2015-ому – Сергій Жадан із «Месопотамією» (у перекладі Міхаеля Петрика і Адама Поморського). А от відзнаку ім. Наталії Ґорбанєвської, яку призначають з 2014 року, здобував лиш один український письменник – Юрій Винничук за роман «Танґо смерті» у перекладі Богдана Задури.

І поки почесне журі обирає фіналістів, ми нагадуємо про романи українських письменниць і письменника, які претендують на «Анґелуса».

Психологічний роман Наталки Сняданко, який увійшов до довгого списку премії «Книга року ВВС-2013» – це історія двох подруг дитинства, що вирушили до Берліну у пошуках кращої долі. Сподівання та розчарування нового життя, родинні взаємини та побутові стосунки, драйв, пригоди, нероздільне кохання та пошуки щастя – Соломія та Христина пройшли через це.

Негаразди і радощі, поділені на двох, наблизили їх одне до одного, і згодом відносини двох жінок переросли у почуття, яким вони так і не наважились знайти визначення. Почуття, набагато складніші за звичайну дружбу, та однак такі, що доповнюють її та роблять особливою. І мабуть ця історія мала б свій хепі-енд, якби не одне коротке повідомлення кримінальної хроніки у ранковій газеті…

«Це книга про досвід, причому досвід неочевидний. Сюжетно вона про заробітчанок, але мені хотілося показати, що заробітчанство – це не завжди велика сентиментальна драма, не тільки трагедія загальнонаціонального масштабу, – пояснює Наталка Сняданко. – Це іще може бути приватний, суб’єктивний і досить цікавий, корисний досвід – суто людський, суто емоційний».

У історичному романі Тані Малярчук, який став «Книгою року ВВС-2016», переплітаються дві сюжетні лінії – історична та сучасна: політика і мислителя В’ячеслава Липинського та жінки з теперішнього, яка з його допомогою шукає шлях до себе. Це роман про час, пам’ять, державність, про сутність речей і про вміння одночасно дивитися назад і вперед. Оформив книжку дизайнер Назар Гайдучик.

«Забуття» – це мій роман про ХХ століття, про мої сто років, але не самотності, а втраченої пам’яті, – каже Таня Малярчук. – Це спроба згадати забуте. А також об’єднати індивідуальне і колективне українське, історичну достовірність і художню вигадку, кохання і покликання, божевілля і здоровий глузд, якого, втім, у цьому романі, мабуть, найменше. Його основою несподівано для мене самої стало життя політика-невдахи і пристрасного мислителя В’ячеслава Липинського. Українці дуже перед Липинським завинили. Але ще більше вони завинили перед самими собою, бо були надто слабкими, щоб не стати жертвами. З іншого боку, якраз слабкі й покірливі змогли вижити і народити тих, що пізніше народять нас. Забуття було в цьому процесі відродження необхідним актом самозахисту. Я почуваюся тим крайнім поколінням, яке тепер змушене віддавати борги. Розрізати запалені рани, боротися зі страхом, брати відповідальність, визнавати вину і прощати. Цей роман – данина моєму корінню. Я мусила його написати».

Роман Сергія Жадана, що став найкращої книгою 24 Форуму Видавців у номінації «Сучасна українська проза», розповідає про те, як змінилося життя людей, коли на сході України почалася війна.

«…Одного разу прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь, – ідеться в анотації. – Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі… Січень 2015 року. Донбас. Паша, вчитель однієї зі шкіл, спостерігає, як лінія фронту неухильно наближається до його дому. Стається так, що він змушений цю лінію перетнути. Щоби потім повернутись назад. І для цього йому щонайменше потрібно визначитись, на чиєму боці його дім…».

«Інтернат – це одна з локацій роману, – каже Сергій Жадан. – Але разом із тим це ще й метафора. Метафора світовідчуття, метафора загубленості, недолюбленості врешті-решт. Цю книгу добре було б прочитати людям, які ніколи не були на українському сході, які складають своє враження про Донбас та українсько-російську війну виключно з повідомлень ЗМІ та загальних настроїв у соціальних мережах. Тим, що готові за електоральними відсотками побачити живі обличчя».