Анатолій Мельник, генеральний директор Національного художнього музею України, про різність художників, виховання потреби та  метафоризм Мамая

Нещодавно у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові відкрилася персональна виставка народного художника України Анатолія Мельника. Як відзначає львів­ський мистецтвознавець Любомир Медвідь, "те, що він (Анатолій Мельник - "Пошта") - генеральний директор Національного художнього музею України, вельми вагомого осередку у  панорамі світової культури (завдячуючи насамперед  йому - Мельникові), є тільки одна із властивостей його прекрасно організованої особистості". Разом з відомим художником висадився вагомий ки­ївський (і не тільки) десант - друзі-художники, серед яких був і Іван Драч, звісно, не художник, а видатний український поет, Герой України. Наступного дня розмовляємо з Анатолієм Мельником.

"Якщо нема напруги - річ мертва"

- Як Ви дійшли до генерального директора Національного художнього музею України?

- Це було благословення Михайла Романишина. Був хворий, знав про це. І шукав собі заміну. Побачив мене, Мельника Анатолія. Ось так. Перед тим, як відважитись на цю посаду, я відважився на посаду заступника голови Хмельницької облдержадміністрації. Бачите, які стежки-дороги? На мою думку, мистецтво і адмі­ністрація - речі, які чужі між собою. Тому я вибрав мистецт­во. Голова облдержадміністрації, проводжаючи мене, спитав: ти що, вже на пенсію хочеш, раз у музей ідеш? Він, як колишній директор заводу, вважав, що музей - це місце, де тільки картини вішають... Прийшовши на цю посаду, я зрозумів, що потрібні радикальні зміни.

- Чому?

- Бо музей був настільки зруйнований...

- Зрозуміло. А як Вам вда­ється так багато книг, альбомів видавати, про що йшлося вчора на відкритті Вашої виставки?

- Як вдалося? Є потреба видавати те, що цікаве, актуальне, має знакову цінність. Серед цих знакових видань - книги, альбоми про колекцію музею. Бо видати ілюстративний матеріал - це одна річ, а монографії, які готували музейні працівники, науковці, - то щось інше. Скажімо, видання про Васильківського, Пимоненка, Островського. Ретроспекція колекції музею - окремі книги щодо середньовічного мистецтва, ХІХ - початку ХХ століть, альбом про твори ХХ століття. Усе - з колекції музею. Зробили гарні проекти виставок у Чикаго, Нью-Йорку. Видали для них каталог "Український модернізм". Проект для виставки у Нідерландах, каталог - теж. Тепер - у двох томах графіку маємо видати. Такий проект здійснюється вперше. Бо таких масштабних проектів з графіки ще не було.

- На відкриття Вашої виставки такий потужний десант висадився. Як Вам вдалося заохотити колег-художників?

- Чимало художників приїжджають до Києва і мають можливість заходити до мене у майстерню. Бачили процес народження творів. І їм цікаво, як ці твори можуть існувати в іншому місці. Бо для художника  дуже важливо, щоб було істинне сприйняття його тво­рів, творів колег. Для мене  головне - аби не засолодили тобі полотно, інакше себе не побачиш, себе - художника. Тому я відчув учора, що проект був сприйнятий. Чи подобається глядачеві той чи інший твір мій, чи не подобається, - це нормальне явище.

Є світова практика: коли все йде гладко, наймають людей, які б спровокували увагу до конкретного твору. Має бути конфлікт.

- Керівна робота Вам, митцеві, не заважає?

- Не заважає. Я в музеї, і як керівник, отримую багато інформації. Іду в зали музею, фотографую свої роботи і приставляю до тих, які споріднені з моєю технікою. Особливо це корисно, коли порівнюємо з класичними творами світового мистецтва.

- Любомир Медвідь, Ваш колега і друг, говорить про напругу, коли йдеться про Вашу творчість. Що він має на увазі?

- Якщо нема напруги - річ мертва. Конфлікт має бути, я вже казав. Що таке рух? Вітер, де створюється і тепле, і холодне повітря. Якщо цього немає, тоді - штиль. Він потрібен хіба що для перепочинку.

Напруга - це внутрішній стан. Особливо, коли малюєш портрети. Маєш передати не фотографічну точність, а внутрішній стан. Дуже важко показати у символах знаковість.

Я люблю монументальність, вертикаль, бо це - метафорич­ність у мистецтві, міф, що від­риває від землі, ні до чого не приватизувався. Має форму, на щось подібну, але несе на собі енергетику внутрішньої сили. Говоримо, наприклад, про церкву, собори, архітектуру фортець. Для чого їх будували? Щоб себе захистити. Але не тільки від фізичного втручання. Це - метафора. А будували передусім для того, щоб зберегти свою культуру, свої традиції.

"Художники є різні"

- Як виховати у людей розуміння мистецтва, прищепити його?

- Є кілька періодів виховання, незалежно від віку. Можна виховати потребу. Це - певною мірою відхід від цінностей матеріальних і перехід до безмежжя. У вбиранні духовних цін­ностей зупинятися не можна. Кожна людина має певний інтелектуальний рівень. Від нього залежить, якою мірою людина може синтезувати мистецькі жанри. Вони, до речі, не можуть бути відірвані один від одного. Мали би над цим працювати, маю  на увазі - над запровадженням методології, і в навчальних закладах, і в музеях. Наш Національний музей так працює: є майстер-класи для різних вагових категорій.

- Що Ви більше вкладаєте в свої твори - душі чи мозку?

- Знаєте, фовізм (що чує, те й ляпає) притаманний кожній людині. На то дається базова освіта. Стану душі замало для створення доброго твору. Стан душі - бути розкутим. А все йде від розуму.

- Які істини відкрилися Вам у творчості?

- Істина в тому, що після кожної виставки спрощуєш чисельник і знаменник. У кожному експерименті ти можеш вже порівняти, чи існує як оркестр цей проект. Окрему музику можуть грати окремі інст­рументи, а от оркестр - коли настає відкриття персональної виставки.

- Життя яким Вам видається з висоти певної кількості років? Коротке чи довге?

- Як для кого. Хто не може себе прописати до своєї істини, - для нього життя дуже довге. А хто шукає істину, то для нього життя - мить, яку треба зловити. Тоді настає розрив душі: митець відчуває, що міг зробити, але не вдалося, не встиг.

- Що Ви хотіли висловити у своїх Мамаях?

- Це такий образ, який можна безмежно писати, це - символ історії України. Мамай - це теж метафора. У козацтві формувалася боротьба за істину. Через Мамая можна побачити Україну різних граней. Україну миролюбну. Козак Мамай - герой легкого жанру. Багато пісень створено, бага­тьох художників він цікавив. У мене є ціла серія: "Приборкання", "Обіцянка..." Мамай - символ яскравості, генетичної притаманності характеру українця доброзичливості, миролюбства. Як на народних картинах? Козак Мамай як не воші б'є, то чарку п'є, але даремно не си­дить. Це - легка жанровість.

- Серед портретів, створених Вами, - портрети І.Драча, Б.Возницького, Б.Ступки, М.Демцю... А де жінки? Адже Україна - то ж жінка.

- Є. Просто багато робіт не ввійшло в експозицію. Жінка - це ніжність, мудрість, берегиня, яка народжує і тримає баланс між характером чоловіка і взаємодіями між чоловіками. Внутрішній конфлікт створюється за законом збереження світу, що жінка і чоловік мають однакову функцію, але різну енергетику.

"Хотів би, що Львів був провідником світового мистецтва"

- Як Ви ставитесь до пропозицій, які час від часу лунають, - ліквідувати мистецькі звання: "заслужений...", "народний..."?

- До звань я ставлюся... Я би хотів, щоб починали, скажімо, на виставці говорити не про звання, а про художника. Забирати ніколи нічого не потрібно. Врешті, кожна країна має свої знакові цінності. І придумує... Може, не всі отримують ці звання справедливо - мабуть, через це точиться розмова про ліквідацію. Але, як на мене, звання - це менш за все мистецьке вираження заслуг людини, тут більше публічності. Я можу, скажімо, заходити в кабінети перших осіб держави, подаючи затитуловану візитку.

- Чи заняття живописом стимулює Вас до еволюції світоглядної?

- Напевно, це діється незалежно від роду мистецтва. Філософія завжди виводить на істину.

- Істина знана усім, це - Бог.

- Це є добра справа, бо ти над тим добре думаєш.

- 1982 року Василь Стус записав ("З таборового зошита", запис 9-10): "Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла". Нині, через чверть століття, інтелігенція є все ще молода?

- Я б не хотів означувати ту чи іншу особу: інтелігент вона чи ні. Якщо по селах люди чують, що відбувається в країні, - то є інтелігенція. Письменники, поети переважно народилися в селі. І ота сільська чиста властивість є основою для майбутньої боротьби...

- У чому?

- За слово "інтелігентність". Бо людина - як? Хоче зі села до обласного міста, з області до столиці. А столиця має певні закони. Часом уже волає, що - перенасичена. Існує і недобір, і перебір.

- Де перебір, коли?

- Коли штучно створена. А коли є церква в селі - це, напевно, початок інтелігентності. Перебір там, де люди ходять до церкви, щоб їх народ побачив, що вони пішли до церкви... Часи змінилися - і ми повинні в часі змінюватися. Можна йти або до добра, або до зла.

- І куди людство рухається? Куди йде?

- Не погоджуюсь, що - до зла. Багато залежить від того, що робимо. Як погане робимо, то йдемо до зла.

- Ви сказали таку фразу: "Я пам'ятаю Львівську картинну галерею, яку безмежно шаную". Прошу розшифрувати.

- Коли я почав свою музейну працю - був початок цікавий. Бо дуже важко було придумати новий музей, з крає­знавчого, де не було колекції, традиції. А треба було створити художній музей.

- Це коли відбувалось Ваше музейне становлення?

- 90-ті роки. Трансавангард тоді виборював собі права. А треба було шукати твори класичного періоду. Музейної структури, звісно, сам не придумаєш. А музей, який несе в собі велику історію, формується на синтезі наукових досліджень, в експедиціях. Мусив їхати, шукати взірець для Хмельницького. Чомусь повважав, що ідеально було б, якраз взяти за основу Львівську картинну галерею...

- Ви вчилися у Львові, тут формувався Ваш характер...

- Я би хотів мати можли­вість завжди відвідувати Львів, хотів би, щоб він був провідником світового мистецтва. Щоб в основі мистецького життя Львова була таки львів­ська школа, яка відрізняється від київської. Хотів би, щоби бачили Львів у Києві, а Київ - у Львові.

Розмовляв Богдан Залізняк