Андрій Содомора, перекладач з античних мов, письменник, про елегії, переклад та поетичне "я"

Щойно у видавництві "Літопис" побачила світ "Римська елегія" - перше повне видання елегійних творів Галла, Тібулла, Проперція та Овідія у перекладі Андрія Содомори. 

Ця ошатна книга (проект обкладинки авторства Романи Романишин та Андрія Лесіва) з'явилася за сприяння Іта­лійського інституту культури в Україні, щоб - услід за Проперцієм - ще раз проректи: "Душі померлих - то не ніщо, і смерть - не всесильна: Тіні, хоч то лише тінь, жар похоронний не йме". А точніше - щоб заповнити ще одну велику прогалину у можливостях співвітчизників осягати світ античної культури рідною мовою. Тим більше ту його часточку, яка ще з часів середньовіччя стала невід'ємною від духовного життя Європи загалом й України зокрема. Попри те, що читання завжди вибіркове і вибірково читає не тільки окрема людина, а й доба, книга "Римська елегія" - та, яка яскраво відлунює не тільки в сучасному світовідчуванні, а й реаліях сьогодення. Відтак, розмовляючи про неї, говоримо навіть не стільки про давніх римлян, говоримо про себе. І тематичний співрозмовник "Пошти" сьогодні  - Андрій Содомора - людина, яка уможливила прочитання українською не лише римських елегій, а й "Трагедій" Софокла, Есхіла, Еврипіда, "Метаморфоз" Овідія, "Комедій" Арістофана, "Моральних листів до Луцілія" Сенеки, "Творів" Горація та  інших яскравих авторів античності, а також латиномовних письменників доби середньовіччя та Відродження

- Андрію Олександровичу, до кожного з античних авторів Ви шукали власної стежки. Якою була вона до римської елегії? 

- До римської елегії я йшов, починаючи від 1975 року, відколи у журналі "Всесвіт" опублікували добірку моїх перекладів окремих елегій Овідія та Проперція. Минали роки, за ними - десятиліття, а пос­тійно на думці було завершити почату роботу, тим більше, що римських авторів, які творили лише у жанрі елегій (попри те, що елегійним дистихом писало чимало творців - як в античних, так і в пізніших часах), є тільки чотири. Однак, напевно, я мав здолати цю часову дистанцію, щоб і глибше, і точніше відчути не лише настрій елегій, кожне поетичне слово, а й кожен звук, ту наскрізну гармонію, музику, без якої антична поезія втрачає свій подих. Адже ця поезія передусім - звукова. Така, де найвиразніші, найемоційніші образи пов'язані зі слухом, бо призначена була насамперед для виголошення, а не читання. Горацій свого часу сказав: "Коли берешся до роботи, подумай, чи твої плечі цей тягар витримають". Нині справді щиро тішуся, що мені вистачило і сили, і знань, і чуття, щоб цю нелегку працю над римськими елегіями усе ж завершити. І що цікаво, готуючи цю книгу, я не зазирав до тієї добірки, яку опублікував у 1975 році. Зараз, коли книга уже вийшла, думаю, що було б цікаво порівняти, які рядки за тих понад три десятки років у моїй душі протривали аж дотепер, а які створені заново. До речі, дещо змінив я і в Овідієвих елегіях, що їх опублікував у видавництві "Основи" десять років тому. 

- З історії літератури відома глибока обізнаність Європи, починаючи від середньовіччя, з творчістю саме римських елегіків. "Німецьким Проперцієм" називав славетного німця Йоганна Вольфганга Гете один з найвидатніших класиків Фрідріх Шиллер, хоча водночас сам Проперцій, вшановуючи своїх попередників у Стародавній Греції,  називав себе римським Каллімахом. Чому така велика шана елегікам Риму і так мало уваги тим, хто дещо раніше творив елегії в античній Греції?

- Римська елегія - це щось відмінне від того, що існувало раніше. Безперечно, історія елегійного жанру давня і то настільки, що донині не можемо однозначно сказати, що слово "елегія" означає. Однак римляни наповнили цей жанр суто римською сутністю, уперше проявивши у ньому особисте "я" поета, який не лише мислив себе у контексті тодішнього світу, а й міг себе цьому світу протиставити.

- Йдеться про вигадане чи реальне "я"?

- Реальне, хоча, можливо, саме тло, на якому це "я" себе виявляє,  у певний спосіб й ідеалізоване. Адже у ті часи особливого затишку для людини теж не було. Коли жили елегіки, про яких мова (а всі вони були сучасниками), Рим якраз виходив із кровопролитних зовнішніх та внутрішніх воєн і пристосовувався до правління Августа - доби свого найпишнішого розквіту, в якій усе ж дисгармонія між досягненнями цивілізації та внутрішнім світом людини була особливо відчутною. Попри те, що провідна тема римських елегій - тема кохання, фактично в кожній є вкраплення поважніших - вічних тем (приміром, убогості та багатства, життя і смерті, щирості та лицемірства й інших), які засвідчують єдину духовну площину (де живемо, незалежно від часів та просторів) і які яскравим пунктиром через віки ведуть до найновіших тем, що їх піднімають сьогодні психологія, суспільні й інші науки. Скажімо, в любовній елегії Овідія раптом два несподіваних рядки, які вражають далекосяжним поглядом: "Видно, кмітливість твоя - проти тебе, природо людини: Надто вигадлива ти - жаль, що на шкоду собі". Згодом, уже в нові часи,  хтось із європейських мислителів скаже, що людина, ступивши на шлях технізації, дуже легковажно не враховує того, що палиця має два кінці - і "+", і "-". І цей "мінус" цивілізаційного поступу ми й сьогодні дуже болісно відчуваємо на собі в екології, моралі, інших не менш важливих сферах. Тобто ці вкраплення були мені особливо цікаві не лише як  перекладачеві, а і як людині, охочій у щось проникати, щось осмислювати. До речі, я не перший пішов шляхом осмислення творчого набутку римських елегіків - до мене щось із їхніх творів перекладав Іван Франко, Микола Зеров, Григорій Кочур, Михайло Білик, інші відомі інтерпретатори.

- Однак книгу Ви присвятили Анатолю Перепаді, який працював не над античними, а над романомовними творами, зокрема над "Канцоньєре" Петрарки та "Есе ями" Монтеня.

- З Анатолем Перепадею, якого, на жаль, сьогодні немає серед нас, мене єднали щирі приятельські стосунки. Він часто гостював у моєму домі і, довідавшись про мій задум перекласти усіх римських елегіків, дуже мене у ньому підтримав.

- Андрію Олександровичу, відомо, що римські елегіки відійшли із життя майже всі у тридцятирічному віці. Чому так рано?

- На то були різні причини. Зачинатель римської елегії Корнелій Галл покінчив зі собою через непорозуміння із Августом (до речі, його шкільним товаришем). Тібулла, який половину свого життя провів у військових походах (хоч це і не було йому до душі) і який першу збірку елегій видав саме тоді, коли Галл трагічно пішов із життя, найімовірніше, не стало через його хворобливість. Чомусь дуже швидко - за своїми колегами по перу - відійшов і Проперцій. А наймолодший серед елегійних поетів Риму Публій Овідій Назон, хоч і прожив майже 50 років, десять останніх (оскільки був у вигнанні) вважав такими, що наче й не жив. Хоча мене тут вражає інше - надзвичайно широкі філологічні обрії цих людей (спі­льне творче буття яких умістилося б у рамки одного людського життя), їхня гідна подиву начитаність, бездоганне чуття слова і віртуозне володіння поетичною технікою. Той камертон знань і любові, на який орієнтуються і сучасники - блискучі елегійні дистихи писали вже згадані Іван Франко та Микола Зеров, Богдан-Ігор Антонич, Ігор Калинець, інші українські поети.

- Свого часу елегіки були в особливій пошані і мали розуміння та підтримку слухачів. Але попри те, що ніхто так високо не ставив поетичне слово, як антична доба, сприйняття художніх текстів навіть у сучасній їм епосі було неоднозначним. Візьмімо приятеля Тібулла, першого лірика Риму Горація, якого за великого поета римський люд сприймав часто-густо на віру, далеко не завжди будучи спроможним його поезію посмакувати. Чи є шанси в елегії знайти відгомін у читача сьогодні?

- Звичайно, сьогодні елегія не може претендувати на той розголос та увагу до себе, як було за часів Стародавнього Риму. Адже нині інша реальність, коли поступово втрачаємо  живе, емоційне сприймання життя, його віддзеркалення у слові. Однак елегійна тональність вабить нас і сьогодні:  як ніколи відчуваємо те, що й античний поет - тугу за суто людськими цінностями (щирістю взаємин, можливістю розповісти, що відчуваєш тощо), прагнення вихопитися із круговерті буднів і проблем, відновити послаблений діалог із природою. Коли ми з моїм молодим колегою-латиністом Маркіяном Домбровським (він, до речі, зараз пише кандидатську про Тібулла) та художником Андрієм Кісем працювали над книгою "Anno Domini. Латинські написи Львова" (виданій у "Піра­міді"), я вже вкотре звернув увагу на латинський афоризм на львівській камениці (площа Ринок, 28). "Хто ж багач? Хто не має жадань. А хто вбогий? Захланний". Ті слова, які є гарним підсумком античної філософії у цілому, виразно перегукуються із так часто акцентованою у "Римських елегіях" темою щастя людини, яке несумісне з бездумним нагрома­дженням багатства.

- Не так давно в одній із наших з Вами розмов Ви зауважили, що налаштовані лише на оригінальну творчість, а відтак більше не займатиметеся перекладом. Чи означає вихід "Римських елегій", що долю перекладача однозначно змі­нити на іншу Вам так і не вдалося?

- Я радий, що мені поки що вдається снувати ті дві лінії - перекладної  й оригінальної творчості. Якщо повірити Лукрецію, який казав, що мова - перекладач душі, то ці лінії (дарма що відбігають одна від одної) - все ж у чомусь дуже подібні. Бо що таке оригінальне письмо, як не "переклад" того, що лягло на душу, її вражень - на папір?