П'ята наукова сесія Спілки критиків та мистецтвознавців Львова, яка відбулася днями у Львівській національній академії мистецтв, можливо, і не зацікавила би посвячений  загал, коли б не стосувалася проблеми "Критика художньої культури: сучасний стан і перспективи".

Тобто фахівці (а ініціатором зустрічі став декан факультету історії та теорії мис­тецтва ЛНАМ Ростислав Шмагало) зібралися, аби з'ясувати - є критика сьогодні
(в галузях образотворчості,  музики, кіно, архітектури й інших) чи ні, можуть спеціалісти заробляти фахом мистецького критика чи справа ця безнадійна. І схоже, вкотре побалакавши, розійшлися  кожен зі своєю думкою хоча би тому, що,  на жаль, загальних критеріїв оцінок - зокрема, мистецьких набутків - дотепер не існує.

Митці люблять казати: у критики йдуть люди, які самі не спроможні щось створити. Мовляв, сказати завжди легше, аніж зробити. Але чи це завжди так? І наукова сесія, і життєвий досвід свідчать про те, що не зовсім.

"Кому зараз потрібен критик? - запитував у своїх колег доктор мистецтвознавства Орест Голубець. - На моє переконання - нікому. Тому й обговорень виставок за участю громади та фахівців сьогодні не проводять. Адже сказати чи написати правду (особливо, коли вона "проти шерсті") - створити "ЧП", а водночас зіпсувати не лише взаємини із тим чи іншим художником, його друзями-творцями, а й власну репутацію на майбутнє".

Властиво, найімовірніше, у цьому причина, що майже всі члени Спілки критиків та мистецтвознавців Львова - попри піднесення на власних зібраннях - самі критичних статей ( де йшлося б "не тільки про світло представленого мистецтва, а й про темінь") практично не пишуть. Іноді щось критичне проривається в особистій розмові з журналістами, однак обережно, бо жоден фахівець у підсумку не прагне отримати тавро ненадійного, якого більше не кликатимуть у "порядні сім'ї". Відтак роль критиків, хочемо чи ні, переходить до журналістів, яким для цього не завжди вистачає досвіду,  освіти, вміння. Та й, зрештою, не в цьому журналістське завдання, попри всі "післямовні" зауваження до ЗМІ критиків-мистецтвознавців.

З іншого боку, сама критика художньої культури  історично - річ суб'єктивна, часто базована не лише на знаннях історії мистецтва, а й на інтуїції, власних смаках та уподобаннях, зрештою, на тому, який зиск (моральний, матеріальний, в площині  контактів) критик може мати з цього. Свого часу Володимир Винниченко казав, що може бути сто самостійних правд і кожна має однакове право на існування. Тим паче сьогодні, коли пережили ХХ століття - епоху революцій - політичних, технічних, соціальних, сексуальних і мистецьких також, коли був зруйнований той фундамент, на якому упродовж 500 років - ще з часів Ренесансу - базувалася художня культура.

Проблема в іншому: чи спроможні саме критики-професіонали знехтувати всіма умовностями й чесно - попри симпатії чи антипатії - сказати правду? Як засвідчують численні приклади (серед яких недавня широко розрекламована авторитетними людьми виставка в Національному музеї у Львові) - ні. Пікассо колись навів ідеальну формулу: якщо можете не малювати - не малюйте ( тобто малювати треба тоді, коли інакше не можеш). У контексті художньої критики фахівці-співвітчизники зазвичай намагаються цю формулу підтверджувати - не критикують. Або критикують, коли за це нічого не буде.

Отже, тема наукової сесії "Критика художньої культури: сучасний стан і перспективи" насправді прозвучала, як подзвін. І запитання "по кому цей подзвін?" видалось недоречним...