Цієї суботи, 25 листопада, Україна вшановуватиме жертв Голодомору. До річниці однієї з найбільших трагедій нашого народу 26 листопада о 18.00 в Першому театрі (вул. Гнатюка, 11) покажуть виставу “Зерносховище” за однойменною п’єсою драматургині та сценаристки Наталії Ворожбит.

Уперше “Зерносховище” поставили в Королівському шекспірівському театрі у Лондоні (прем’єра відбулась наприкінці вересня 2009 року), на замовлення якого авторка, власне, й написала цей твір ще десять років тому. У Львові над втіленням “Зерносховища” працювали: режисер-постановник Анд­рій Приходько, художник-сценограф Богдан Поліщук, хореограф Нінель Збєря, Світлана Корінькова (світло), Наталка Рибка-Пархоменко (спів), Володимир Стецькович (відеопроекції) та Сусанна Карпенко (консультант).

Наталії Ворожбит вдалося показати в “Зерносховищі”, як радянська влада з гарного українського села зробила за кілька років фактично цвинтар, з церкви – зерносховище, в якому загнивало зерно, поїдене мишами. Особливо вражаючою в творі є сцена, коли голодних людей зганяють на центральну площу, вдягають, підмальовують і готують свою “постановку”, аби показати заїжджому журналістові з “Нью-Йорк таймс” Вольтеру Дюранте, що голод в Україні – вигадки. Для картинки активісти змушують напівживих селян співати і танцювати, навіть столи накривають перед сільрадою – лиш би продемонструвати гостеві, яка добра і щедра радянська влада.

Львівська ж постановка “Зерносховища” – це спільний проект Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва і мистецької майстерні “Драбина”, здійснений за підтримки Міністерства культури України. Це перша театральна копродукція у Львові, покликана продемонструвати, що сучасний театр в Україні може реалізовувати себе і через співпрацю та чесне партнерство між державними інституціями і громадськими організаціями, митцями та кураторами показати, що сучасні українські драматурги можуть писати добрі тексти, з ними можуть працювати сучасні українські режисери та художники і що це може бути цікаво сучасному українському глядачеві.

А “Зерносховище” – один зі способів пам’ятати, розуміти та переосмислювати нашу історію. Попри хронологічну віддаленість сюжету п’єса порушує дуже актуальні питання: що ми про себе пам’ятаємо? Чи вміємо ми пам’ятати і хто нас має цього навчити, коли майже всі “наші” залишились у далекому 33-ому?..