Взяли і зробили: “Територія терору”
“Львівська Пошта” розпочинає цикл публікацій про заклади культури, які торік отримали нове життя завдяки новим керівникам. Першими про здобутки 2018-го і проекти 2019-го розповіла команда Меморіального музею “Територія терору”
Львів – культурна столиця України. Скільки разів ви чули, казали, читали і писали цю фразу? Так, у нашому місті в культурі постійно щось роблять. Проте що воно – оте “щось”? Над цим мимоволі замислюєшся наприкінці року, підбиваючи його підсумки. От і ми задумалися. Одними з перших на думку спали зміни в кількох культурних закладах, про які, м’яко кажучи, до 2018-го ми мало згадували. Та, змінивши керівників, торік на культурній мапі Львова ожили одразу декілька нових локацій, серед яких Меморіальний музей “Територія терору” завдяки Ользі Гончар, Органний зал – завдяки Івану Остаповичу і Тарасові Демку, Дім Франка – завдяки Богданові Тихолозу, Палац ім. Г. Хоткевича – завдяки Оксані Гузь, Lviv Dovzhenko Centre – завдяки Марті Іванишин. Ці люди не нарікали, що ось усе погано, а просто взяли і зробили. У їхніх закладах життя не йде, а мчить семимильними кроками. Чи не щодня вони дивують нас сучасними й несподіваними 
акціями та проектами. А все тому, що туди прийшли молоді (душею, тілом і помислами) керівники, які перевернули все з ніг на голову і зрушили з місця те, що, здавалося б, неможливо було зрушити. Тож ми вирішили розповісти про них, аби всі, як то кажуть, знали їх в обличчя.
акціями та проектами. А все тому, що туди прийшли молоді (душею, тілом і помислами) керівники, які перевернули все з ніг на голову і зрушили з місця те, що, здавалося б, неможливо було зрушити. Тож ми вирішили розповісти про них, аби всі, як то кажуть, знали їх в обличчя. Сьогодні “Львівська Пошта” розпочинає цикл публікацій під назвою “Взяли і зробили”. Першими про здобутки минулого і проекти майбутнього розповіла команда Меморіального музею “Територія терору”, зокрема його директор Ольга Гончар.
Отож, у 2018 в музеї провели 68 заходів. 2-ий барак перетворився на громадський простір і платформу для дискусій, де було чути різні думки та ідеї, презентовано актуальні фільми і наукові розвідки (див. інфографіку “Заходи”).
Упродовж 2018-го в музеї експонували сім виставок: чотири власні і три партнерські. Одні – в приміщеннях музею, другі – за межами, в просторі міста і області.Це, зокрема, вулична виставка “Історія повстанської фотоплівки” у Самборі (приміщення Історико-етнографічного музею “Бойківщина” та Самбірського педагогічного коледжу ім. І. Филипчака). Також варто згадати міжнародну виставку “Листи Юзефи: витяг із забуття” британського науковця Майкла-Деніела Сагатіса. Виставка “Табір примусових робіт “Янівська” – індустрія терору”, яку експонували торік, згодом увійде до основної експозиції музею. І, звичайно ж, вулична виставка “Львів, Lemberg’43: Місто (не)пам’яті” – 12 інформаційних стендів про місця Голокосту у Львові.
Серед партнерських були мобільна виставка-меморіал, присвячена пам’яті жертв Голокосту в Україні, “Майстерні пам’яті”; 
фотовиставка “АМІНА: ЖИТТЯ” пам’яті Аміни Окуєвої; мандрівна виставка студентських робіт “Майдан: простір творчості”, яку можна оглянути до 3 лютого (див. інфографіку “Виставкова діяльність”).
фотовиставка “АМІНА: ЖИТТЯ” пам’яті Аміни Окуєвої; мандрівна виставка студентських робіт “Майдан: простір творчості”, яку можна оглянути до 3 лютого (див. інфографіку “Виставкова діяльність”).У 2018 році музей продовжив наступний етап досліджень спільно з комунальним підприємством Львівської облради “Доля” щодо виявлення поховань жертв політичних репресій.
Нагадаємо, що в 2013 році власник земельної ділянки кооперативно-садівничого товариства “Світоч” (6-ий Топольний Провулок) при розкопках котловану для майбутнього будівництва виявив людські останки. Після цього роботи зупинили і звернулися до органів влади. На цій території виявили масове поховання, ймовірно, жертв політичних репресій із лікарні Пересильної тюрми №25, яка діяла у Львові впродовж 1944 – 1955 років (див. інфографіку “Пошуково-розвідувальні роботи”).
Минулий рік став для музею роком розширення міжінституційного партнерства. 13 нових угод і меморандумів про співпрацю дали 
можливість якісно реалізувати заходи і стали початком проектів майбутніх років.
можливість якісно реалізувати заходи і стали початком проектів майбутніх років. Серед презентованих ідей концепція “Музею репресованих дітей” як майбутньої філії музею. Ініціатором роботи над складною темою доль дітей, які були засуджені та відбували покарання разом із батьками в радянських таборах, є Петро Франко – голова Львівського обласного товариства політв’язнів та репресованих.
Одним із нових форматів співпраці став для музею проект “Культурний міст: СХІД – ЗАХІД”, мета якого – налагодження партнерських стосунків між музеями Львівської та Луганської областей. Співробітники Луганського обласного краєзнавчого музею (м. Старобільськ) завдяки музею “Територія терору” відвідали низку музеїв та інституцій Львова.
Співробітники “Території терору” представили наукову, організаційну, промоційну діяльність музею у відрядженнях до 18 міст України та Європи. Натомість музей офіційно відвідали представники дипломатичних установ Польщі, Бельгії, Канади, Ізраїлю, Німеччини та представниця Європарламенту (див. інфографіку “Налагодження партнерських зв’язків”).2018 рік був досить плідним для науковців музею. Вони проводили публічні лекції, писали академічні тексти до фахових наукових журналів, а також науково-популярні тексти для багатьох інших видань.
Упродовж року в музеї апробували авторські екскурсії локаціями Цитаделі (Шталаг №328) та вуличної виставки “Місто (не)пам’яті”, опублікували віртуальну екскурсію за матеріалами цієї виставки, створеної спільно з Центром міської історії.
Крім того, науковці “Території терору” презентували карту “Місця терору в Галичині 1941 – 1944: ґетто та трудові табори для євреїв”, яку нині можна побачити в просторі музейного комплексу. А ще долучалися до конференцій, семінарів та круглих столів в Україні, Ізраїлі, США, Чехії та Німеччині (див. інфографіку “Наукова діяльність”).Торік музей долучився до реалізації трьох важливих для нас спеціальних тем, які не омине й цього року. Це, звичайно, координація загальноміської програми у співпраці з Центром міської історії Центрально-Східної Європи “Львів, Lemberg’43: Місто, яке (не) пережило. Меморіальні заходи до 75-ої річниці ліквідації ґетто та Янівського концтабору у Львові”. Також музей проводив події в рамках програми благодійних заходів “Допоможи політв’язням”, організованої львівськими закладами культури задля підтримки ГО “Об’єднання родичів бранців Кремля” та благодійного фонду “Родичі бранців Кремля”. А ще музей “Територія терору” був партнером і проводив кінопокази в рамках Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Львівщині (див. інфографіку “Спеціальні теми”).
“З нами хочуть співпрацювати, у нас хочуть працювати, до нас хочуть ходити!”
Ольга Гончар, директор Меморіального музею “Територія терору”, – про плани на 2019 рік, спільні проекти і те, яким би хотіла бачити цей музей
– Яким проектом, втіленим у 2018-ому, ти як керівник музею пишаєшся найбільше?– Для мене насамперед важливо, що Меморіальний музей тоталітарних режимів “Територія терору” з’явився на мапі Львова і України власне як музей і “гравець”: з нами хочуть співпрацювати, у нас хочуть працювати та найголовніше – до нас хочуть ходити! Тепер усе здобуте треба поставити на рейки і запустити на повну, використовуючи весь наш інституційний і кадровий ресурс.
– Розкажи про найцікавіші, наймасштабніші, найнезвичніші проекти, які плануєте на 2019 рік? Звичайно, про що вже можеш говорити.
– Минулий рік ми присвятили актуалізації пам’яті львівського ґетто, на території якого розташований наш музей, а також історії Голокосту на мапі Львова та України. Цього року зосередимося на поширенні знань про історію пересильної тюрми №5 (на “окраїні” якої розташований музей) та на ширшому контексті – зміні режимів у 1944 році в долях пересічних українців. Це будуть різноманітні заходи: виставки, вуличні інтервенції, лекції, дискусії, офіційні події, не обійдеться й без мистецтва та інформактивності.
Наш науковець Андрій Усач каже: “Для Львова і великої частини України 1944 рік став переломним. у ході воєнних дій нацистський режим був витіснений радянським. З одного боку, це стало завершенням кількарічного періоду нацистського насильства, жертвами якого стали понад 3 мільйони цивільних українців, з другого – повернення радянської влади ознаменувалося новими репресіями з її боку. Значною мірою мовиться про примусові переміщення, у ході яких значно змінилося соціальне та культурне обличчя України загалом і Львова зокрема. Впродовж перших повоєнних років сотні тисяч людей – українців, поляків, кримських татар та інших – були змушені покинути свої домівки. Пересильна тюрма №25 із 1944 по 1955 рік стала одним із основних пунктів у цих радянських насильницьких практиках в Західній Україні”.
Тож у цьому році маємо 80-ту річницю початку Другої світової війни і 75-ту річницю початку діяльності пересильної тюрми №25. До нашого фокусу також потраплять історії внутрішньо переміщених осіб в Україні та кримчан. Продовжимо говорити про українських політв’язнів Кремля та права людини в умовах всебічного терору.
– Ти поїздила Україною і світом, багато вчилася, навчаєшся досі. Розкажи, яким би ти хотіла бачити ваш музей, на кого рівняєшся? З прикладами, якщо можна.
– Для мене і команди музею насамперед важливо створювати проекти, які пов’язували б минуле і сьогодення тут і зараз та мали освітній характер. А головне – були цікаві для нас самих. Комунальні музеї завжди балансують між обов’язковим і тим, що хочеться робити, між протоколом і творчістю, між креативністю і бюрократією. Музей у своїй діяльності керується низкою законодавчих актів. Справжнє мистецтво – це робити актуальні проекти, уміщатися в рамки дещо застарілого законодавства, авторського права і найголовніше – доктрин концепції прав людини. Нас уже обізвали молодими бюрократами. Однак нам важливо, щоби “обгортка цукерки відповідала начинці”. Дехто не вірить, що наш музей – міський комунальний заклад. Та для мене велика честь працювати на державу! Вважаю, що кожен професіонал має попрацювати в бюджетній сфері. Я залюбки стежу за діяльністю Музею Франка у Львові, “Мистецьким арсеналом”, Національним художнім музеєм України, Музеєм Ханенків, Одеським художнім музеєм, Музеєм Майдану, Музеєм Гончара у Києві, музеєм “Топографія терору” в Берліні та багатьма іншими.
– Можливо, вам чогось бракує для розвитку музею – підтримки, коштів, уваги містян, туристів?
– Цього року ми й далі працюватимемо над розбудовою нашої інфраструктури. Зараз управління культури проводить величезну роботу з передачі нам приміщення під адміністративний офіс на вулиці Шолом-Алейхема, 14, щоб уся наша команда нарешті працювала під одним дахом. Під час будівництва музейного комплексу не був передбачений офіс, тож нині перебуваємо в трьох локаціях – ратуша, музей і офіс на Шолом-Алейхема. Наступний крок – ремонт: від системи опалення та оновлення електромережі до дизайну офісу із закупівлею меблів. А ще розробка проекту фондосховища, який теж не був передбачений при створенні музею. Велика робота запланована щодо впорядкування фондової документації, будуть і ремонти на території музею. Буде рутина і творчість. Я була приємно вражена тим, що нас у 2018 році підтримало надзвичайно багато людей та організацій – від передачі меблів до поповнення фондів, консультацій експертів, інформаційної підтримки медіа, а найголовніше – колег-інституцій та всіх підрозділів міськради.
Окрім того, важливо продовжувати роботу над створенням філіалу музею – “Музею репресованих дітей” – спільно із Львівським обласним товариством політв’язнів та репресованих.
– Яка ситуація зі справою нищення кубів: чи вона хоч якось рухається, чи є якийсь результат, чи знайшли винних?
– Ми час до часу навідуємося до поліції, пишемо запити щодо інформування нас щодо перебігу справ. Нині куби шукають. Чула від багатьох колег, які стежать за моєю Facebook-сторінкою, що їм цікаво читати про “пригоди” наших кубів. Нам важливо показати, що варто захищати своє майно та ідею проектів усіма можливими способами – не лише інформаційним, писати заяви до поліції, привертати увагу правоохоронних органів до проблем, які порушують наші проекти. А це насамперед захист законних інтересів, права людини і робота з “незручною” спадщиною – пам’яттю про Голокост, який був не лише за “мостом смерті” на Підзамчі, у ґетто, а в усьому місті. Комунікувати теми в контексті діяльності правоохоронних органів, щоб вони звертали увагу на проблему не лише в контексті псування майна, вандалізму і завдавання матеріальної шкоди, а насамперед у фокусі порушення прав людини та ймовірного спланованого розпалювання ворожнечі.
Ходити по райвідділах не надто приємно, але необхідно. Так ми робимо вклад у формування правової культури і свідомості людей.
– Ти багато співпрацюєш, спілкуєшся із культменеджерами, музейниками, керівниками і працівниками різних культурних установ. Чи можемо сподіватися цього року якихось спільних проектів із ними? Взагалі, на твою думку, наскільки це потрібно і цікаво? До прикладу, чи побачимо спільні проекти з #музейвідкритонаремонт?
– Музеї Донбасу, учасники проекту #музейвідкритонаремонт, планують освітні подорожі до Львова на базі нашого музею. Торік у нас був Луганський обласний краєзнавчий музей, який розповів про свої проекти, а також познайомився та обмінявся досвідом із нами, Музеєм Франка, Шевченківським гаєм, Природничим музеєм, Органним залом, Центром Шептицького, управлінням культури Львова. Ми залюбки за потреби організуємо подібні освітні заходи знову. Важливо їздити одні до одних і розширювати горизонти.
– І наостанок кілька слів про відкриття музею – офіційне. На коли плануєте, що це буде і як так сталося, що ви досить потужно працюєте і при цьому ще офіційно не відкриті?
– У 2019 році нам виповниться 10 років. Для мене “відкриття” – це насамперед запуск квиткового господарства, зміна графіка роботи, приймання відвідувачів у вихідні, запуск продажу власних продуктів – екскурсії, послуги, “сувенірка” тощо. База для цього вже є: оновлена команда, добудований музейний комплекс, контент, а головне – наше бажання працювати і підтримка міста та друзів музею.
Розмовляла Марічка Ільїна
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
