Біля дверей актового залу бігають кілька старшокласників. Вчительки активно заганяють їх усередину, намагаючись заповнити вільні місця.

- Що там таке? - запитав на бігу один, вміло вивертаючись із чіпких рук учительки.

- Зустріч із поетесою, - відповів йому інший і зник у дверях актового залу.

Я зітхаю. Саме так я собі це і уявляла. У найпесимістичнішому варіанті, ясна річ. Бо був ще несміливий оптимістичний, у якому все відбувалося б у кла­сі, в атмосфері більш камерній, в ідеалі навіть без бюсту Шевченка у тлі. А за партами сиділи б тільки ті, хто прийшов із власної волі. Навіть якщо за­мість сотні їх було б лише п'ятеро.

- Постарайтеся вкластися у сорок п'ять хвилин, - порадила мені вчителька, і ми рушили поміж рядами крісел на сцену.

Після короткого представлення мені "передали слово", і треба було якось викручуватися. Мікрофон, з якого чути переважно тріск, і велетенська зала, заповнена дітьми, половина з яких займається своїми справами - розмовляють, бавляться, штурхають один одного. І що найгірше - я їх розумію, бо якби мене отак з-під пал­ки заганяли на зустрічі з різними "поетесами", я теж би пручалася, як могла. Просто з відчуття протиріччя.

Ясна річ, потім усе налагоджується. Почувши, що я не збираюся декламувати їм патріотичної лірики, заримованої п'ятистопним ямбом, діти за­цікавлюються, деякі навіть затихають. На мій подив, питання, які я скеровую до залу, не залишаються без відповіді. Я читаю якийсь уривок, потім пропоную на цьому завершити, але комусь хочеться послухати ще, а хтось ще не дограв у морський бій, і я читаю далі. Ще більше дивуюся, коли бачу підняті з питаннями руки. Розмови про літературу, звісно, не виходить, бо яка розмова про літературу може бути в актовому залі, у плані інтимності атмосфери він, як на мене, гірший навіть за спортивний. Але те, що все ж таки звучать якісь питання, дуже тішить.

Намагаюсь уявити себе на місці цих старшокласників і дуже сумніваюсь, що наважилася б поставити запитання у такій атмосфері. На сцені актових зал, а особливо шкільних з їхніми незмінними вишивано-гіпсовими атрибутами, я чомусь завжди почуваюся так, ніби мене примушують приміряти спідню білизну посеред вулиці і вважають це найзвичнішою у світі річчю.

Це починається, мабуть, ще з ранків у дитсадку, під час яких виховательки на високих під­борах пильно стежать, аби всі діти дисципліновано верещали слова пісні під бемкання розстроєного фортепіано, а по­тім кожен по черзі виходив на середину і якомога голосніше і неприродніше декламував віршик із римами, від яких інколи просто мороз по шкірі. "Про що виспівує земля?" - продекламував мені вчора мій п'ятирічний син і продовжив. - "Про неба синій сир". Я здивувалася і зазирнула у букварик, виявивши, що оригінал ще галюциногенніший: "неба синь і шир". І все це лише для того, звісно, щоб заримувати маму і мир. Знайома стилістика?

На плакаті з нагоди святкувань днів Лесі Українки у дитсадку я прочитала, що "мати поетеси виховувала доньку так, що тій довелося стати літератором". Тобто на кращі заняття не спромоглася чи як? А далі ще сумніше - "поетеса все життя мріяла редагувати журнал "Соняшник", але зла доля і хвороба завадили їй навіть у цьому". І мені чомусь нестерпно захотілося виховати своїх ді­тей якось так, щоб вони не змушені були ставати письменниками від безвиході, а якщо вже стали б, то щоб принаймні такі здійсненні обрії, як редагування журналу "Соняшник", були для них досяжними, незалежно від примх злої долі.

Про літературу зокрема і культуру загалом, особливо про українську, у нас чомусь говорять у стилі промов над могилою комуністичного боса - пафосно, перейнято і, як вимагає того чиста риторика, - без жодної конкретики, а часом і без змісту. Відповідною має бути і сама література - патетичною, патріотичною, стражденною, самозаглибленою і в усьому цьому безмежно нудною - як вистава містечкового драмтеатру в незмінних протягом останніх двадцяти років костюмах.

Усе це, звичайно, зміню­ється. І акції, схожі на "Тиждень читання", який відбувається у львівських школах із 22 квітня по 8 травня, напевно, сприятимуть змінам на краще. В акціях тижня задіяні понад 80 львівських письменників та перекладачів, і важливим є вже той факт, що школярі побачать живих письменників і почують, що можливою є не лише література про "синь і шир", а й тексти, які можуть зацікавити і навіть спонукати взятися за книжку, якої немає у списку позакласного читання. І можливо, так поволі вдасться досягнути того, що вишиванка, актовий зал із бюстом Шевченка і пафосно-патріотична стилістика перестануть бути обов'язковими атрибутами шкіль­ного літературного вечора. А там і нарікань на лінивих до читання школярів поменшає або і в букварях перестануть римувати "шир і мир". Тільки от чи доживемо?