У п’ятницю, 20 квітня, о 17.00 у відділі українського мистецтва ХХ століття Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) усіх зацікавлених львів’ян і гостей міста чекають на відкриття виставки “Дмитро Стецько. Поза часом”.

Коли вже немає Митця, поза часом залишаються тільки його твори. Вони – матеріальні, а їх інтерпретація нами і тими, що будуть після нас, – продовження діалогу з автором у вимірах, які, зі слів Лесі Українки, розширюють простори нашої душі...

Дмитро Стецько – представник західноукраїнського мистецького андеграунду 1970 – 80-их років, відомий як живописець та скульптор, автор понад тисячі творів у галузі станкового та монументального малярства, скульптури.

Художник і його дружина Віра Стецько впродовж довгих років були творчим обличчям Тернополя, де проживали і працювали. Їх знали у мистецьких колах всієї України. Подружжя було нерозлучне не лише в повсякденному житті, вагомий вклад Дмитра та Віри Стецьків в українську культуру великою мірою є їхнім спільним надбанням. Очевидно, що розвинути до такого високого рівня свій дар Дмитро не зміг би без підтримки та всебічного сприяння дружини. Її портрети – одна з провідних і тривалих ліній творчості художника. 

Дмитро Стецько усвідомлював значущість і відповідальність своєї професії. Вважав, що мистецькі твори не призначені лише для споглядання, а мають нести інтелектуальну філософську інформацію. Не терпів примітивності, кон’юнктури, показного патріотизму. Цінував кожну годину, проведену за роботою в майстерні, і дуже багато читав, перебував у безперервному розвитку. Якщо намагатися визначити творчий метод Дмитра Стецька, напевно, найдоречнішим буде термін, який використовує у своїх працях Віра Агєєва, – “вдумування”. 

Досконале знання української та світової культури, історії, філософії, роздуми над сучасністю привели його до розуміння та пошуків засобами образно-пластичної мови багатомірності простору і глибинного зв’язку часів, осягнення надто ускладненої людської психології сьогодення, в якій переплелися історична пам’ять, безвихідь постмодерного часу і намагання прориву в майбутнє. 

“Я художник-інди­відуаліст. Не належу до жодного митецького напряму. Хоча тяжію до полістилізму – нашарування різних ідей у одній формулі. Беручи за основу ікону та фреску, знаходжу свої пластичні рішення і подаю кілька вимірів у кожному творі, – казав свого часу Дмитро Стецько. – Працюю і на полотні, і на дошці. Серед останніх творчих знахідок – великі полотна, де використовую фактуру, колаж… Тему кожної роботи розкриваю між небом і землею, в просторі та в часі. Переконаний, що всі філософські ідеї зашифровані у всесвіті”.