“Країна призначення” – це розповіді про мандрівки різними куточками світу. Головний оповідач – іграшковий ведмідь Степан. Він мандрує світом і “звітує” про власні враження в листах до своєї хазяйки. Вражень у Степана безліч, адже географія подорожей дуже широка. Зі слів Тетяни Давиденко, Степан не рахував кількості відвіданих країн. Побачити Степана та його подорожі можна завдяки ілюстраціям Аліни Гаєвої.

Степан щирий і безпосередній, його оповідь сповнена дотепних асоціацій, літературних цитат та відсилань до творів мистецтва. Як розповіла хазяйка ведмедя, “Степан любить цитувати, бо багато читає і має хорошу пам’ять”.

На запитання, чому авторка обрала головним героєм своєї книжки саме ведмедя, вона відповіла, що любить тварин, особливо ведмедів: “Вони мені здаються дуже гарними. Коли маленька дитина моїх друзів спитала, чому я люблю ведмедів, я чомусь відповіла: “Бо в них кумедно вуха до голови прилаштовані”.

Читачами своєї книжки Тетяна Давиденко бачить тих, що люблять книжки і читання загалом. І, очевидно, тих, що люблять подорожі та ведмедів.

А от на шанувальників американської літератури чекає мандрівка у США і в Париж 20-их років ХХ століття разом із бестселером The New York Times – романом сучасної американської письменниці Поли Мак-Лейн “Паризька дружина”, який українською переклала Ірина Вікирчак.

Це історія першої дружини Ернеста Гемінґвея Гедлі Річардсон. Точніше історія стосунків легендарного прозаїка та жінки, яка стала для нього своєрідним еталоном, адже саме з нею він порівнював усіх своїх наступних жінок. І, звісно, це оповідь про мистецьке середовище Парижа, в якому Ернест Гемінґвей, такий несподівано вразливий та незвично мало кому відомий, робив свої перші кроки до слави. Ґертруда Стайн, Езра Паунд – не персонажі, а цілком реальні люди, з якими спілкувалося, проводило багато часу молоде подружжя, мимохідь виловлюючи на паризьких вуличках та у богемних розмовах таємничий образ Джеймса Джойса.

Авторський стиль, манера оповіді створюють ефект відчуття власної безпосередньої присутності у місцях та часі подій. Як розповіла перекладачка Ірина Вікирчак, під час роботи над текстом вона відчувала щось подібне до того, що відбувалося з головним персонажем фільму Вуді Аллена “Опівночі в Парижі”.

Над подорожжю, з якої все починається, запрошує поміркувати книга німецького науковця, співголови “Центру цифрової культури”, доктора Андреаса Бернарда. “Робити дітей. Нові репродуктивні технології та структура сім’ї. Донори сперми, сурогатні матері, штучне запліднення” – така її повна назва, що відразу окреслює основне тематичне коло матеріалу. Тут мовиться не лише про медичний і технічний, так би мовити, аспекти, а й про етичний, правовий та культурологічний. Це праця не просто про ембріологію та її розвиток і, зокрема, про досягнення в галузі репродуктивної медицини – вона присвячена концепту сім’ї. Мовиться про повернення у суспільство цінності сімейної моделі “батько – мати – дитина”.

Переклад книги “Робити дітей” здійснила Олександра Григоренко. Вона висловила дві тези щодо того, чому виникла необхідність перекладу цієї праці українською: “По-перше, допоміжні репродуктивні технології стають буденністю і змінюють життя щораз більшої кількості людей, їхня роль у житті сучасного суспільства вимагає осмислення. По-друге, Україну тривалий час вважали Меккою репродуктивного туризму. Дослідження, пізніші та “мобільніші” за Бернардове, доводять, що “дешевші” країни вже успішно конкурують із Україною, але надзвичайно важливо актуалізувати цей аспект, бо це, зрештою, теж частина нашого іміджу в світі”. Цільову аудиторію книжки Андреаса Бернарда Олександра Григоренко коментує так: “Культурологи, соціологи, медики й усі ті, що цікавляться цими питаннями. Остання група, напевне, в першу чергу, бо книга написана дуже популярно”.

Над дизайном книг “Паризька дружина” і “Робити дітей” працювала Анна Стьопіна.