Анджей Вайда, режисер, про Крістіну Янду та Лєха Валенсу

У Львові завершився фестиваль нового польського кіно. І хоча його програма рясніла прекрасними стріч­ками режисерів відомих та не дуже, "Татарське зілля" Анджея Вайди все одно стало його блискучим стартом, окрасою та кульмінацією.

Нова стрічка класика польського кіно є поєднанням оповідання Ярослава Івашкевича та дуже особистісної історії, яку розповідає актриса Крістіна Янда про смерть свого чоловіка, оператора Едварда Клосінского, друга Вайди.

Докладно про картину "Пошта" писала минулого четверга, а нині пропонуємо розмову з Анджеєм Вайдою про його старі та нові проекти, яка відбулася під час 59-го Берлінського кінофестивалю. До речі, на ньому відбулася прем'єра стрічки "Татарське зілля", відзначеної журі премією Альфреда Бауера за новаторство в кінематографі.

- Як після масштабного історичного фільму "Катинь" з'явилася така особистісна картина, як "Татарське зілля"?

- Цей фільм з'явився з двох причин. По-перше, після стрічки "Катинь", яка також свого часу була представлена на Берлінале, я шукав кардинально іншу тему, яка б звільнила мене від усіх тих труднощів, які я пережив із "Катинню". Тому я вирішив повернутися до автора, який давав мені в житті багато радості.

Молодим режисером я вже екранізував оповідання Ярослава Івашкевича "Березняк",  потім "Панночок із Вілька". Отож "Татарське зілля" - уже третій фільм за твором Івашкевича.

Окрім того, хотів знову зустрітися на знімальному майданчику з Крістіною Яндою, яка робила перші акторські кроки в моєму фільмі "Людина з мармуру". Тепер вона стала власником театру, що в Польщі є рідкісним явищем. Я подумав, що настав гарний момент для нашої зустрічі, і що "Татарське зілля" - це оповідання про жінку її віку, в якому знову зможе реалізуватися її талант. Проте обставини склалися так, що ми змогли реалізувати фільм тільки тепер, після смерті чоловіка Крістіни Янди, котрий був ключовою людиною при зйомках важливих для мене фільмів: "Людина з мармуру", "Людина із заліза", "Земля обі­тована" та кількох інших. Через його невиліковну хворобу ми змушені були відкласти зйомки фільму й не знали, чи зможемо продовжувати роботу над ним, чи захоче Крістіна Янда повернутися до цієї теми. Та коли вона таки повернулася, то вирішила розповісти, чому цей фільм досі не був знятим.

У Берліні відбувся перший публічний показ фільму. На жаль, виконавиця головної ролі не знайшла у собі сил приїхати з нами. Проте я дуже задоволений, адже вважаю Берлінський кінофестиваль щасливим початком і дуже вдячний, що дирекція знайшла місце для старого режисера і для його фільму "Татарське зілля".

- Як з'явилася думка поєднати оповідання Івашкевича та розповідь Крістіни Янди про смерть чоловіка?

- Ми звикли до того, що перед тим, як фільм вийде на екрани, телебачення зазвичай показує мaking off. Тобто ми бачимо людей, які розповідають про фільм, який вони зняли. Я подумав, що це цікаво поєднати на екрані. Водночас намагався знайти розвиток оповіданню Івашкевича. Але найбільше хотів наголосити на ідеї, на акторці, котра, з одного боку, виконує роль, яка є написана кимось іншим, а з іншого боку, має своє власне життя. Актори, граючи ролі, все ж таки залишаються собою. Мене це завжди цікавило. Тому колись я зняв "Усе на продаж". Але тоді робив це з іронією. А цей фільм показує перетин особистого життя актора і ролі, яку він грає, в драматичному ключі.

Повинен сказати, це стало можливим лише завдяки тому, що ми неодноразово працювали разом. Тобто виникла певна взаємодовіра між акторкою і режисером. Швидше за все, вона б не розповіла такі особисті речі раніше і, тим більше знаючи, що її розповідь буде перенесена на екран.

Одного ранку Крістіна Янда дала мені кілька сторінок і за­пропонувала їх  прочитати. Прочитавши, запитав: "Ти мені це даєш, щоб я це прочитав, чи хочеш це сказати в камеру? Тому що це велика різниця". І вона відповіла, що скаже на камеру. Я думав, що бачив все, і думав, що знаю усі ситуації, які бувають між актором і режисером, а з'ясувалося, що це не так, і в мене в процесі зйомок виникали речі, які траплялися вперше. Можливо, це було потрібно їй. Можливо, оповідання Івашкевича переконало її в тому, що вона може розповісти іншим про смерть Едуарда - мого друга і її чоловіка - щоб якимось чином з цим змиритися. Думаю, це і було основною причиною.

- Одна із центральних сцен "Татарського зілля" - коли Янда втікає зі знімального майданчика - вигадана чи документальна?

- Це досвід самої Крістіни Янди, але на іншому фільмі. Колись під час зйомок режисер вирішив поміняти фінал. Тоді вона вийшла з кадру і сказала, що не буде цього робити. Це мені дуже сподобалося, бо зазвичай актори піддаються бажанням режисера, бажанням продюсера і бажанням тих, хто робить фільм. Але вона сама бере на себе відповідальність за те, що грає на екрані. Мені здавалося, що я маю право використати в цьому фільмі її правдиву історію, яку вона мені довірила.

- Чому Ви запросили на одну із головних ролей такого маловідомого молодого актора, як Павел Шайда?

- Більшість молодих людей, яких міг би залучити, глядачі вже знають з інших фільмів. Тим більше, Крістіна Янда є професором в акторській школі, і не варто було б поєднувати її на екрані з кимось із учнів. Я хотів знайти обличчя, яке нікому не відоме. Щоб його зустріч із Яндою була зустріччю із незнайомим актором, який з'явився невідомо звідки. Мені дуже подобається ця ідея, бо я насправді звик працювати зі знайомими для себе акторами і не дуже звик до нових облич, але ця ідея додала мені сміливості.

- Багато кадрів у фільмі нагадує картини художника Едварда Гоппера. Це випадковий чи свідомий збіг?

- Зробив це свідомо. Хочу сказати, що картини Гоппера знаю не тільки з репродукцій. У Нью-Йорку бачив багато його робіт. Щоразу мене дивувало, як цей прекрасний художник може передати самотність. Самотність у великому місті. Самотність тих жінок, котрі чекають на когось у готелі. Мені зрозумілі образи, написані Гоппером у 1930-х роках, сильні і виразні. Я вирішив частково перенести те, що справило на мене найбільше враження, у фільм.

- Правда, що Ви знімаєте фільм про Лєха Валенсу? У Вас є на це якісь особисті причини?

  - Немає фільмів, які б не з'являлися без якихось особистих причин. Валенса є для мене національним героєм, незалежно від тих помилок, яких припустився, будучи президентом. Можливо, ми б хотіли, щоб було інакше, але важко пере­оцінити його роль в тому, що ми приїздимо сюди з вільної країни. Навіть сьогодні ми в Берліні, який я пам'ятаю обнесеним стіною із колючим дротом.

Але всі швидко про це забули і поливають Валенсу брудом через телебачення, газети. Я з цим не погоджуюся і не хочу, щоб мого героя обплювали. І тому вирішив дати цьому відсіч. А як можу це зробити, як не фільмом? Тим більше, що у сучасному кіно все більше поєднуються сцени фабулярні із матеріалом документальним. Думаю, що цей фільм так і буде зроблено - через спробу поєднання реалій і фікції. Принаймні на це сподіваюся.

- А що Ви можете сказати про ті фільмі, які вже зняли у Польщі про Валенсу?

- Я відповідаю за свій фільм і не відповідаю за польський кінематограф. Можу сказати, що коли на мого приятеля нападають, то я, як режисер і людина, котра має засоби спілкування із досить широкою публікою, повинен висловити, що про це думаю, а інші нехай говорять про себе.

- Вас не бентежить, що у Росії фільм "Катинь" так і не вийшов у прокат?

- Фільм "Катинь" був показаний тільки два рази в Москві і Петербурзі. На закритих переглядах. Обидва будили в мені надію, що цей фільм буде показаний ширшій публіці для розуміння сталінських злочинів, для їх належної оцінки. На жаль, виявилося, що власником прав на використання цього фільму є польське телебачення, яке не має ані кваліфікації, ані вміння, щоб щось подібне зробити. Зате вони зробили всі можливі помилки, щоб цей фільм умертвити. Не думаю, щоб справа була тільки у російській політиці, як про це переважно пишуть у пресі.