Ізабель Юппер, актриса, голова журі 62-го Каннського кінофестивалю, про інтуіцію, дипломатію та Ханеке

Катерина Сліпченко

Ізабель Юппер народилася у Парижі 16 березня 1953 року. Навчалася у консерваторії драматичного мистецтва. Дебютувала в кіно в 16-річному віці. Основні роботи: "Диво Медеї", "Піаністка", "Віолета Нозьєр", "Ті, що вальсують ", "Дама з камеліями", "Час вовка", "Мадам Боварі", "8 жінок", "Церемонія". Одружена з режисером та продюсером Роналдом Шамма, має трьох дітей. Старша донька, Лоліта Шамма - актриса.

Французька акторка, що працювала із найкращими режисерами Європи та у фільмографії якої майже немає жодної прохідної ролі, змогла віртуозно справитися із непростою роллю голови журі одного із найбільш представницьких конкурсів за останні роки. Зрештою, виглядає, що немає ролі, з якою ця дивовижна жінка не змогла б дати собі ради. Спокійно та розважливо і водночас не згладжуючи гострі кути. Так само, як вона спілкувалася із журналістами у Каннах.

- Ви - четверта жінка, яка очолює Каннський кінофестиваль. До Вас це були Лів Ульман, Жанна Моро та Франсуаза Саган. Як Ви до того ставитеся?

- Мені здається, що цій події не варто приділяти так багато уваги. Я ніколи не ділю мистецтво за статевою ознакою, хоча коли жінка обіймає якусь велику посаду, вона завжди привертає до себе багато уваги. Це взагалі один із найпопулярніших кіносюжетів: слабка жінка переборює усі перешкоди. Як голлівудський супергерой! То мушу вам сказати - я не супергерой.

- Тоді скажіть, будь ласка, чи плануєте бути дипломатом на цій посаді?

- Вважаю, що тут - Каннський фестиваль, а не міністерство закордонних справ. Тож така риса, як дипломатія, тут не зовсім доречна.

- У Каннах Вас нагороджували "Золотою пальмовою гілкою" двічі: в 1987-му за фільм Клода Шаброля "Віолета Нозьєр" та у 2001-му за "Піаністку" Міхаеля Ханеке. Зрештою, ці нагороди добре віддзеркалюють Ваші кінематографчні пристрасті: Ви не знімаєтеся у картинах легкого жанру. Чому?

-  Це все моя інтуїція! Саме вона підказує, як мені чинити далі, де зніматися. Я погоджуюся на ролі, керуючись емоціями, а не логікою. Зрештою, саме емоції є основою акторської професії. Вважаю, що на знімальному майданчику треба взагалі відключати мозок.

- Але ці фільми називають інтелектуальним кіно. Немає парадоксу?

- Я би так не сказала. Мені не подобається такий поділ. Наприклад, Ханеке чудово передає настрій героїв за допомогою музики. А музика - це емоції, досконалість. Актор не може її досягнути ніколи.

- А як голова фестивального журі Ви теж плануєте керуватися емоціями?

- Тут доведеться, звичайно, керуватися не лише емоціями. Зрештою, я працюю не сама, а в оточенні дуже талановитих людей.

- Судячи з ролей, Вам подобається радикальне кіно. Це правда?

- Мені подобається добре кіно. Талановито зняте передусім. Я взагалі не люблю розмов про те чи інше кіно, про художні пошуки. Такі розмови ніби мають нас усіх переконати, що у митця немає слабкостей, що він не п'є, не їсть, не пісяє. Особливо дратують подібні розмови серед акторів і режисерів. Живописці або композитори скромніші, бо самі відповідають за себе. Якщо Шаброля або Ханеке назвати радикальним митцем, перший посміявся б з мене, а другий промовчав.

-  Хто ж вони?

-  Люди, які роблять свою роботу.

- Фільм Міхаеля Ханеке здобув нагороду. На Вашу думку, чого ця картина вчить?

- Я не вважаю, що режисер має чогось вчити. Проте розважити він теж не повинен. От саме фільми Ханеке такі, як я люблю: вони не дають забутися, не спричиняють байдужості і не вчать жити. Думаю, що не можна вважати збігом той факт, що кіно та психоаналіз виникли майже одночасно. Екран дозволяє нам зазирати туди, куди ми без його допомоги зазирнути не насмілилися б. У кіно ми шукаємо правду. Але правду у певному сенсі цього слова. Правда - як акторська гра. Це подорож усередині мене самої. Тому я намагаюся бути стриманою у грі.

- Але Ваші ролі дуже ризиковані.

- Ризик - це робота з поганим режисером. А з такими, як Шаброль або Ханеке, нічим не ризикуєш, навіть якщо треба різати себе бритвою. Набагато гірше для актриси - не ризикувати. Тоді швидко станеш непомітною.

- У якого режисера Ви хо­тіли б знятися?

- У Гічкока. Але це вже втрачений шанс.