Уладзімер Арлоў, білоруський письменник, про  читацькі упередження, кордони і свій 21-й приїзд до Львова

Жодна розмова про сучасну білоруську літературу не обходиться без згадки про цього автора. Він, без сумніву, найпопулярніший із білоруських літераторів, його успішно публікують як мовою оригіналу, так і в перекладах іншими мовами. Розмова з автором книги оповідань "Реквієм для бензопилки", яку кілька років тому блискуче переклав українською Олександр Ірванець, відбулася цьогоріч у рамках фестивалю "Білоруська весна".

- Ви відомі читачам у Білорусі  й за кордоном насамперед як прозаїк, але останнім часом Ваші твори все частіше з'являються у різних поетичних антологіях і навіть окремими поетичними збірками. Що для Вас означає цей перехід від прози до поезії?

Народився 25.08.1953 у Полоцьку в сім'ї міського прокурора і вчительки історії. Закінчив історичний факультет Білоруського державного університету (1975). Працював у редакції новополоцької газети "Хімік", з 1988-го - редактором видавництва "Мастацкая літаратура" у Мінську, з 1989-го - віце-президентом білоруського ПЕН-центру. Член Спілки письменників з 1986-го. Нагороджений кількома літературними преміями і медаллю  Франциска Скорини. Друкується з 1976 року. Дебютував у самвидавівських альманахах "Блакітны ліхтар" і "Мілавіца". Автор близько 30 книг. Українською виходила збірка оповідань "Реквієм для бензопилки" у перекладі Олександра Ірванця, "Факт", 2005.

- Так, це правда, з поезією мене пов'язує все більше. Ось навіть маю свіжий слід (показує пляму на штанах). Учора у Києві брав участь у поетичному слемі, щоправда, лише як глядач. Мало того, що білоруси програли українцям, ще й дерун мені на штани упав, тепер матиму пам'ятку (смієть­ся). Ну а щодо поезії, то тут головне довести слухачам, що ти не лише верлібри вмієш писати, а й "нормальну", тобто римовану, поезію. Я на такі випадки завжди готую собі кілька віршів, щоб запевнити скептиків, що усе гаразд.

- Але слем українцям таки програли...

- Ну з ким не буває. Думаю, відіграємося. Я порахував, що цей мій приїзд до Львова - двадцять перший, думаю, не останній. Ще буде нагода.

- Двадцять перший приїзд - це справляє враження! Мабуть, уже можна вважати Вас місцевим. А що приваблює у Львові?

- Для мене поїздки до Львова завжди були дуже важливими саме завдяки можливості відчути себе у нормальному європейському місті. Місті, де дзвонять дзвони, де люди розмовляють рідною мовою, де середмістя повне сецесійної архі­тектури. Я навіть став греко-католиком, так сильно вплинув на мене Львів.

- Повернімося до верлібрів. Одного разу я стала свідком сцени, коли білоруський перекладач намагався переконати своїх колег у тому, що сучасну польську поезію, писану, ясна річ, лише верлібром, слід перекладати на білоруську силабо-тонічним римованим вір­шем. Перекладач був переконаний, що білоруський читач не може зрозуміти неримованої поезії. А як аргумент навів історію, яка трапилася з ним в одній зі скандинавських країн, де його колега переклав Пушкіна на норвезьку... верлібром. Мотивація була схожа - читач не зрозуміє. То що ж тепер робити перекладачам - адаптувати тексти чи розширювати уяву читача?

- Мені важко сказати щось про стратегії і тактики, коли справа стосується літератури, а тим більше читача - це справа таємнича. Можу підтвердити лише те, що таке читацьке упередження справді існує. Бо ж знаєте, як художників-абстракціоністів люблять питати, чи вміють вони намалювати зайця, корову чи, скажімо, чийсь портрет, так і поета, який пише в основному верлібри, люблять перевірити, чи вміє він справно римувати. От я, наприклад, умію. До речі, про збірки віршів. Днями у Польщі вийшов переклад моєї останньої поетичної збірки "Паром через Ла Манш".

- А що стосується вашого мігрування від прози до поезії - чи не пояснюється це частково умовами функціонування літератури тої чи іншої країни. Адже в умовах, коли майже не існує видавничий ринок, а сама література має мізерне коло читачів, письменнику, мабуть, легше знайти слухачів? На літературні акції інколи ходять, як на концерт чи в театр, і такий похід зовсім не обов'язково закінчується купівлею книги. Навіть навпаки - частина публіки - це саме слухачі, а не читачі. Чи можна в таких умовах припустити, що бурхливий розвиток поезії в таких країнах, як наші з вами, - це вияв бажання літератури перетривати у важких умовах?

- Безумовно, література не може існувати незалежно від контексту, зовнішні умови визначають у ній багато. З одного боку, справді, маємо зараз таку тенденцію чи інколи навіть вимогу видавців, що сучасний роман повинен бути не більшим за, скажімо, сто сторінок. Бо читач не має ні часу, ні бажання, заглиблюватися у більші за обсягом твори. А поезія - це і є та сама "коротка" форма, тим більше, що справді можна не читати, а послухати. З іншого боку, мене здивував той факт, що аудіоверсії книг продаються значно гірше від книг паперових. Не знаю, з чим це пов'язано. Навіть тут, в Україні, я привіз із собою трохи своїх книг білоруською і кілька дисків, на яких я читаю свої тексти. Книги розкупили всі, а дисків придбали лише кілька.

- Таємничі закони ринку.

- Справді таємничі. Наприклад, нещодавно до мене звернулося одне комерційне мінське видавництво, яке раніше ніколи не видавало не лише літератури білоруською, а взагалі літератури у вузькому сенсі цього слова. Їхній асортимент - це друкована продукція на зразок "Як добитися успіху", "Посібник садівника-любителя" і
т. ін. А тут вони чомусь раптом вирішили надрукувати мою прозу, та ще й білоруською. Це було приємно, що не кажіть.

- Чи можна з цього зробити висновок, що в Білорусі потроху поширюється мода на все білоруське? Насамперед, ясна річ, на аксесуари - вишиванки, фольклор...

- Зрозуміло, є і така тенденція. Але це видавництво, як мені здається, крім якихось своїх економічних міркувань, просто хотіло маніфестувати - ось і ми видаємо книги білоруською.

- А якими є наклади білоруських книг?

- Мені здається, непоганими. Принаймні якщо порівнювати з тиражами у європейських країнах. Наприклад, поетична збірка популярного автора може розійтися накладом близько тисячі примірників. І це при тому, що про ці книги ніколи не говорить радіо, телебачення, про них принципово не пишуть газети. На деяких радіостанціях і телестудіях при вході в охоронця на столі під склом лежить список людей, яких заборонено пускати навіть на територію радіо. Ми зі Світланою Алєксєєвич, ос­кільки ми на "а", переважно очолюємо такі списки. Але попри це, я не можу сказати, що коло читачів білоруської літератури зменшується. Воно не розширюється, тим більше не так стрімко, як цього хотілося б, але залишається постійним ось уже багато років. Щоправда, у 1993-му, ще до того, як мене звільнили з видавництва "Мастацкая літаратура" з формулюванням "уволить за выпуск исторической и другой сомнительной литературы", у якому я тоді працював, то нормальним накладом, який продається, були десятки тисяч. І мої книги тоді теж розходилися по 40 000 примірників. Але то були інші часи.

- В Україні україномовних літераторів, на відміну від Білорусі, не переслідують за мовною ознакою, але тим не менше існує конфлікт між так званою "офіціозною" культурою, яка з радянських часів не дуже й змінилася і пропагує в основному фольклорно забарвлений кіч, та культурою справжньою, тобто альтернативною. Остання державою не переслідується, але і не підтримується, її не забороняють, але і не фінансують, найчастіше на державному рівні просто роблять вигляд, що нічого такого не існує. Чи у Білорусі є схожий офіціозний культуроімітат?

- Так, якісь бабці у вишиванках теж інколи затягують жа­лібних пісень у маргінальних телепрограмах. Певний елемент "білоруського" саме у такому архаїчному і позбавленому будь-якої привабливості для публіки варіанті існує в офіційному середовищі "для відчіпного". Але справді цікаві і конкурентоспроможні митці ніколи у такі передачі не потраплять. І це стосується не лише літератури, а й музики, скажімо, популярних рок-гуртів, які не можуть отримати дозволів на виступи, художників. І це часто призводить до того, що наприклад, книги білоруських авторів спершу виходять у перекладах десь за кордоном, а вже потім, інколи навіть через кілька років, у Білорусі. Щоправда, останнім часом урядом була заявлена так звана програма лібералізації і можна відчути легкі послаблення. Наприклад, із 20-ти заборонених раніше білоруських газет тепер двом знову дозволили виходити. Це мало, але і це добре.

- На презентації у Львові своєї виставки відомий білоруський художник і перформер Алесь Пушкін заявив, що одним із найважливіших моментів його самоідентифікації як білоруського художника є те, що він ніколи не претендував на жодні західні гранти. Така позиція поширена у середовищі білоруських митців і чим саме можуть закордонні гранти нашкодити?

- При всій моїй повазі і любові до Алеся Пушкіна і його творчості, у цій його заяві значно більше пози, ніж справжньої позиції. Ясна річ, що наявність чи відсутність якихось західних фінансових дотацій ніяк не може свідчити про естетичний рівень робіт художника. А крім того, він не зовсім чесний у своїй заяві, адже він дуже багато їздить на різноманітні симпозіуми, виставки, фестивалі. Не своїм же коштом їздить, зрозуміло. Чим це не "західний грант".

- Але щось у цьому протесті проти спекулювання на грантах все ж таки є. Адже дуже часто можна спостерігати спекуляції митців не лише на своїй "білоруськості", а й на "східноєвропейськості" загалом, адже відомо, що отримують такі гранти дуже часто не за якісний мистецький продукт, а за вміле маніпулювання загальниками. І це породжує стереотипи сприйняття білоруської культури. Наприклад, я чула про випадок, коли одне іноземне видавництво засумнівалося, чи варто видавати переклад білоруського роману, мотивуючи це тим, що образ Білорусі не може бути таким цілковито позбавленим страждання. Адже роман, на думку видавця, був надто легким, надто іронічним, надто позбавленим тягучої журби про долю поневоленого народу, та ще й детективним.

- Що стосується видавничих стереотипів, то це окрема тема. Наприклад, зі мною трапилося таке. У Польщі виходила книга моєї прози і треба було підібрати назву. Один із моїх творів називався "Мертві не пітніють". Але на таку назву для книги мій польський видавець відразу ж відреагував негативно, сказавши, що ніякої мертвечини у назві бути не повинно. Тоді я змінив назву на "Коли співають вовкулачки", але і нечиста сила була небажаною. Наступним варіантом стало "П'ять чоловіків у хаті лісника", але і тут видавець засумнівався, чим же ці чоловіки там займаються уп'ятьох, можливо, що і чимось непристойним. Я запропонував ще один варіант і був майже упевнений, що і це не пройде, але, як не дивно, назва "Коханець її високості" була визнана достатньо нейтральною, і книга так і називається.

- В Україні останнім часом білоруська література дуже популярна, хоча і маловідома - чи існує взаємність по той бік кордону?

- Так, зараз обидві наші літератури переживають своєрідний ренесанс стосунків, спалах взаємної цікавості. Бо ж починаючи з 90-х, ми жили фактично в ізоляції. Щось там перекладалося і друкувалося у радянські часи, а потім запанувала цілковита тиша. І лише кілька років тому крига нарешті скресла, і тепер взаємних публікацій стає все більше.

- Читання літератури національними мовами в обох наших країнах - це часто політична позиція, плюс це чи мінус?

- Це факт. Як білоруська, так і українська національні ідеї, дозволю собі це твердження щодо українців, ще не сформовані до кінця, як і наші нації, тому в літературі чимало читачів шукають для себе відповіді на ті запитання, які давно не цікавлять читача, наприклад, російського, у якого немає жодних сумнівів щодо національної ідеї. У літературах наших країн часто шукають візію майбутнього.