Німецька академія мови та поезії з міста Дармштадта вирішила провести один зі своїх симпозіумів у Львові. Ще років шість тому така подія спричинила б у місті неймовірний ажіотаж і неабиякий подив. Бо чому, власне, академії заманулося привозити більше сотні своїх членів, найвідоміших німецькомовних письменників, літературознав­ців, журналістів саме сюди, до міста, "де панує позачасся, і арха­їка тісно переплелася з останніми досягненнями цивілізації", як висловився один із гостей, всесвітньовідомий австрійський письменник Крістоф Рансмайр, роман якого "Останній світ" було перекладено 30-ма іноземними мовами і навіть українською. А цього ще не дочекалося чимало класиків. Але сьогодні почесним членом академії є Юрій Андрухович, а такі виїзні симпозіуми - давня традиція поважного закладу. Тож така подія вже не справляє у львів'ян ажіотажу і подиву. Тільки от плюс це чи мінус, як питав у одному зі своїх віршів той же Андрухович? З одного боку, безумовно, плюс, як і кожна резонансна культурна подія, яка відбувається у місті, як і кожна нагода слову "Львів" та прізвищам українських письменників з'явитися на сторінках поважних німецьких видань, як і кожен факт взаємопізнання  двох культур. І це, ясна річ, значно важливіше, ніж  недоліки, які можна знайти завжди і в усьому.

Дивувала скромна відвідуваність літературних вечорів і з боку преси, і міської влади, і звичайних читачів. Не так уже й важливо, що саме стало на заваді: ­брак реклами, символічна ціна квитка (10 грн) чи спекотна погода. Значно важливішою є відповідь на запитання - чому  так трапилося. І мені хочеться вірити в оптимістичну версію, згідно з якою винна конкуренція з боку інших культурних імпрез.

Президент Німецької академії мови та поезії, професор доктор Клаус Райхерт на завершальній прес-конференції зауважив, що літературний Львів, безумовно, витримав іспит на європейськість, а саме так було названо симпозіум ще перед його початком. Щоправда, німецьких академіків вразила львівська Спілка письменників - навіщо вона існує? Яка її функція? - дивувалися гості. І ніхто не зміг відповісти їм на ці запитання, бо й справді - навіщо і яка?

У розмові зі всесвітньовідомою німецькою авторкою румунського походження Гертою Мюллер, книги якої перекладені двадцятьма мовами світу, але не українською, ця тема виникла знову, але в ширшому контексті.

"Я завжди питаю про це своїх румунських колег. Навіщо ви пишете, для кого, якщо ваші книги не доходять до читачів, а державі до них байдуже? А яка ситуація в українських письменників? - запитала мене Герта Мюллер, яка багато років тому попросила політичного притулку в Німеччині, рятуючись від переслідувань диктатури Чаушеску. - Ви можете жити за ті гонорари, які вам платять?"

У відповідь на такі запитання українські письменники звикли лише усміхатися. А я раптом замислилася: а чи правильна це тактика - просто усміхатися і ніяково знизувати плечима? "Невже у вашому місті немає відділення культури при міській раді, невже в країні немає міністерства культури? - обурювалася далі Герта Мюллер. - Чому на вулицях продають так багато російських книжок і так мало українських? Чому майже немає книгарень? Чому якась українська літературна академія не приїде до Німеччини презентувати своїх письменників та їхні книги?"

Я не змогла їй відповісти, а от  ще один учасник симпозіуму Сергій Жадан, мабуть, зміг би. Для цього йому достатньо було б процитувати уривок свого есею "Блок НАТО": "За всі прогалини і негаразди в економічному зростанні країни насправді мають відповідати працівники міністерства культури, саме вони - усі ці клерки з обласних управлінь, культурні комісари і співаки з народних хорів, які носять у своїх портфелях зі шкірзамінника, поряд із нотами і пісенниками, ножі й важке морське каміння, яким вони забивають до смерті противників українського народного хорового співу. Велика депресія почалася саме з того, що їх випустили на сцену і дозволили співати, велику де­пресію спричинила безупинна п'ятнадцятирічна робота мі­н­культу, цих селекціонерів смутку і невибагливості, котрі запороли на стадії розробки сам проект нового культурного простору, та й старого, зрештою, теж".

"А до чого тут клон Самійла Немирича?" - запитають особливо уважні? Зрештою, ні до чого, але саме так можна охарактеризувати головного персонажа нового оповідання Юрія Андруховича, читанням якого під бурх­ливі оплески залу завершився львівський симпозіум. Поняття клону добре підходить і до ви­значення того, що плекають оспі­вані Жаданом селекціонери смутку, намагаючись довести нам, що саме це і є культура. Але Самійло Немирич тут і справді уже ні до чого.