Менш ніж за місяць українців здивували одразу двома фестивалями сучасної бандури: спочатку в Києві з успіхом пройшли перші Bandura Music Days, а майже два тижні по тому до Львова на ІІ Lviv Bandur Fest з’їхалися бандуристи і кобзарі з різних куточків нашої країни.

“Львівська Пошта”, як медіа-партнер цього фестивалю, докладно розповідала про концерти, зустрічі, майстер-класи і вечірки, організовані в рамках цього проекту. Попри те, що фестиваль закінчився, вже зараз його організатори починають готуватися до наступних проектів. Тож ми поспілкувалися з ними, аби розповісти читачам, як взагалі ведеться сучасній бандурній спільноті, що таке сучасна бандурна музика, чим вона відрізняється від традиційної, яким є сприйняття цього інструмента в суспільстві і як зробити його відомим у світі. Говорили про це з бандуристом, композитором, аранжувальником, діджеєм, членом Національної спілки кобзарів України, півфіналістом і володарем призу глядацьких симпатій телешоу “Україна має талант – 2”, фронтменом “Шпилястих кобзарів” і організатором фестивалю Bandura Music Days Ярославом Джусем та бандуристкою, солісткою гурту Troye Zillia, організатором і арт-директором фестивалю Lviv Bandur Fest Анастасією Войтюк.

Анастасія Войтюк: Почалось все досить давно, приблизно вісім років тому – ще коли я грала в гурті Cherry band. Ми шукали метод, чим знімати звук з бандури (підзвучувати її. – “Львівська Пошта”). Ярослав тоді якраз брав участь у шоу талантів. Ми знайшли його через соцмережі і спитали поради. Він відповів. Так ми й роззнайомились. Згодом двічі перетинались на сцені сучасної бандури під час фестивалю “Країна мрій”, різних “бандурних” заходах. А вже цього року почали тісніше співпрацювати, адже обоє готували два різні фестивалі сучасної бандури, які підтримав Український культурний фонд. Списувались, радились, щось підказували одне одному.

Ярослав Джусь: – Словом, почалась у нас така здорова конкуренція.

А.В.: – У нас, “сучасників”, у підготовці фестивалю було дуже багато схожих нюансів. Ті ж гості, навіть приблизно одні й ті ж хедлайнери.

Я.Д.: – Ці люди цікаві в будь якому регіоні. Це приблизно те саме, що привезти фестиваль у інше місто. До слова, мене питали, коли ми привеземо Bandura Music Days до Львова. А Настя свій Lviv Bandur Fest може привезти й до Києва (Сміється). Або ми разом можемо провести фестиваль у Дніпрі, де багато бандуристів, або на сході.

Насправді ідея створення фестивалю сучасної бандури давно витала в повітрі. Ми не раз про це спілкувалися, зокрема й у рамках сцени на “Країні мрій”. Просто Насті вдалось утілити її трошки швидше. У 2017-ому відбувся перший Lviv Bandur Fest, а цього року стартували і ми.

Я.Д.: – Так, це був я. Натомість Насті вдалося швидше запустити вже сам фестиваль.

А.В.: – Треба розуміти, що все наше середовище сучасної бандури росте разом. І складно сказати, хто тут перший, а хто останній. Бо щойно хтось із нас робить щось нове, як це одразу впливає на інших. Щойно хтось здобуває успішний досвід, як його беруть на озброєння всі інші. Тобто в підсумку ми всі разом робимо ще один крок уперед. І якщо знайдуться люди, які захочуть зробити свій фестиваль у Вінниці чи Дніпрі, то чому б ні? Робіть, використовуйте наш досвід!

Я.Д.: – Та й наші фестивалі з’явилися після того, як спільнота побачила успішність певних гуртів. Почали одиниці, згодом гуртів ставало більше, почала виникати певна конкуренція, розвиток різних жанрів у різних регіонах. Ми бачили, що вже маємо певну критичну масу різножанрової бандурної музики, яку варто показати і об’єднати. Це хотіли зробити і я, і Настя. Тож просто взяли і зробили.

А.В.: – Насправді це наче якісь два паралельні світи. Один – у якому ходиш на бандуру, другий – у якому ти ходиш на якісь тусовки. Та насправді вони ніколи не перетинались. А зараз ми їх перетинаємо. До прикладу, Ярослав у рамках Lviv Bandur Fest проводив майстер-клас у кобзарській школі, і це було круто. Просто треба брати і робити: підбирати ці мелодії, показувати історії успіху, розповідати, як вони будуються. Мені здається, що діти, які вчаться гри на бандурі, не пов’язують це між собою.

Я.Д.: – От що я щойно собі подумав: програма в музичних школах не реформується. Вчителі її ведуть роками “по накатаній”. І діти її вчать, грають, але наче для когось, а не для себе. Роблять те, що треба. А потім у них починається своє цілком інше життя, у якому їм весело, цікаво – вдома, на тусовках, у кіно. Вони не кайфують від того, що грають у школі за всі роки. До того ж дуже мало викладачів дозволяють своїм учням експериментувати, виконувати сучасні твори, дають розвиватися всебічно, навчають, врешті, імпровізації, композиції, підбору. Тож не дивно, що в дітей із часом зникає бажання вчитися гри на цьому інструменті. Це як на шкільних концертах – коли читаєш слова із аркушика мільйонний раз і не розумієш, кому це все треба. Багато пафосу в стилі Радянського Союзу, і нічого не змінюється. Тому ми показуємо, як може бути, і потроху це змінюємо.

А.В.: – До прикладу, в школі кобзарського мистецтва викладачі довіряють мені. На початках, коли я кликала їх на концерти Cherry band чи вже на Troye Zillia , вони сприймали це досить делікатно, хоча з певними пересторогами. Зізнаюся, торік під час першого Lviv Bandur Fest мені було дуже страшно. Чому? Бо середовище академічної бандури у Львові дуже розвинене: в нас є музакадемія, багато “китів” своєї справи. Аж тут з’являюсь я, яка не закінчувала цієї музакадемії, та ще й зі своїми ідеями. Але варто було тільки заспокоїтись, зробити своє – і це дало результат. Цього року вже всі приходили на концерти, купували збірки, і вже не було важливо, яка в кого освіта. Звертали увагу тільки на те, хто що зробив.

Повернуся до згаданого майстер-класу. Я побачила там зміни – зміни відтоді, відколи я там навчалася. Це невеликий крок уперед, але він мене вразив. Ми зловили контакт із дітьми. Сподіваюсь, що вже наступного року вони (колектив “Дзвіночок”. – “Львівська Пошта”) виступлять на нашому фесті. І вийдуть на сцену вже в футболках, а не в народних строях. Бо якщо вони грають кавер на пісню “Океану Ельзи”, то навіщо їх змушувати виступати в народному вбранні?

Я.Д.: – Точно! Мені дуже дивно, коли хлопці ц шароварах і шапках грають Besame mucho. Має ж бути певна стилістика, концепт виступу. Те ж саме, коли 24 гарні дівчини сидять на сцені у довгих чорних спідницях і грають саундтреки із сучасних фільмів, серед яких музика до “Амелі”.

А.В.: – Тому для виступів треба залучати професійних стилістів. Це дуже важливо. Бо те, що люди грають, – це одне, але як виглядають – також важливо. Коли ми почали працювати зі стилістами, то побачили, що це дуже багато чого дає. Їх потрібно залучати, як і звукорежисера, професійного фотографа. І цього треба навчати! От що мені сподобалося в Києві на Bandura Music Days, це те, що, окрім музичних майстер-класів, там відбувалися події з музменеджменту, організації заходів, роботи на студії. Розповідали взагалі про все, що стосується роботи з музичним колективом. у гуртів мають бути свої сторінки, вони мають розуміти, що таке SMM. Ми це особливо гостро відчули під час підготовки до фестивалю. Багато музикантів не мають техрайдеру і навіть не знають, що це. По два-три тижні пишуть кілька абзаців інформації про себе, скидають неякісні фотографії. Але якщо ми хочемо зацікавити публіку сучасною бандурою, то мусимо надавати якісний контент.

Я.Д.: – Це глобальне питання всієї нашої музичної індустрії. Наші люди ще не навчилися того, що за якісну музику треба платити так само, як і за лікування зубів чи стрижку. Але й музиканти не розуміють, що гроші, зароблені на виступах, треба вкладати у себе, у свій розвиток. Робити якісні записи на студії, а не нашвидкуруч на телефон із шумами та сторонніми звуками, знімати добрий відеоконтент і показувати його до фестивалю, щоб зацікавити людей, щоб вони прийшли.