"Думаю собі, для чого йому, який має стільки звань, стільки зробив, ще й малювати?" - розпочав свою вітальну промову на відкритті виставки живопису генерального директора Національного музею України Анатолія Мельника у Національному музеї у Львові його приятель поет Іван Драч.

Властиво, саме на багатогранності цього енергійного чоловіка наголошував майже кожен, хто брав слово. Бо нині народного художника України Анатолія Мельника ширша спільнота знає не стільки як творця, скільки як талановитого адміністратора та організатора, якому свого часу завдячували створенням у Хмельницькому першого в Україні Музею сучасного мистецтва.  А коли він очолив Національний художній музей України - поважними виданнями, присвяченими особистостям видатних українських митців: Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського, Олександра Мурашка та інших (ці книги, до речі, Анатолій Мельник без жодного для себе і своєї установи зиску дарував бібліотекам та музеям в регіонах), перевезенням в Україну творів та архіву Олекси Грищенка та багатьма іншими вагомими починаннями.

"Це людина, яка ніколи не зупиняється, яка має свій стиль і свою манеру мислення", - говорив про нього на відкритті виставки доктор мистецтвознавства Олександр Федорук. Властиво, цей стиль для Анатолія Мельника у величезному ентузіазмі та внутрішньому неспокої його натури. І саме у ракурсі цих його особливостей постає експозиція, про яку мова.

"Якщо б виникла необхідність стислим виразом окреслити кредо Мельникового живописного натхнення, - акцентував про її автора художник і куратор виставки Любомир Медвідь, - це був би принцип обстоювання, обожнювання паростків живого життя серед виру фантомів і важких пластів зневіри, між гронами сум'яття і нагромадженням несприятливостей, межи напругою протистоянь і холоднечею очерствіння.  І якщо запитаєте: а що форма? - відповім: форма Мельника та, яка народжується безпосередньо під ударами його пензля, а не під нашіптуванням тої, тієї й ще іншої блідоестетичної манери".

Утім, нехай аналізують мистецтвознавці. З позицій пересічного глядача, який знає Анатолія Мельника лише як директора музею, експозиція цікава передовсім як ще одна грань цієї невтомної людини. Тобто справа не в елеї, який щедро ллють на голову кожного автора з нагоди відкриття його виставки (особливо коли автор - приятель чи добрий знайомий), не в достоїнствах виставлених творів і навіть не в їхніх недоліках, які - попри всі високі слова - теж присутні, а в тому, що бачимо перед собою людину, яка не боїться відкривати в собі нові грані. А ще - працювати над їх відшліфуванням.

До речі, у Львові Анатолій Мельник показує свою виставку невипадково. Саме у нашому місті він здобував освіту на кафедрі графіки в тодішньому Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (нині Українській академії друкарства).