Саулюс Сондецкіс, литовський диригент, про популярність, виступ на рок-фестивалі й улюблене місто Львів

Ім'я Саулюса Сондецкіса вже впродовж десятиліть залишається однією з найбільш сталих, непохитних величин музичного простору. Справж­ній "філософ батути" минулоріч відзначив вісімдесятиліття, але ні на йоту не втратив своєї живої елегантної манери спілкування із камерними колективами, що прославили його на цілий світ. Диригент, відомий передовсім як організатор еталонного для багатьох Литовського камерного оркестру, згодом утілив у життя ще багато цікавих проектів. А цього року маестро Сондецкіс знову виступив у Львові - в рамках міжнародного фестивалю музичного мистецтва "Віртуози", що цими днями добігає кінця. Під час перебування диригента в нашому місті Артур Микитка, художній керівник камерного оркестру "Академія", з яким, власне, й співпрацює литовський диригент,  зробив йому символічний подарунок - афішу першого фестивалю "Виртуозы страны", що відбувся 1981 року також за участі Саулюса Сондецкіса.

- Ви не вперше у Львові, який у радянські часи порівнювали з прибалтійськими містами як такий собі "острівець" європейської культури...

- У кожного із виконавців є "свої" міста. Для мене - це Львів. Для Гідона Кремера, до речі, також. У радянські часи приїзд сюди був, мов ковток свіжого повітря. Адже доводилося виступати по всіх радянських просторах, нерідко жити в загальних кімнатах готелів, де спало по 12-18 осіб, і скрипку брати із собою під ковдру, аби не вкрали. Ще б пак - Кремер усюди їздив із своїм безцінним інструментом роботи Гваданіні! А я, коли повертався із конкурсу в Берліні, де здобув золоту медаль - і вона таки справді була із золота - також отримав місце лише в загальній кімнаті готелю "Москва" (він стояв у самісінькому центрі столиці, потім його знесли), десь, мабуть, ліжок на сорок або п'ятдесят, і цілу ніч тримався за внутрішню кишеню піджака (сміється).

Звісно, що після таких поневірянь Львів виглядав справжньою Європою. Я бував тут багато разів, але щоразу повертаюся із великим задоволенням. І не лише тому, що це одне з найгарніших міст Європи! Тут у мене дуже багато друзів, це не менш важливо: і Артур Микитка, і Харитина Колесса, і колишні львів'яни Олег Криса, Богодар Которович, Юрій Башмет, і покійні професор Микола Колесса, ректор Зенон Дашак, багато педагогів музичної академії і спеціалізованої школи. Приїжджав сюди  і як голова державної комісії, і журі міжнародних конкурсів. А вперше побував у Львові ще в 1963 році. Потім здебільшого гастролював із Литовським камерним оркестром. Пізніше зав'язалася моя плідна співпраця із камерним оркестром консерваторії (нині Львівський камерний оркестр "Академія" Національної музичної академії ім. М.Лисенка). Перші записи в Україні також робив із цим оркестром.

- На Ваш погляд, цей львівський колектив еволюціонує?

- Це студентський оркестр, він з кожною зустріччю інший. Хоча сам колектив знаю дуже давно, адже приятелюю з його керівником Артуром Микиткою, моїми друзями були й попередні чільники оркестру Олександра Деркач і Матіас Вайцнер. Львівський камерний виховав чимало відомих музикантів. Та скільки б часу не минуло, оркестр залишається на дуже високому рівні - це той самий дуже добрий студентський оркестр. Завжди чудово підготовлений, сумлінний, акуратний. Отримую величезне задоволення від роботи з таким колективом - усе вивчено, є великий простір для творчості. Така праця заслуговує найвищої оцінки.

- Чимало блискучих со­лістів-інструменталістів згодом знаходять себе ще й у диригуванні. На Вашу думку, як здатен проявити себе колишній виконавець у диригентурі, адже й Ви першу освіту здобули як скрипаль?

- Це правда, але майже відразу взявся за диригування. І диригую вже понад 50 років, із 1955-го. Хоча в консерваторії викладав у класі скрипки, навіть отримав звання професора. Повністю відійшов від педагогічної діяльності 1997 року. А розпочав диригентський шлях, до речі, також з оркестрової педагогіки - коли 25 літ керував струнним оркестром у Вільнюській спеціальній музичній школі ім. М. Чюрльоніса. Саме з цим колективом ми перемогли на конкурсі Г. фон Караяна в Берліні, де я й отримав оту саму золоту медаль, яку так беріг дорогою додому через Москву. А дещо згодом, 1960-го, я заснував камерний оркестр Литви. Нині, щоправда, вже не маю безпосередніх обов'язків перед ним.

- Чи правда, що 2004 року Вас відсторонили від керування цим оркестром і навіть позбавили надбавки до зарплати за "несумлінну працю"?

- Не можу Вам багато про це розповісти, бо й сам не дуже розумію, що ж трапилося. Так, у мене був конфлікт із міністерством культури Литви, їм треба було якось "вирішувати" моє питання. А оскільки в мене був контракт на п'ять років і розправитися зі мною було не так вже й просто, то постановою Ради міністрів Литви розпустили оркестр. Не знаю, на якій юридичній основі він існує зараз: адже я сам був присутнім при його розпуску. Аж ось за певний час з'являється оркестр із тією ж назвою, такою ж біографією - тільки без мого імені... Але коли Альфред Шнітке чи Арво Пярт писали твори для цього оркестру, вони телефонували власне мені! Й світові прем'єри з Литовським камерним оркестром готував я.

- Де зараз виступаєте ча­с­тіше? У Литві чи в Росії?

- У Литві я зараз деколи виступаю з іншими камерними оркестрами, із симфонічним оркестром у Вільнюсі. В Петербурзі вже 20 років керую оркестром Ермітажу. Починалося все з того, що мені, як запрошеному професору консерваторії, доручили студентський камерний оркестр. Дуже швидко він перетворився на концертуючий колектив найвищого класу. Звичайно, за 20 років склад змінився, але - і це особливо приємно - випускники його зараз у кращих оркестрах Росії та світу. Грають під батутою Темірканова, Гергієва. Зрозу­міло, там кращі умови. Адже Ермітажний оркестр - позаштатний, там не платять зарплати, існує він за спонсорські та гонорарні кошти. Співпрацювали і з Sony Classical. Тож попри "неофіційний" статус, ми завжди мали дуже насичений графік гастролей і - велику дискографію, як із молодими солістами, так і з відомими. За час співпраці з Sony записували і по десять (!) компакт-дисків на рік. Зараз, щоправда, криза у сфері звукозапису. Та концерти оркестру Державного Ермітажу стали й невід'ємною частиною життя музею.

- Якщо не помиляюся, Ви є ще й головним запрошеним диригентом "Віртуозів Москви"?

- Зараз виступаю з цим колективом трохи менше, ніж колись. А от коли в Литві в мене були неприємності з камерним оркестром, то Володимир Співаков - засновник і художній керівник цього оркестру - на знак протесту зробив мене головним запрошеним диригентом. Це такий почесний титул, що залишається на все життя. Коли Співаков був більше зайнятий із симфонічним оркестром, то я виступав із його "Віртуозами" дуже багато. Ми з ним приятелюємо, часто зустрічаємося. І з оркестром цим працювати дуже приємно. Не лише тому, що там задіяні добрі інструменталісти, але ще й чудово виховані - у творчому плані передовсім - люди. Дисципліновані, підтягнуті. На репетиції викладаються не менше, ніж на концертах.

У мене ніколи не було можливості репетирувати з ними багато. Переважно 1-2 репетиції перед концертом, і вони завжди відбувалися на найвищому рівні. Хоча я пропонував, що можу підлаштуватися під ту версію твору, до якої оркестранти вже звикли, але вони просили: робіть так, як вважаєте за потрібне, нам буде цікавіше. Дуже приємно, коли з колективом можна експериментувати.

До речі, перший речиталь молодого Володимира Співакова з оркестром у Великому залі Московської консерваторії був саме під моїм диригуванням. Те саме можу сказати про Олега Кагана, Юрія Башмета.

- Як Ви сприймаєте критику?

- Після концерту виконавець повинен приймати лише вітання і не вказувати на свої помилки. І з критикою теж не погоджуватися (сміється). Хоча й не починати сперечатися.

Деколи в залі зауважуєш знайомі обличчя. І якщо потім ці люди не заходять після концерту вітати за куліси, можу цілу ніч думати - а що ж трапилося? Тому ці вітання - це цілий ритуал. Коли Давид Ойстрах вирушив у своє перше турне Сполученими Штатами, на його концерт прийшов інший славетний скрипаль, Яша Хейфец. Ойстрах грав блискуче, тріумфально. Хейфец прийшов за куліси і просто сказав: "Я Вас слухав". Без жодної особливої інтонації. І пішов. Ойстрах після цього страшенно хвилювався, не знав, як на це реагувати. Ще один музично-історичний анекдот на цю ж тему: П'єр Амойяль, відомий французький скрипаль, один із улюблених учнів Хейфеца, надіслав йому свою першу платівку. Чекав відгуків під час однієї зустрічі, другої. А потім таки наважився запитати: "Маестро, Вам сподобалося?" - "Невже ти думаєш, що, коли б мені не сподобалося, я б тобі про це не сказав?" - відповів запитанням на запитання Хейфец.

- Зараз чимало відомих академічних музикантів влаштовують справжнє шоу, аби знову повернути слухача до класичної музики. Ви прихильник таких методів?

- Цей процес трохи схожий на бальзаківську "шагреневу шкіру". Зацікавлення класичною музикою усе звужується та звужується... Я особисто не сприймаю того, як класичну музику перетворюють на шоу. Скажу навіть більше - в мене багато гріхів, але я ніколи не зраджував своєму жанру. Ніколи не запрошував дівчат на "підтанцьовку", коли виконував Моцарта чи Вівальді, не переробляв славетні твори на догоду масовим смакам. Хоча в мене також є знайомі диригенти, котрі готові на будь-що, аби тільки здобути популярність.

Щоправда, й мені колись довелося виступати на... рок-фестивалі. У 2000 році, під час гастролей у Швейцарії, запитали, чи погоджуємося ми виступити просто неба. Ясна річ, досвід виступу на літніх майданчиках у нас уже був. А тут ще й із мікрофоном, і за подвійний гонорар, і всього годину грати. Зрозуміло, погоджуємося. Разом з нами виступати мали згадуваний вже П'єр Амойяль із своїм студентом (вони грали Подвійний концерт Баха) та український хор "Думка" із хором Латиського радіо і двома солістками Паризької опери (в "Глорії" Вівальді). Приїхали ми до міста Нійона, де відбувається один із найбільших у Європі рок-фестивалів (про що я, звісно, не знав). Трохи здивувалися публіці: хто із синім волоссям, хто із ірокезом. На величезній площ: намети, автомобілі. Концерти починаються о 12-й дня і тривають до восьмої ранку нон-стоп. Наш концерт мав відбутися о шостій вечора. Вивели нас на височенну сцену посеред цієї площі, публіка кричить-свистить... І нам потрібно грати їм впродовж години серйозну музику. То вже потім я довідався, що згідно із програмою цього фестивалю, одну годину на день на ньому звучить класична музика.

До речі,  слухали нас дуже уважно, і на сцену ніхто не збирався залізти (сміється). Аплодували. Після закінчення програми викликали чотири (!) рази. Але жодного шоу ми не показували, не кривлялися. Просто грали так, як завжди. Я змусив і цю публіку себе слухати. Мені здається, що ми граємо таку гарну музику, що вона буде зрозумілою всім. Кому вона може не сподобатися?  Можливо, не варто починати відразу виховувати публіку із творів Шнітке чи навіть Ріхарда Штрауса. Але й літературу починають читати не з Достоєвського.

Інша річ, що піраміда ієрархії суспільних цінностей просто перекинулася. І ширвжиток опинився на самісінькій верхівці. "Майданчик" там величенький, вміщає дуже багато. Дилема між популярним і елітарним була завжди, але ці поняття ніколи не змішувалися. А зараз якою є найбільша музична подія?  Євробачення.