Катрін Деньов, актриса, про критику, машини та спогади

Катерина Сліпченко

Катрін Деньов (нар. 22 жовтня 1943 року у Парижі), дебютувала в кіно у 1960 році. Топ-10 фільмів: "Шербурзькі парасольки", "Відраза", "Денна красуня", "Індокитай", "Русалка з Місіссіпі", "Останнє метро", "Я вас люблю", "8 жінок", "Та, що танцює у темряві", "Кохана теща"

З того часу вона стала першою актрисою французького кіно і утримує цей титул досі. Преса охрестила її "Сніговою королевою". Щодо снігової, не знаю, але те, що Деньов - коронована усіма можливими нагородами королева екрана,  правда.

Вона встигла попрацювати із Романом Поланським, Луїсом Бунюелем, Андре Тешіне, Франсуа Трюффо, Ларсом фон Трієром, Режісом Варньє... Коли кілька років тому у Франції проводили опитування "Кого, на ваш погляд, можна вважати втіленням жіночності?", то 85 % французів назвали ім'я Катрін Деньов.

Минулого року у Каннах вона презентувала фільм "Різдвяна казка", а перед тим проводила "Урок актора".

На важливості її присутності наголошували організатори, й особливу шану до, як її називають у Франції, мадемуазель Деньов було відчутно ще до її появи у найдрібніших деталях: стіл, за яким мала сидіти зірка "Денної красуні" та "Шербурзьких парасольок", не лише сервірували, а й прикрасили букетом ніжно-лілових троянд.

А коли вона з'явилася, то президент фестивалю Жіль Жакоб вручив акторці "Золоту пальмову гілку" без усіх можливих конкурсів.

Щодо самої Катрін Деньов, то впродовж двогодинної зустрічі вона намагалася бути максимально приязною та простою. Категорично відмовилася від слова "урок", наполягаючи на суто інтуїтивній природі акторської професії, перетворивши його радше на таке собі легке інтерв'ю. Вона багато усміхалася, демонструвала бездоганне вміння носити одяг от кутюр та ексклюзивні прикраси, курила тоненькі цигарки, розповідала про кіно, своїх і чужих кумирів.

- Я добре ставлюся до кіно­критиків. Багато речей, які  дізнавалася й розуміла про себе, я зрозуміла саме із критики фільмів.

- Невже критики ніколи Вас не кривдили?

- Вони ніколи не змушували мене плакати. Інша справа, що я з ними не погоджувалася. Але, звичайно, в мене немає особистих стосунків із критиками, і я не намагаюся їх налагодити, тому заочні суперечки з ними не переходили в очні. До речі, я вважаю, що критик теж не повинен мати особистих стосунків з акторами й режисерами - щоб залишатися об'єктивним.

- Але з пресою Ви спілкуватися не любите? Це прийшло з віком?

- Ні, я й у молодості не любила спілкуватися з пресою, але не тому, що не люблю журналістів, просто не люблю розповідати про себе. Відразу запитують про особисте життя.

- Ваше справжнє прізвище - Дорлеак. Як Ви стали Деньов?

- Коли почала зніматися, моя сестра Франсуаза вже була відомою у Франції акторкою. Тому я взяла дівоче прізвище матері, якої тоді вже не було серед живих, вона рано померла. Незабаром Франсуаза загинула в автокатастрофі, вона так і не бачила мого успіху, навіть "Шербурзькі парасольки" вийшли вже після її смерті. Майже сорок років минуло від її загибелі, а я все не можу звикнути.

- Саме завдяки сестрі Ви стали акторкою?

- Так. Це вона привела мене на знімальний майданчик, познайомила зі своїм приятелем Роже Вадимом. Я не планувала ставати акторкою, взагалі не знала, чого хочу. Отож, в кіно я випадкова людина. Жодної професійної освіти не маю. Іноді думаю: може, акторові й не потрібна фахова освіта?

-  Яким є Ваш найяскравіший спогад про Каннський кінофестиваль?

- Мабуть, 1968 рік. Тоді Трюффо кричав: "Фестиваль закінчився! Нам не потрібний фестиваль, що вшановує зірок. Нам потрібний фестиваль як форум". Я тоді сказала, що в такому випадку краще організувати симпозіум. Адже ці люди плескали, як божевільні, коли на екрані з'явився Кларк Гейбл у реставрованій версії "Розвіяних вітром" на відкритті! "Яке лицемірство!" -  думала я тоді. А тепер гадаю, що вони діяли під впливом хвилинного настрою, їх захопив рух... Але тоді я налякалася. Покинула зйомки у Парижі і вирушила до Лос-Анджелеса зніматися у "Квітневих шаленостях", тому що майбутнє французького кіно бачилося мені похмурим.

- Ви любите перемагати?

- Я ніколи не діставала на фестивалі призів за акторську роботу, але підозрюю, що коли вас викликають на сцену, ви повинні почуватися на сьомому небі. Але мушу сказати, що певний період мені стало тут непереливки - заборонили курити. Правда, на сьогодні я вже маю перелік місць, де можна курити.

- Що Ви зараз читаєте й перечитуєте? І чи перечитували Пруста перед екранізацією "Знайденого часу", зробленої знаменитим Раулем Руїсом?

- Я багато читаю у зв'язку із професією, наприклад, сценарії. Але я люблю книги з ботаніки: цікавлюся рослинами. А Пруста я, звичайно, обов'язково перечитаю,  ...коли стану старою.

- Чи дуже відрізняються зйомки кіно й на телебаченні?

- Прийнято вважати, що дуже. На телебаченні все нібито робиться поспіхом. Але я не могла б грати у таких умовах. На щастя, телефільми, у яких я грала, робилися не менш старанно, ніж кіно.

- Не хотіли би викладати акторську майстерність?

- Ні. Я давно знаю, що добрий викладач акторської майстерності та добрий актор - дві різні професії. Найкращими викладачами часто стають ті, хто не зумів зробити акторської кар'єри, хоча є і винятки, особливо в Америці.

- Яких глядачів Ви любите?

- Тих, які вміють зберігати тишу в залі. Для кінозалу тиша навіть важливіша, ніж для театрального. У мовчанні в кінозалі - щира реакція на фільм. Я, до речі, дивлюся фільми у звичайних залах зі звичайними глядачами, хоча й побоююся перебувати у натовпі. Взагалі пильно стежу за сучасним кіно й доволі добре його знаю.

- Правда, що Ви любите автомобілі?

- Правда. Думаю, люблю їх навіть більше, ніж можу собі зізнатися. Якби могла, то замовила б собі такий автомобіль, який намалював би італієць, зробив німець, а зсередини оздобив англієць.

 - Ви зберігаєте свої костюми з фільмів?

- Не всі. У мене є шовкова сукня із чарівним малюнком у стилі ліберті з "Відрази". Як правило, залишаю собі костюми з моїх фільмів, але не ношу їх. Не можу себе змусити. Може, колись відкрию музей. Або, як мені порадив колись Роман Поланський, продам у Синематеку.

- Ви не протестували, коли Ваші діти, Крістіан Вадим та К'яра Мастрояні, теж стали акторами?

- Я боялася, що удача на моїх дітях відпочине. Тим більше, що це складна професія, а дітям я б ніколи не побажала труднощів. Протягом багатьох років відчувала себе Галатеєю.

- Чиєю? Роже Вадима?

- Нічиєю. Я сама собі Пігмаліон.

- Ви спробували сили в Голлівуді. Що перешкодило стати ще й голлівудською зіркою?

- Звичайно, хотілося б відповісти, що мені не сподобалося в Америці, але це було б неправдою. У мене там нічого не вийшло, і я навіть не знаю, чому.

 - Це правда чи легенда, що Ви попросили Ларса фон Трієра зняти Вас у будь-якій ролі в "Тій, що танцює у темряві"?

- Це майже вигадка. Я написала йому захоплений лист після "Розсікаючи хвилі", а потім він сам запропонував мені роль.

- Ви, здається, згадуєте минуле без жодного смутку?

- Не думаю про ті часи, коли була молодшою. І коли дивлюся на старі фото, згадую зовсім інше: де я, з ким, чим жила, чому сміялася... І, звичайно, намагаюся боротися за красу й за свіжість так, як тільки можу. Але я живу як нормальні люди: у Парижі, без охорони. Вважаю себе жінкою, що добре виглядає. Причому не завжди.

- Хтось із молодих французьких зірок може зайняти Ваше місце?

- Мені важко відповісти на це запитання. Час пливе. Фільми змінюються.