У Каннах триває 62-й міжнародний кінофестиваль

Те, що Канни - синонім кіно, доводити не варто. Проте, виглядає, лише тут кіно може легко перебиратися з екранів у приватне життя.

Не встиг фестиваль відкритися чудовим мультиком Пітера Доктера "Вперед та догори!", як саме так і сталося. Поверхом нижче, у будинку, де я живу в Каннах, мешкає (щоправда, постійно) стафорд Текіла. Щороку доводиться боротися за її прихильність, щоб вона не піднімала догори дригом увесь будинок, коли я прокрадаюся повз її двері після чергового нічного перегляду. Не раз я згадувала її під час офіційного відкриття фестивалю, адже один із псів, персонажів картини - точна її копія. В епізоді, де пси переслідують головного героя, він кидає їм зелений м'ячик, щоб відвернути їхню увагу від своєї персони. Кидає та й кидає. Усіляких "штучок" у картині Доктера і без тенісних м'ячів не бракує.

Проте вже наступного дня, коли я поспішала на ранковий сеанс, хтось у дворі штовхнув мене в спину: Текіла пропонувала мені побавитися таким самим м'ячиком, як вигадав режисер студії "Pixar".

Добре, що те кіно, яке легко перебралося у реальне життя, наразі обмежилося мультфільмом. Адже конкурс 62-го Каннського кінофестивалю відразу розпочався радикальним китайським фільмом "Ніч весняного сп'яніння" Лу Є. Його попередню картину, теж показану в Каннах, "Літній палац", заборонили у Китаї, а тут, на Круазетт охрестили "Останнім танго у Пекіні". Цього разу картину Лу Є можна було б назвати "Горбатою горою по-китайськи". І чи варто навіть казати, що на батьківщині її також заборонили. Принаймні наразі. Трагічна історія кількох молодих закоханих людей, тих, що не можуть розібратися ані зі сексуальною орієнтацією, ані з власною статтю, ані з життям взагалі, зроблена не надто радикально (як для Канн, звичайно), проте її живі емоції та перегуки із "Вечірнім вбранням" Бертрана Бліє викликають співчуття та симпатію і до автора стрічки, і до його героїв.

А от героям модного корейського автора Пак Чен-вука, "Спрага", поспівчувати важко. Так, як свого часу, в 2004-му, Пак Чен-вук показав тут, у Каннах, вільну власну інтерпретацію "Графа Монте-Крісто" "Олд бой", так цього разу він привіз не менш вільну і не менш радикальну версію "Терези Ракель" Еміля Золя. Щоправда, і події, і персонажі французького класика переплутані до неможливості. Плутанина зі священика-вам­піра, дивної хвороби і суто режисерське вміння поєднувати жанри (в даному випадку треш, вампірський хорор та мелодраму) і  так монтувати картину, що кожен кадр дивитися цікаво, а все разом - нудно, дуже програли китайській історії кохання з багатьма невідомими.

Наразі найсильнішим конкурсним фільмом є, на мою думку, "Торкаючись Вудстока" Енга Лі. Правда, цього року китайський режисер повністю презентує Америку, та ще й одну із найяскравіших сторінок її рок-історії - створення фестивалю Вудсток. Тим більше, що Енг Лі, один із найяскравіших режисерів сучасності, робить це з точки зору маленької провінційної родини. Самого Вудстока, тобто трьох днів рок-н-рольного драйву на екрані немає взагалі. Проте є старша жіночка у ситцевому халатику, яка мітлою ганяє артистів авангардного театру, які намагаються у її сараї зіграти Чехова оголеними, є її син, що прагне вдихнути нове життя у старе містечко, є озброєний трансвестит Велма, що пройшов Корею, є багато тих, хто місив багно у Вудстоку, і, головне, є атмосфера, блискуча зйомка та те, що Енг Лі вміє найкраще:  що б він не знімав, відірватися від екрана неможливо.

І, як завжди, паралельна основному конкурсу програма "Особливий погляд" часом тішить більше, ніж сам конкурс. Так сталося і з румунською картиною "Поліція, прикметник" Корнеліу Порумбоу, який кілька років тому отримав тут "Золоту камеру" за найкращий дебют (його фільм "12:08 на Схід від Бухареста" потім переміг на київській "Молодості"). Історія про те, як слідчий, порядний загалом чоловік, має вистежити і ув'язнити за торгівлю наркотиками підлітка, сина якогось міського багатія, знята блискуче. По­ліцейський знає, що юнак не винен, проте "здає" його під погрозою втратити роботу. Втім, розповісти цей сюжет важко, адже більшість екранного часу він просто стежить за підозрюваним, його будинком, тиняється містом тощо. І все це у майже повністю статичній картині. Вона вражає досконалим володінням кіномовою, почуттям гумору і внутрішнім драматизмом, що ховається за буденністю. Режисер максимально аскетичний. Жодних поступок комерційності чи видовищності. Проте більшість критиків одностайні в тому, що "Поліція, прикметник" - наразі найкраща картина фестивалю.

А от гламурне життя на Круазетт, як завжди, далеке від аскези. Хоча "Л'Ореаль" і відмовилася від зовнішньої реклами  через кризу, "обличчя" фірми все одно  щовечора піднімаються червоними сходами. Тут вже побували Ашварія Рай, Летисія Каста та Єва Лангорія. Приїхали презентувати позаконкурсну картину "Не повертайся" Моніка Белуччі та Софі Марсо. А от зовсім не гламурний Клод Лелюш чемно ходить на усі перегляди, десятою дорогою оминаючи червону до­ріжку, на якій із  нетерпінням очікують Альмодовара, Тарантіно та багато інших.