Дорогою до Палацу фестивалів мені вдалося підслухати розмову туристів з якоїсь пост­радянської країни. Минаючи червоні сходи палацу Дебюссі (другого за величиною фестивального залу), одна пані говорить іншій: "Дивись, червона доріжка. Хочу сфотографуватися біля цієї штуки!" Друга, видно, більш досвідчена, каже: "Я там, за рогом, бачила ще одну таку штуку, але більшу".

Справді, сходи театру Люм'єр, що знаходяться за рогом, і більші, і престижніші. Цими днями ними піднімалися знані красуні: позаконкурсний фільм "Не обертайся!" презентували Моніка Белуччі та Софі Марсо. Також позаконкурсну картину Алехандра Аменабара приїхала представити Рейчел Вейс. Отож гламуру та блиску Каннам, попри кризу, не бракує.

Правда, все-таки головні події відбуваються тут не на "цій штуці", чи то більшій, чи то меншій, а у темряві кінозалів.

У конкурсній програмі з'явився безсумнівний лідер: за всіма рейтингами, які проводяться фестивальною пресою, перше місце посідає "Пророк" (Un prophete) француза Жака Одіяра.

Його картини "Читай по губах" чи "Моє серце битися перестало" добре відомі й у нас. Цього разу Одіяр взявся за жорстку історію молодого араба, який опинився в тюрмі і має довести власне право на життя. Жорстко. Лаконічно зроблена картина, звичайно, не зібрала багато гламурної пуб­ліки через відсутність зірок, проте чергам на її перегляд міг не заздрити хіба Енг Лі (до нього рвалися ще більше).

"Пророк" відтіснив на другу позицію  костюмовану драму новозеландської режисерки, єдиної жінки, що має в активі "Золоту пальмову гілку", "Зірка, яка палає" (Bright Star) Джейн Кемпіон.       

Кемпіон повернулася на Круазетт піся 15-річної відсутності (свого часу тут перемогло її "Піаніно"). Тепер вона привезла картину, що розповідає про британського поета-романтика Джона Кітса. Цей мелодраматичний байопік розповідає про кохання 23-річного Кітса та його 18-річної сусідки Фанні Браун. Сама Кемпіон вважає фільм кінобаладою і прагнула запалити зірки у душі кожного глядача. Щоправда, картина вийшла бездоганною візуально, проте надто академічною для того, аби вогонь горів у душах та серцях. На зустрічі із журналістами і режисер, й актори багато говорили про сльози: Кемпіон зізналася, що плакала, коли писала сценарій, виконавець ролі Кітса Бен Вішоу - коли його читав. Прототипом для образу Фанні Браун Кемпіон обрала свою 15-річну доньку Алісу. Вона теж не проти того, щоб поплакати. У фільмі роль Фанні зіграла Еббі Корніш, яка вже встигла "засвітитися" у "Доброму році" Рідлі Скотта та "Єлизаветі". У них разом вийшло кіно, як жіноче рукоділля: гарно до неможливості, не більше.

Також не надто вдалим можна вважати досвід костюмованої драми Алехандро Аменабара. Той пішов ще далі - в Александрію IV століття, і зняв картину "Агора" про кохання, релігійність, жорстокість та імперство. Величний пеплум із Рейчел Вейс у головній ролі доводить, що камерні історії Аменабару вдаються значно краще.

От такі історії майстерно знімає маловідомий філіппінець Бріянт Мендоза, чий "Сервіс" був холодно прийнятий широким загалом, проте вразив справжніх кіноманів. У "Kinatay" (сам режисер розшифровує слово, яке не перекладається у жодній фестивальній афіші, як "вбивство") він відходить від веселої та драйвової автентичності "Сервіса" і занурює публіку в похмуру атмосферу страшного вбивства, яке ми бачимо очима молодого студента криміналістичної школи. Хлопець погоджується взяти участь у справі, затіяній наркоторговцями та корумпованими поліцейськими, щоб заробити грошей для дитини та новоспеченої дружини. Він залишається простим спостерігачем від початку і до фіналу, у якому буденність зла справляє настільки сильне враження, що чутливим глядачам ставало погано із серцем (принаймні один такий випадок  довелося спостерігати на власні очі).

"Kinatay" - напрочуд сильна картина, не міцно скроєне мафіозне "мочілово" Джонні То, заради якого у Канни приїхав виконавець головної ролі Джонні Голлідей.

І, врешті, про ту "штуку, яка більша". Опівночі вона розцвіла завдяки Моніці Белуччі та Софі Марсо. У французькій позаконкурсній картині Маріни де Ван "Не обертайся" героїня Марсо так захоплюється написанням свого першого роману, що поступово перетворюється на персонаж - Моніку Белуччі. Коли Белуччі запитали, чи не боялася вона, як вродлива жінка, конкуренції із молодшою від себе Марсо, акторка відповіла: "Зовсім ні. Адже історія кіно - це вродливі актриси". І в чомусь вона має рацію.