Тарас Лозинський, колекціонер та художник, про вміння любити

Якби не Тарас Лозинський, у Львові навряд чи колись був би створений Інститут колекціонерства україн­ських мистецьких пам'яток при НТШ. Навіть якби це трапилось, то коли б не цей дивовижно енергійний, самовідданий чоловік, то сумнівно, чи зумів би інститут за п'ять років свого існування видати аж 25 поважних мистецьких альбомів - тобто реалізувати  ініціативу, на яку наразі у такому обсязі в Україні не спромоглася жодна державна і приватна інституція. Якби  не ця вибухова, дуже цікава, глибока особистість (яка до того ж є іще талановитим митцем), життя нашого міста було б значно убогішим.   

Днями Тарас Лозинський у Національному музеї у Львові великою виставкою свого малярства на склі відзначив 50-ліття. Напередодні "Пошта" запросила ювіляра до розмови.

- Пане Тарасе, Конфуцій твердив, що коли приносити щодня кошик землі на одне й те ж місце, створиш гору. Як почуваєтеся на горі того, що зробили? Тим паче, що нинішня дата до підсумків таки зобов'язує .

- Колись Ігор Калинець сказав, що людина в молодості дуже хоче зійти на гору. Коли ж зійде, то бачить, що там нікого - тільки вітер і Господь. Не думаю, що я гору створив. Якимсь шляхом іду. Але що цікаво, коли здається, що вже на гору зійшов, то раптом виявляю, що то не гора - лиш горбик, а справжня гора ще попереду.  І кінця тому немає, бо так збудований світ, що маєш ви­рішувати все нові й нові завдання. Адже між тим, про що мріяв у 20 років, і тим, про що мрію сьогодні, суттєва різниця. Зараз думаю, що тоді мріяв про дурниці. Але й то сумнівався, чи Бог дасть того всього досягнути. А він дав - ще й більше. Тож кожному молодому песимістові, який вважає, що йому важко буде втілити мрії в реальність, кажу: мало тільки мріяти - треба в тому напрямі працювати, і все здійсниться.

-  Як гадаєте, чого людям зазвичай бракне для втілення мрій - цілеспрямованості, сили духу, наполегливості ?

- Мені подобається думка на цю тему Григора Тютюнника, який вважав: мало знати, вміти, хотіти - треба любити. Нема загадки таланту - є вічна загадка любові. І йдеться тут не лише про кохання, а про любов у цілому. А вона, як відомо, має чимало складових.

- Які складові вашої любові, окрім дітей, дружини?

- Це справді великий комплекс. Але найсерйозніша складова, те, без чого любові нема, - жертва. Якщо заради того, що любиш, не здатен піти на жертву, то не любиш.

- Ви говорите про велику жертву. Але людина жертвує ради чогось щодня - часом, фізичними чи духовними силами й іншим.

- Дурниці жертвами не вважаю. Сьогодні українці люблять нарікати, що те і те у державі погано, а я кажу, що насправді у нас все прекрасно. Бо на смітниках бачу хліб. Вважаю, не маємо права нарікати навіть тоді, коли на столі лише кусень хліба і склянка води. Жертва - то коли жертвуєш життям. Є великим противником думки, що людське життя - найбільша цінність. Думаю, для Творця, який володіє таємницею вічного життя, найбільшою цінністю є доказ любові. Якось одна жінка сказала мені, що заради своєї дитини готова віддати все. Я спитав її: навіть життя іншої дитини? Вона сказала, що, напевно, так. А я їй відповів, що в такому разі вона зі своєї дитини зробила ідола. А при "ідолізації"  крах неминучий.

  - Але ж колекціонування - це теж якоюсь мірою "ідолізація". У вашому випадку - предметів української давнини. Як вам вдається балансувати на грані, щоб не опинитися у становищі жінки, про яку йшлося раніше?

- Сьогодні вже не ставлюся до формування колекції, як до витворюванння ідола, хоча так було не завжди. Бо те виховання, яке моє покоління отримувало в атеїстичний період, страшне тим, що Господа робили з людини. Система ставила на рівень Творця усіх великих людей. Але люди - хай і великі- це тільки люди. Якби ми це усвідомлювали, то жодного шоку від того, що, скажімо, Шевченко чи Франко щось у житті зробили не так, не мали б.  

- Що шокує особисто вас?

- Атеїзм. Дмитру Донцову, якого разом із митрополитом Андреєм Шептицьким вважаю найвеличнішими українськими мислителями у ХХ столітті (особливо за його працю "Дух нашої давнини"),  належить дуже гарна фраза: немає більшого досягнення Сатани за останніх три століття, як те, що він переконав людство, що немає ні його, ні Господа Бога. Думаю, що якби я мав дрібку сумніву, що той світ виник та існує сам по собі, то вже не жив би.  В інституті нас вчили, що є три форми існування матерії - в русі, просторі та часі. Але матерія думає, тобто це четверта форма її існування. І над тими речами треба замислюватися дуже серйозно.

- Ви знайшли однодумців та заснували Інститут колекціонерства українських мистецьких пам'яток при НТШ. Що відтоді змінилося у свідомості людей, у вашій свідомості? Ті ідеали, що їх мали тоді, й нинішні - в який бік хитнулися терези?

- У позитивний. Адже ніколи не підозрював, що за п'ять років може бути стільки видано і стільки зроблено. Коли ми організовувались, то існувала думка, аби назватися не Інститутом, а громадським об'єднанням колекціонерів. Але якщо порівняти, що за цей час зробили державні організації ( їх не ображаючи), і що зробили ми - зокрема, щодо видання мистецьких альбомів, то перевага буде за нами. Тобто якщо ми на щось масштабне і позитивне  спроможні, то маємо це втілювати. 

- Обиватель може запитати вас - а для чого вам цей клопіт? Ну, збираєте щось, творите свою збірку - це зрозуміло. Але для чого вам така виснажлива, фінансово затратна громадська робота?

- Може, завиню перед людьми, але я від чужої думки у цій площині не залежу. Мені не потрібно, щоб мене кудись обирали, чимось нагороджували. Я просто роблю те, що хочу робити. Узагалі збирав із дитинства - марки, монети, книги,  і тільки згодом - мистецькі речі. Сьогодні вважаю, що ті, хто збирає марки і монети, обирають дуже легкий шлях, бо про ці речі у відповідних каталогах усе сказано. У мистецтві  (зокрема, українському) все цілком інакше - треба мати особливий погляд. Цим зазвичай займаються люди, яким болить загальна байдужість до надбань попередників і які вважають себе навіть не збирачами, а тими, хто оберігає. Коли в Києві на базарі під ногами бачу ікони ХІХ століття чи старовинні хрести, думаю, до чого ж ми докотилися, щоби такі твори можна було купити за копійки і вони валялися на землі?

- Можливо, просто йдеться про підробки авторства сучасних умільців?

- Підробок значно менше, аніж оригіналів. Вважаю, що співвідношення підробок до оригіналів - один до десяти. І не треба з того робити проблеми. Серед українців дуже популярні розмови на тему "повивозили за кордон", які мене дуже дратують.  Звичайно, коли йдеться про ікону XV століття, то це одне, а якщо про ХІХ століття, то вже цілком інше. Однак ікон ХIV - XV століть  (за даними Національного музею) всього сто одиниць і всі вони відомі, обліковані. Навіть коли проаналізувати інформацію Служби безпеки України (зокрема, два виданих ними альбоми врятованих скарбів), то можна побачити, що йдеться про речі, схожих до яких чимало на київському базарі. Й особливо цінних і коштовних серед них нема. Тобто не варто створювати ілюзій. Тим більше, що сьогодні ті речі більш затребувані в Україні, ніж за кордоном.

- Але дивовижні випадки все ж трапляються.

- А ви спитайте у директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького, що митниця віддала йому за 18 років незалежності, і побачите, що серед них немає навіть творів, датованих ХVIII століттям, не кажучи вже про давніший період. І жодної диференціації таких творів немає.

- А чи є диференціація особистостей? Якщо перед музейниками поставити завдання назвати десятку найвизначніших українських митців ХХ століття, то у цих переліках збігатимуться хіба два-три прізвища.

- У книжці "100 найвидатніших українських художників ХХ століття"  ви не знайдете ні Олекси Новаківського, ні Олени Кульчицької, а натомість побачите зо 50 прізвищ, які вам нічого не скажуть. Як так могло трапитись? А все дуже просто. То відомі технології - як скупити усю спадщину художника і потім оголосити його генієм чи як оголосити когось генієм за гроші й інше. Мене таке не цікавить. Хочу пишатися тими фігурами, які є направду великі, і ця десятка мала би бути авторитетною для всієї України.  

- Можете назвати першу трійку митців ХХ століття, яких вважаєте найвагомішими особисто ви?

- Рівновеликими вважаю не три, а сім-вісім імен. Це Сергій Васильківський, Микола Пимоненко, Олександр Мурашко, Михайло Бойчук, Анатоль Петрицький, Олекса Новаків­ський, Іван Труш та Роман Сельський. Але ці митці не мають того пошанування, якого заслуговують.  Коли проводили опитування про 100 найбільших українців, то ці митці у перелік не потрапили. Народ про них мало що чув, зате він чув про Іллю Рєпіна. Це проб­лема, що імена художників не є на слуху так, як, скажімо, імена письменників.

- Але з іншого боку, це і плюс. Бо пересічний українець чимало чув про Франка чи Лесю Українку, а тому їх не читає, бо, мовляв, і так все зрозуміло.

 - Хай ніхто не ображається, але мені здається, що так було завжди. Стан народу залежить від того, яка кількість тих, хто щось знає, у  народі присутня. Якби сьогодні було по 2-3 серйозних колекціонери в кожному обласному центрі, ситуація з унікальними мистецькими українськими пам'ятками виглядала б інакше. А так що казати, коли навіть у столиці є тільки четверо серйозних колекціонерів, тих, хто цих речей внутрішньо потребує.  Всі інші - це люди, які творами мистецтва торгують.  Та що там казати, коли українці купують ванну за півтори тисячі доларів, а на стіну чіпляють не старовинний образ, а посвячений шматок паперу чи пластмаси? Тобто на ванну така сума є, а на справжню ікону нема? Ось у чому річ - у духовному розумінні того, чим володієш. Коли до Львова привозили речі Богдана Хмельницького, то страхова вартість гетьманської шаблі  на випадок крадіжки була лишень 37 тисяч доларів. Коли про це довідалися мої знайомі кияни, то сказали: "А ви привезіть її нам. Не замислюючись, віддамо за неї півмільйона". От вам розуміння одне й інше. А відчуття, що це святині, на яких і будується держава, на жаль, переважна більшість українців не має.

- Вочевидь, ви теж прийшли до цього не відразу. Прогресування професійних знань - це успіх. Альбер Камю  стверджував, що успіх - це своєрідне рабство, яке стимулює людину досягати ще більшого. Нема відчуття, що зашморг на шиї затягується?

- Ні, бо знаю, що одна людина всього не зробить. Я себе відчуваю частинкою ланцюга, який після мене в'язатимуть інші. А таки в'язатимуть. Хоча би мої діти. Бо одні не можуть без дорогої автівки чи ванни, а інші без внутрішнього світла Труша чи Новаківського.

- До речі, Труш належить до художників, яких (як стверджують сучасні мистецтвознавці) підробляли найбільше. Що вагоміше сам митець чи його ім'я?

- Проблема підробок не так наша, як західного світу. Іноді буває так, що ціле ополчення скаже, що картина - підробка, а за десять років скаже протилежне. І на це є кілька причин. Якщо би випадково на стриху ви знайшли оригінал Ван Гога, то ніколи б не продали навіть за частину тих сум, які звучать на аукціонах. З простої причини - ті, які будуть створювати вам стіну, зроблять все, щоб сказати, що це не Ван Гог. Але щодо Труша фальшивок нема чого боятися. Труш, за його твердженням, створив близько 6000 творів. У музеї є понад 300 його робіт. Мені випало бачити ще близько двісті. Але ж усе інше теж десь є. Тобто підробки у цьому аспекті швидше міф, аніж правда. У визначеннях, де оригінал, а де підробка, швидше треба йти не до мистецтвознавців, а до добрих художників, бо вони швидше знайдуть подібності у почерку, стилі, ніж інші. Адже чий рисунок ковзанів на льоду буде правдивішим - того, хто катався із внутрішнім натхненням чи того, хто намагався узір повторити? Двозначності бути не може. 

- Пане Тарасе, ви сам - дуже цікавий художник. Як вважаєте, що формує мистецьку особистість? Адже творчі біографії такі різні. Гоген, скажімо, за натхненням вирушив аж до Полінезії. А Сезанн усе життя прожив у маленькому містечку і дорікав Гогенові, що митець має творити від серця, а не гнатися за екзотикою.

- Мені вистачає Львова. Вважаю, що мистецька особистість неможлива без того, що треба хотіти і треба любити. Я малюю практично щодня. І не робити цього уже не можу. І скажу відверто, не малювати - не хочу...