У прем’єрі, що відбулася у Національному театрі ім. Івана Франка, не обійшлося без львів’ян

Прем’єра, яку в Національному театрі ім. Івана Франка поставив режисер та сценограф Олександр Білозуб (львів’яни мали змогу бачити його постановки за Стефаником та “Одіссею”), чесно кажучи, заінтригувала ще задовго до виходу спектаклю “на люди”. Ідея поєднати на одному сценічному майданчику двох таких різних і водночас таких близьких художниць, із космічним світоглядом та зламаними долями – українку Катерину Білокур та мексиканку Фріду Калло – видалася настільки блискучою, органічною й такою, що може втілити водночас цілий всесвіт візуальних та світоглядних перспектив, що навіть сумніву не виникло, що треба сідати в київський поїзд і, переборюючи масову евакуацію через такий довгий вікенд, рухатися у протилежному напрямку – на Схід, до столиці, щоб неодмінно подивитися “Дві квітки кольору індиго”. Втім, крім цікавої сценічної ідеї, для того, щоб особливу увагу приділити саме цій київський виставі, була і ще одна причина. А точніше дві: запрошення художником з відеоряду львівського фіксатора дійсності, що володіє унікальною можливістю її водночас трансформувати. Уважному читачеві зрозуміло, що йдеться про Влодка Кауфмана. Крім того, у театрі Франка, не полишаючи і львівської сцени, працює яскравий актор театру ім. Леся Курбаса Андрій Водічев. Тож поїздка виглядала цілком доречною. І, звичайно, вона себе виправдала.

Цікава пластика, ретельно розроблена хореографом Ольгою Семьошкіною, уміння відійти від банальних для академічного українського театру ходів, характерне для режисури Білозуба, відеоряд Кауфмана та, звичайно, тема вистави належать до її безсумнівних активів. Спроба працювати із візуальними, чуттєвими, асоціативними структурами створює напружену і дуже емоційну атмосферу, насичену пристрастю, геніальністю і її частим супроводом – безперервним болем. Фізичним – у Фріди, душевним – у Катерини.

Спектакль більше побудований на візуальних складових, ніж на слові, і це є вдалим вирішенням не надто сильної драматургії. От тільки одне “але” затьмарює те, що могло б стати справжнім бенкетом для розуму, очей та серця.  

Образи двох художниць – Катерини Білокур (Олена Фісуненко) і Фріди Калло (Лариса Руснак) – не взаємодіють між собою. Більше того, акценти зміщені убік мексиканки, й спектакль, укотре повторивши те, що про Фріду багатьом відомо, залишив занадто багато питань у тому, що стосується Катерини.

Насправді співставлення цих двох імен на сцені виглядає досить штучним (хоча у цих двох жінок, виявляється, є набагато більше спільного, ніж може видатися на перший погляд), а там, де історія Фріди проговорюється документально, історія Катерини вирішена лише пунктиром. Звичайно прекрасно, що після спектаклю хочеться знайти на книжковій полиці альбоми Білокур, але все-таки  українська художниця (а точніше, її сценічне втілення) могла б виглядати яскравіше. А тут вона програє своїй мексиканській колезі, хоча навіть квіти, у яких так кохалася Катерина і навіть відмовила нареченому через те, що він зірвав їх, квітнуть і на полотнах Фріди. Калло не дозволяв працювати біль, Білокур – мати, яка обмежила пристрасть до творчості лише недільними днями. Вистава викликає дивне, не цілком приємне і, на жаль, не нове відчуття: про мексиканку ми знаємо більше, ніж про українку.

Почасти глядацькому оку не вистачає у виставі (кількісно, а не якісно) й відеоряду, що єдиний, мабуть, влучно знаходить спільний знаменник двом зламаним долею жінкам-квіткам. Кольору індиго. Кольору крові. Кольору пристрасті. Кольору болю.

Але варто сказати, що зауваження виникають лише тому, що задумана, написана і створена Олександром Білозубом постановка змушує співпереживати, думати й вникати в суть історій, що розігруються на сцені. Головне, вийшовши з театру, дуже хочеться зануритися у квіти, що стали майже релігією і для Катерини, і для Фріди, у їхній колір індиго, що, згідно з деякими віруваннями, відганяє від оселі нечисту силу. Не всю, правда. “Франко від такого спектаклю у труні перевернувся б”, – обурювалися в кулуарах нечисленні супротивники вистави (на щастя, тих, кому вона сподобалася, було значно більше). Але щодо Франка, то вони зовсім не мають рації. Все-таки він був освіченою людиною, з добрим смаком та й поглядів дотримувався передових. Тому дивився б і тішився, що на сцені головного театру країни не бояться вирушати в захопливі мандрівки.

Київ – Львів