Переможниця Євробачення Тіна Хелсет (Норвегія) про те, що робить її по-справжньому щасливою

Двадцятирічна норвежка Тіна Хелсет мало чим відрізняється від своїх однолітків. Тендітна білявка в джинсах і з рюкзачком за плечима захоплено оглядає Львів, мружиться від перших теплих променів травневого сонця, легко губиться в натовпі туристів. Але ввечері до неї прикута увага сотень слухачів, адже Тіну невипадково вважають однією із кращих молодих виконавиць Європи.

Інструмент вона обрала, здавалося б, зовсім "нежіночий" - нечасто в нас зустрінеш дівчину з трубою, ще рідше солістки перемагають на конкурсах своїх від природи обдарованих більшою фізичною силою конкурентів-чоловіків. Для Тіни Хелсет, схоже, й досі музичні змагання різного рівня залишаються захопливою грою. Вона лауреат понад десяти міжнародних конкурсів та премій, зокрема шведсько-норвезької премії Принца Євгенія, "Eurovision Young Mu­sicians" та фестивалю Kissinger Sommer. Сімнадцятирічною стала "Музикантом року" в рідній Норвегії.

У Львові Тіна Хелсет виступила під час Міжнародного фестивалю музичного мистецтва "Віртуози" разом із швейцарсько-львівським оркестром INSO. До речі, саме його керівник Гунгард Матесом запропонував виконавиці, з якою планує турне, приїхати до українського міста. Концерт на відкритій сцені біля Палацу Потоцьких зібрав навдивовижу багато публіки - і ніхто не залишився розчарованим. Кореспондентці "Пошти" вдалося не лише отримати найкращі враження, але й поспілкуватися із юною "зіркою".

- Труба - це не той інструмент, на якому, здавалося б, мріють у дитинстві грати дівчатка. Принаймні в Україні. Ти розпочала свої заняття на трубі в семилітньому віці. Чому обрала саме цей інструмент?

- У мене музикальна родина, багато хто грає на трубі, зокрема, і мама. Насправді, я також розпочала свої заняття музикою ще в п'ять років саме на фортепіано. Але через два роки в шкільному духовому оркестрі, який, до речі, в нас був на дуже високому рівні, взяла до рук трубу і зрозуміла, що це - саме "мій" інструмент.

- У 2006 році ти здобула першу премію на конкурсі молодих музикантів Євробачення ("Eurovision Young Mu­sicians"). Що дала тобі ця перемога?

- Найяскравіше враження залишив для мене виступ у фіналі конкурсу просто неба, на Ратушевій площі австрійської столиці, перед 40 тисячами слухачів. До речі, у фінал вийшло лише 7 учасників, вибір був дуже суворим, з-поміж претендентів  майже 40 країн.

- Для виконавця на духових інструментах, зокрема, на трубі, одразу ж виникає "спокуса джазом". Тобі вдалося встояти перед нею?

- Так, я грала багато джазової музики, особливо як учасниця шкільного біг-бенду. Але потім вирішила все ж зупинитися на класиці, хоча вважаю джаз також дуже цікавим. Сьогодні саме твори класичної музики становлять мій репертуар. Я навіть очолюю в Норвегії молодіжне відділення "Фундації слухачів класичної музики". Ми працюємо над багатьма питаннями, передовсім над тим, як зробити класичну музику більш помітною, більш важливою в повсякденному житті. Також хочемо привернути увагу до неї наших однолітків, щоб класична музика стала доступнішою і цікавішою для них.

- Як на 20 років, у тебе дуже поважна кар'єра. Не шкодуєш, що, на відміну від ровесників, бракує часу на "нормальне життя"?

- Мені часто ставлять це запитання, і я завжди відповідаю - ні. Ніколи не відчувала, що чимось жертвую, адже роблю улюблену справу. Я багато подорожую, спостерігаю чимало цікавого, зустрічаюся із фантастичними людьми, музикантами, виступаю з концертами. Це і є справжнє життя, я відчуваю себе дуже щасливою. І хто знає, що таке "нормальне життя"? (Сміється).

- Чи є відомі виконавці на трубі, можливо жінки, на яких орієнтуєшся?

- Є багато цікавих музикантів, не лише трубачів, але й, наприклад, піаністів, скрипалів, яких я високо ціную, але ніколи не творю собі із них кумирів. Якщо говорити про найбільш поважаних старших колег, то це Елісон Болсон з Великобританії чи Кокен Ган зі Швеції.

- У тебе чимала концертна діяльність, великий репертуар, а твій дебютний альбом спричинив справжній фурор. Чим керуєшся, вибираючи музичні твори для виконання?

- Я виконую твори, які можна назвати стандартними для репертуару мого інструмента. Часто для мене вибір композиції залежить від настрою - граю те, що найбільше подобається в цей момент. Кожен день є іншим, тому відрізняється і виконання навіть тих самих творів. До речі, й у студії, працюючи над записом, я не думаю про те, щоб створити якийсь еталонний взірець - я просто прагну передати те, що відчуваю. Найголовніше, щоб музика відображала твій внут­рішній світ, а ти змогла це передати слухачеві. І тут вже менш важливо, яким саме твором.

- І яким був твій настрій у Львові? Яким творам відповідав?

- У Львові я виконала концерти Йогана Непомука Гуммеля та Йозефа Гайдна. На мою думку, ці твори дуже різні. Гуммель більше "симфонічний", можливо, й серйоз­ніший, а Гайдн - більш камерний, в чомусь навіть "легший". А на біс зіграла сольну композицію "Меланхолія" норвезького класика Уле Булля. Усіма творами намагалася подарувати радість львівським слухачам.

- Сьогодні ти є стипендіатом фонду "Ямаха", навчаєшся в Barratt Due Music Institute в Осло. Чи остаточно вже вирішила пов'язати своє майбутнє лише з музикою?

- Я з дитинства мріяла бути лише музикантом. З роками це не зазнало змін. Можливо, що й досі скидається на наївну дитячу мрію, але сьогодні можна сказати, що вона майже здійснилася. І це робить мене по-справжньому дуже щасливою.

Розмовляла Лідія Мельник