Нещодавно американ­ський режисер Клінт Іствуд отримав з рук голів журі Каннського кінофестивалю Жіля Жакоба та Тьєррі Фремо почесну "Золоту пальмову гілку". Перед тим Американський інститут кіно оголосив Клінта Іствуда "національним скарбом". Крім того, зовсім недавно за заслуги перед світовим кінематографом у Франції режисерові вручили орден Почесного легіону.

Клінт Іствуд - останній із режисерів великого голлівудського стилю - на  Каннському фестивалі у 2008 році продемонстрував свою чудову форму в конкурсній стрічці "Підміна" - важкій психологічній драмі про зниклу дитину, дія якої відбувається у 20-х роках минулого століття. Перед тим він вразив світову спільноту масштабною дилогією про ІІ Світову війну. "Прапори наших батьків" та "Листи з Іводзіми" розповідають про одну і ту саму подію з двох точок зору - американської та японської. Його остання картина - "Гран Торіно" - про помсту та співчуття - за словами самого режисера, стала останньою у його акторській кар'єрі.

Прекрасно виписані історії, гуманістичний месидж, міцна режисура - ось основні складові його почерку. Часом надто прямолінійні, часом позбавлені тонкощів, але завжди сильні та емоційні.

Мені довелося тричі бачити Іствуда зблизька - двічі у Каннах (з "Містичною рікою" та "Підміною") та один раз у Берліні (з "Листами з Іводзіми"), і щоразу вражає, наскільки він, з одного боку, відповідає голлівудським стандартам - просто викапаний ковбой із класичних вестернів, а з другої - наскільки його небайдужість відрізняється від холодного лоску голлівудських небожителів. І щоразу його щира зацікавленість розмовою підкуповує навіть найбільш скептично налаштованих журналістів.

- Містере Іствуд, Ви із самого початку знали, що запросите на головну роль у "Підміні" Анджеліну Джолі?

- Я прочитав сценарій у літаку дорогою на Берлінський кінофестиваль і вирішив знімати цю стрічку. І відразу ж подумав про Анджеліну, тому що вона дуже схожа на жінку 20-х років.

- Такі історії і сьогодні відбуваються у всіх країнах світу...

- Так, це трапляється у всіх країнах і на всіх континентах. Корупція існувала, існує вона і зараз. Але принаймні тепер у жінки є права, а тоді вона навіть не мала права голосу, й те, що робить моя героїня - уже подвиг. А вона всього-на-всього хоче довідатися правду.

- Містере Іствуд, чому Ви не знялися у фільмі?

- Мені занадто багато років, щоб грати хлопчика. І я себе набагато затишніше почуваю по інший бік камери.

- У Вас стільки нагород, Вам все ще цікаві усі  ці змагання?

- Так, мені завжди було цікаво, як відреагує публіка, журі. Хоча я сам головував у журі й знаю, як складно прийняти рішення. Я люблю змагання, але ще більше мені подобається бути разом з вами.

 - Містере Іствуд, Ви пам'ятаєте той день, коли закінчилася ІІ Світова війна?

- Наприкінці Другої світової війни я був підлітком і досі згадую, яке це було полегшення - дізнатися, що війна закінчилася. Всі люди на землі сподівалися, що це буде остання війна і далі ми житимемо у мирі. Сподівався на це і я, наївно вважаючи, що ті, хто не воював, мали усвідомити, яке щастя випало на їхню долю.

- Фільм відразу планувався як дилогія?

- Думка про дилогію прийшла мені в голову, щойно я розпочав знімати "Прапори наших батьків". Я почав думати  про продовження - треба зробити фільм, що відображає, як у дзеркалі, іншу сторону.

- У Ваших персонажів є реальні прототипи?

- У деяких. Таких, наприклад, як барон Ніши, колишній олімпійський чемпіон 1932 року. Є і узагальнені образи.

- Чи можна сказати, що Ви зняли картину перемог та поразок?

- У жодному випадку! Обидві картини - не про це. Мені хотілося зосередитися на іншому, показати, як війна змінює людину, як впливає на її життя. Причому на дуже молоду людину, яка пізнала війну в юному віці. Бо більшість тих, хто пройшов через це пекло в ранній молодості, все життя вважає, ніби на війні є "погані" і "добрі".  Але все не так просто, навіть у звичайному житті.

Я відвідав спеціальну орга­нізацію, яка займається ідентифікацією останків, зустрічався з археологами, від яких із сумом дізнався , що тіла дванадцяти тисяч японських солдатів, які загинули на Іводзімі,  до цього часу не упізнані. Мені здається, що вони заслуговують на таку ж пошану, як і американські солдати, що загинули на тій війні. Я однаково співчуваю і тим, й іншим. Бо війна пожирає величезну кількість людей, яких кидають в її жорна, не замислюючись. Саме тому мені хотілося б, аби цей фільм був данню пам'яті тим, хто віддав життя за батьківщину, за ту країну, яка їх виростила.

Пафос "Листів з Іводзіми" полягає в тому, аби хоч на якийсь час "воскресити" загиблих, нагадати про них, позбавити їх безіменності. Ця картина присвячена тим, про кого ми ніколи не дізнаємося.

- Ви часто згадували, що знімаєте фільми лише для задоволення. А як же комерційний азарт?

- Я знімаю історії, які хвилюють особисто мене. Хочу їх розповісти глядачеві, але якщо при цьому фільм заробить добрі гроші, я не проти.

- Ви вже двічі отримували "Оскара". Ви розраховували, що цю статуетку може отримати і "Підміна"?

- На мій погляд, актори грали чудово, і якщо їх працю буде відзначено, чом би й ні? Врешті-решт, кожному приємно діставати нагороду.

  - У титрах Ваших фільмів часом трапляється ще одна людина на прізвище Іствуд. Це Ваш син?

- Так, Кайл робить музичне аранжування. Ми вже кілька разів працювали разом, і я задоволений цією співпрацею.

- Зі всього, що встигли зробити, що для Вас особливо дороге?

- Точно не можу сказати. Я багато знімав, але певний вибір на користь того чи іншого фільму зробити важко, оскільки всі мої фільми для мені по-своєму дорогі. Найбільше напевно, запам'ятовується перший і останній.

- Дивлячись на Вас, завжди такого врівноваженого, хочеться запитати: як Вам це вдається?

- Я граю в гольф. Ця гра мені у тому допомагає.

- Яку пораду Ви б дали молодим режисерам?

- Головний секрет - знати про свою професію все і бути в ній найкращим. Я працюю вже 50 років. Спочатку, правда, про професію режисера і не думав, просто навчався в університеті, на економічному факультеті, де на 20 панночок було 5 хлопців. Майже потайки займався у театральній студії. Потім почав зніматися, і ось тоді мені прийшла в голову проста думка: ставши режисером, ти можеш дозволити собі ні від кого не залежати. Почав, як Ви знаєте, сам знімати, це мене настільки захопило, що досі не можу зупинитися.