Дастін Гоффман, актор, про комп'ютери, супергероїв та мас-медіа

Дастін Гоффман народився 8 серпня 1937 року у Лос-Анджелесі. Він був молодшою дитиною у багатодітній родині. Його назвали на честь знаменитого коміка Дастні Фарнумаю. Хотів стати піаністом і навіть навчався у консерваторії. У 1958 році переїздить до Нью-Йорка, де намагається вступити на режисерські курси, проте його не приймають через несценічну зовнішність. Працював санітаром, демонстратором іграшок у супермаркеті тощо, аж поки не потрапив на акторський курс Лі Страсберга при Корнегі-голлі. У 1967 році отримав першу роль у фільмі "Випускник" Майка Ніколса, який несподівано став надзвичайно успішним. На сьогодні має три "Оскари" (і ще п'ять номінацій), шість "Золотих Глобусів", три нагороди Британської кіноакадемії тощо. Головні роботи в кіно:  "Опівнічний ковбой" (1969), "Альфредо, Альфредо" (1972), "Метелик" (1973), "Крамер проти Крамера" (1979), "Тутсі" (1982), "Людина дощу " (1988), "Капітан Гук" (1991), "Герой" (1992), "Хвіст махає псом" (1997), "Сфера" (1998), "Миля місячного світла" (2002), "Чарівна країна" (2004), "Знайомство з Факкерами" (2004).

Анімаційна стрічка "Кунг-фу панда" сьогодні виходить у львівський прокат ("Кінопалац"). Йтиметься у ній про те, що врятувати Долину Миру і всіх її мешканців від непереможного і безжального майстра Тай Лунга має... незграбний, ледачий і вічно голодний панда По.

Його наставника, мудрого Шіфу озвучив Дастін Гоффман, для якого це стало першим досвідом роботи в анімації. Прем'єра картини відбулася в Каннах, де Гоффман залюбки спілкувався із журналістами, намагаючись у легкій розмові, на яку провокував веселий та дотепний мультик, новий вдалий виріб студії Dreamworks, спробувати проаналізувати і сучасне мистецтво, і нові технології, і навіть роботу ЗМІ.

- Для вас це перший досвід озвучування мультфільмів? Як почували себе у ролі тваринки?

- Звичайно, я людина поважна і немолода. Тож звик щоразу готуватися до ролі, шукати "зерно", складати характер свого персонажа буквально зі шматочків. А тут все намальовано на комп'ютері, залишилося лише озвучити героя, який, до того ж, виявився тхорем. Але мені сподобалося. Це трохи нагадує одруження. Тобто жінка виходить заміж за зовнішність, а потім наповнює свого чоловіка внутрішнім змістом.

До речі, буквально днями прочитав, що у Китаї народилося десять панд. Думаю, відповідальною за це є наша знімальна група.

- Ваш герой досягнув спокою та мудрості. А ви?

- Я не досягнув мудрості. Бо не знаю, що це таке. Але я досягнув радості. Це теж не мало.

- Ваші стосунки із Джеком Блеком були схожими на стосунки ваших героїв?

- Однозначно, ні. Як завжди. Бо якщо переносити стосунки з кіно у життя, втрачаєш контроль і перетворюєшся на того ж таки тхора.

- Вам важко було звикнути до нових технологій?

- Спочатку я вважав, що всі ці технології - повна маячня. Але потім звик і мені стало цікаво спостерігати за всіма комп'ютерними героями. Я навіть захопився тим, як можна створити цілий світ з нічого. Проте ці реаліті-шоу, диктат телебачення та комп'ютерів мене не надто цікавить. Я все ще вважаю, що мистецтво має бути рукотворним та вдумливим. Раніше люди ходили в театр, і це було великою подією. Потім з'явилося радіо, кіно, телебачення. І все поступово стало робитися як на конвеєрі.

- Тобто новини в Інтернеті ви не читаєте?

- Звичайно, читаю. Я далекий від того, щоб піти від сучасного світу і стати самітником. Адже якщо я оселюся, скажімо, десь у лісі, то хто ж мене знайде, щоб запросити на роль?

- У фільмі світ рятують тваринки. Чи можна це розцінювати, як свідчення того, що людина вже ні на що не здатна?

- Не думаю. Швидше це просто іронічна версія американської міфології, яка завжди шукала супергероя. Тепер у всьому цьому з'явився відтінок сарказму.

- Тому що героя так і не знайшлося?

- Я не думаю, що не знайшлося. Швидше, він став надбанням масового мистецтва. Усі ці супермени, чесні поліцейські, інші бездоганні чоловіки. А в авторському кіно їм не знайшлося місця. Там персонажі є такими, як насправді, зі слабкостями й недоліками. Загалом я вважаю, що мистецтво стало глибшим. І це мене надзвичайно тішить.

- Тоді чому ви незадоволені сучасною ситуацією?

- Тому що авторське мистецтво існує ніби у гетто, а світом керують піар, реклама, інформація. Саме це мені і не подобається. Особливо мене дратує телебачення, для якого немає нічого святого. Якщо вам в реальному часі показують страту та інші страхіття, то рано чи пізно це приводить до того, що така картинка перестає лякати, викликати будь-які емоції. Ми починаємо закриватися від новин. У нас виробляється захист і ми вже просто не можемо виявляти людські емоції. Тому я вважаю, що ЗМІ вбивають у нас людяність.

Підготувала Катерина Сліпченко,
Канни-Львів