Лише місяць – до 29 грудня – творчий і подружній тандем, який віддав служінню Національному академічному українському драматичному театру імені Марії Заньковецької 110 років на двох, зможе працювати у ньому…
Кілька днів тому, а саме 25 листопада, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Федір Стригун та народна артистка України Таїсія Литвиненко отримали офіційні листи від адміністрації театру, в яких їх повідомили про припинення контрактів у з в’язку із закінченням терміну їхньої дії. Федору Михайловичу запропонували продовжити співпрацю у рамках цивільно-правової угоди і запропонували постановку вистави на його власний вибір. А от Таїсії Йосипівні таки вділили пів ставки, адже “така форма співпраці відповідає її актуальній зайнятості у репертуарі”, щоправда, щоби продовжити на таких умовах контракт, їй треба з’явитися до адміністрації театру… до 29 листопада.
Офіційна позиція адміністрації театру
Ми намагалися зв’язатися телефоном із директором-художнім керівником театру ім. М. Заньковецької, але з якихось причин він не міг, чи не захотів, цього зробити – просто не піднімав слухавку. Тож подаємо офіційну позицію адміністрації театру, яку опублікували на офіційному сайті закладу: «Дирекція театру наголошує, що не йдеться про повне припинення співпраці театру ім. Марії Заньковецької ані з Федором Стригуном, ані з Таїсією Литвиненко. Наголошуємо, що таку форму співпраці театр практикує з усіма нашими вельмишановними корифеями. Для прикладу, з народними артистами України Богданом Козаком та Борисом Мірусом.
Хочемо особливо наголосити на тому, що контрактна система довела свою ефективність та життєздатність не лише у театральній сфері і не лише за кордоном, а й активно використовується в Україні в інших сферах зайнятості.
Саме контрактна система дозволяє театрам, зокрема і нашому, оновлюватися, залучати нові, свіжі, молоді сили, запрошувати нових режисерів та акторів. Саме така політика дозволить театрові оновитися, рухатися вперед. А, як казав геніальний український режисер та реформатор театру Лесь Курбас, рух – принцип Всесвіту.
Водночас велика повага до корифеїв театру, людей, які віддали служінню йому не один десяток років, змушує нас поряд із пошуком нових сил шукати форми співпраці, які дозволили б поєднати на одній сцені кілька поколінь, які навчатимуть та доповнюватимуть одне одного.
Дирекція театру щиро сподівається, що компроміс буде знайдено, відповідно – конфлікт буде вичерпано. На превеликий жаль, теперішнє законодавство покладає на керівника театру одноосібну відповідальність за всі рішення, зокрема і найболючіші: кадрову політику.
Проте запевняємо, що всі рішення, навіть найнепопулярніші, продиктовані лише турботою про майбутнє театру.
Наголошуємо також, що НАУД театр ім. М. Заньковецької, за наявності вакансій у складі професійних творчих працівників, проводить відкриті конкурси на заміщення вакантних посад, де рішення приймають незаангажовані члени об’єктивної конкурсної комісії.
Національний театр імені Марії Заньковецької продовжує працювати для свого глядача та щиро сподівається на розуміння».
А що друга сторона?
Натомість Федір Стригун і Таїсія Литвиненко також вирішили розповісти про своє бачення цієї ситуації, тому запросили представників преси на зустріч. Спочатку вони озвучили своє звернення до громадськості, а згодом відповіли на запитання присутніх.
«Ми, Федір Стригун і Таїсія Литвиненко, змушені констатувати, що проти нас і низки ведучих акторів театру ведеться психологічний тиск і переслідування. Нам створюють умови, в яких неможливо працювати. Нас змушують покинути улюблену роботу, театр Марії Заньковецької, якому ми віддали більш ніж півстоліття… кожен. Після звільнення Ярослава Кіргача ми стали наступними жертвами не реформи, а саме ненависті зі сторони дирекції».
Як стверджує Федір Стригун, це рішення художньої ради не колективне, а, як і у випадку з Ярославом Кіргачем, одноосібне рішення директора театру. Обоє акторів наголошують, що психологічне цькування їх та їхніх учнів, які також працюють в театрі ім. М. Заньковецької, триває роками. З репертуару театру зникають вистави, рішення про списання приймаються одноосібно, а всі пропозиції «щодо» відхиляються.
«Мені не дають працювати! Нам не дають працювати! Таїсії Йосипівні Мацяк також відмовив у постановці позапланової вистави і одноосібно звільнив молодих акторів театру, які працювали з нею», – каже режисер.
І додає, що наслідки такої «війни» в театрі уже позначилися на його здоров’ї. Цього року Федір Стригун пережив надскладну операцію на серці, яку провели у столичній клініці. Як після операції, так і впродовж тривалої реабілітації дирекція театру жодного разу не поцікавилася станом його здоров’я.
«Звісно, ми могли б промовчати і тихо відповзти у «пенсійну тінь», але ми не можемо допустити, щоб наші учні, ті, кому ми передаємо професію, актори театру, наші колеги жили в перманентному страху, – пояснює подружжя. – Наш авторитет у Львові, наші однодумці у колективі заважають йому отримати всі 100% влади у театрі. Ось у чому головна причина конфлікту. Мацяк шукає собі подібних, а ми інші – вільні, незалежні, з власною думкою».
То якого ж рішення в цьому конфлікті очікує Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, а також їхні вихованці? Вони вимагають у Міністерства культури, молоді та спорту України в особі міністра Володимира Бородянського відсторонити Андрія Мацяка від обов’язків директора-художнього керівника національного театру імені Марії Заньковецької.
Підтримка колег і не тільки
На захист творчого подружжя Стригуна-Литвиненко стали їхні колеги з театру ім. М. Заньковецької і не тільки. В Національній спілці театральних діячів України кажуть: ситуація, що склалася у Львівському національному академічному театрі ім. Марії Заньковецької, не може не обурювати театральну спільноту. 55 років служіння театру Заньковецької, сотні зіграних ролей. Більшу частину репертуару театру становлять вистави, створені саме Федором Стригуном. І для глядачів, і для колег театр Заньковецької асоціюється саме з ім’ям Федора Стригуна.
І за все це керівництво театру віддячило офіційним повідомленням про припинення контракту, таким чином продемонструвавши зневагу до заслуг Федора Стригуна. Спілчани вважають, що така ситуація неприпустима. Неповага до старшого покоління, до всього, що це покоління зробило для українського театру, не має стати закономірністю.
До колег приєднується й колектив Тернопільського академічного обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка: «Сьогодні в театральному житті держави стався надзвичайний випадок, який сколихнув, мабуть, усі театри нашої держави. Не залишив байдужим він і колектив Тернопільського академічного обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка. Ця подія глибоко схвилювала колектив тернопільців і, сподіваюся, колективи інших театрів України. Справа в тому, що Федір Миколайович Стригун – відомий актор, режисер, викладач, педагог цілого покоління уславлених вже майстрів нової генерації, титулованих акторів, який віддав понад 50 років українському театру, понад 30 років очолював театр ім. М. Заньковецької. І раптом він стає непотрібним директору, який одноосібно своєю волею і розчерком пера не буде продовжувати контракт і повідомляє про це Федора Миколайовича. Мабуть, така постать, як Федір Миколайович, надовго залишиться в історії українського театру… В нас виникає питання: «А чи буде поряд стояти сьогоднішній директор Львівського театру ім. Марії Заньковецької – пан Андрій Мацяк?». Якщо, виходячи з нового закону про театральні реформи, можна так чинити з такою постаттю, як Федір Миколайович Стригун, то кожен із нас подумає: «А що можна тоді зробити із нами князеві директору-художньому керівникові?». Тоді виникає питання: як бути далі українському театру, як себе ми – актори – можемо захистити? Адже конфлікт у театрі ім. М. Заньковецької показав, що владі до того, що відбувається в театрі, абсолютно-абсолютно байдуже!»
Прикметно, що це вже не перший скандал зі звільненням артистів через припинення контрактів і в театрі ім. М. Заньковецької (на місце вищезгаданого Ярослава Кіргача вже прийняли щойно обрану особу), і у Львові (згадайте історію з припиненням контрактів головної режисерки Першого театру Рози Саркісян, завліта Андрія Бондаренка та ще кількох працівників), і в Україні. «Йдуть» як досвідчених зірок, так і молоді таланти, які справді змінюють театр на краще. То, може, справа не в конкретно директорах культурних установ, не в їхніх рішеннях? Бо й дирекція театру ім. М. Заньковецької вказує на «теперішнє законодавство (яке) покладає на керівника театру одноосібну відповідальність за всі рішення, зокрема і найболючіші». Ми також намагалися поспілкуватися зі співавторами закону, на який посилається адміністрація, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» №955-VIII. Але через участь у виїзному засіданні комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики ані Микола Княжицький, ані заступниця міністра культури Ірина Подоляк не мали змоги спілкуватися. Проте сподіваємося на цю розмову найближчим часом, адже, як розуміємо, вона дуже потрібна, і не лише нам.
Федір Стригун:– Думаю, в цій ситуації мовиться про розвиток українського театру, української суспільності. Я взяв ношу і відповідальність за театр імені Марії Заньковецької понад 30 років тому. Ми можемо мати дискусії, що кому подобається або не подобається. Адже театр – для людей, театр – загальнодоступний, театр – це діалог. Люди, які називали театр Заньковецької мертвим театром, перші потім прибігли до нас на конкурс і хотіли тут працювати. Так, великою мірою все змінилося не на краще через великі зарплати. Але фактично це якесь велике суспільне цькування українського театру. Всі театри різні, а вони хочуть зробити всі однаковими. І найстрашніше, що зараз мистецтво вимірюють грішми, а не особистостями!
Колись я казав колективу: «Десять людей, підніміть руки за недовіру мені – і я йду додому». Я звик так робити, я не борюся за владу, тут немає боротьби за те, хто буде за кермом. Якби я хотів керма, міг би бути міністром культури ще давно – 25 років тому. Але як я міг погодитися і кинути свою любов – театр імені Марії Заньковецької і наших прекрасних акторів, нашу молодь, наших дітей?
Ми прийшли сюди не захищати себе. У нас хороші пенсії, квартири. Нас люблять львів’яни і не тільки. Ви собі навіть не уявляєте, скільки дзвінків ми отримали за останні три дні! Хоч зараз я дзвоню людям, і мене чекають, навіть знаю, де які вистави на вибір ставити. Я тут за національний театр у нас, у Львові. Я приїхав до Львова 55 років тому тільки через те, що тут є українське середовище, український глядач, бо тут поза межами театру говорять українською мовою, бо тут на вулиці українська інтелігенція, тут українські традиції, і заради цього та театру Заньковецької я прийшов сюди. Я щасливий з того, що сила цього театру в українській основі, вільній ідеї. Але театр – це не тільки режисери, актори, преса. Це глядачі, бо саме глядачі виховують той театр, який хочуть мати.
Мацяк хоче керувати всією творчою системою, але він цього не зможе зробити, бо він – бездарний чоловік. Мені дуже шкода театру Заньковецької, шкода оцю прекрасну молодь, яка зараз там працює, яку ми виховали в театрі, яка вже має досвід. Рік тому я знав перспективу театру на 20 років, бо тут є не тільки Орест Огородник, але й Богдан Ревкевич, а ще дівчата, які також хочуть зайнятися режисурою. Ще тоді я знав, що вони будуть режисерами. Боюся, щоб театр імені Марії Заньковецької не загинув! Бо я буду отам, на Личаківському цвинтарі, лежати, але мені не простять цього ніколи…
Ще раз повторюю: ми не прийшли сюди когось обливати брудом. Але вкотре попереджаю, як робив це у Києві, в Академії мистецтв, у нас на конференції директорів і акторів, про трагедію, яка чекає нас усіх через кілька років. Ви згодом збагнете це і будете розказувати, як зараз розказують мені, мовляв, от були режисери, от були артисти… Дітям-внукам це буде цікаво. Але зараз ви бачите, як ідуть легенди. І керують цим не наші з Києва – це все «московська програма». У нас більше знають Шуфрича, аніж Івана Миколайчука. От до чого ми дійшли… Люди в Європі не знають, хто в них президент, їх це не цікавить. Як і мене не цікавить, хто в нас директор. Тільки дайте розумну людину. Бо директор – це найскладніша професія в театрі. Йому треба шануватися, шанувати режисерів, акторів, музикантів. Це має бути інтелектуально висока людина. Мало того, хто ким хоче бути, це неважливо. Але якщо ти робиш справу, яку любиш, поважаєш, оце важливо!
Таїсія Литвиненко:
– Ми з Мацяком працювали разом 30 років, він – наш вихованець. Він мститься, мститься мені за те, що я захищаю своїх учнів, він хоче їх позбутися. Він зараз відчинив усі вікна, двері і каже: «Заходьте, хто хоче». А я питаю: «Хто так із господарів робить?». Що значить школа заньківчан, яку леліяли наші корифеї? Коли актор ішов з театру, вони його не повертали, бо театр не можна зраджувати. Так було з багатьма акторами… А ця цивільно-трудова угода… це так – ходи собі поза театром. Він захоче, щоб ваша інтерпретація художнього твору збігалася з його великим розумом. Вам не будуть платити зарплату, лікарняні – нічого. Ви – поза процесом.
Щодо страйку і якихось акцій, зрозумійте, що кожен актор має підписаний контракт, і тільки один директор вирішує, продовжувати його чи ні і на скільки. У кожного є мала дитина чи двоє. І якщо він не підпише контракт зі Стригуном чи Литвиненко, то що молодий актор для нього? Комаха.
Ми писали листи Порошенку, Гройсману, нашому другові Парубію, але жодної відповіді не отримали. Потім написали вже новій владі, новому президенту – також нічого. Ось вам і відповідь. Бо що робиться з театрами, їм абсолютно байдуже. І чому ви, шановні, думаєте, що Мацяк робив би це без чиєїсь підтримки «згори»? От і подумайте, кому потрібне це тотальне нищення культури.