Григорій Шумейко, актор та режисер, про звання, прем'єрну "Бояриню" та вічну боротьбу зі собою

Цій зустрічі передували два інформаційні приводи і один - вічний. Щойно акторові та режисерові Національного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької Григорію Шумейку присвоїли звання народного артиста України. Сьогодні увечері  - 4 квітня - він як режисер презентуватиме на заньківчанській сцені прем'єру "Бояриня" за однойменною драмою Лесі Українки. І привід, на який не впливають ні час, ні обставини, ні щось інше: з Григорієм Шумейком не нудно йти стежками як пам'яті, так і його відчуття світу.

- Григорію, що особисто для Вас означає звання "народний артист України" - рубіж, визнання чи щось інше?

- Славу чи успіх я ніколи не мав за самоціль. Бо коли вони в житті щось і  важать, то суттєво менше, ніж може видатися з першого погляду. Тому значно вагомішим завжди вважав пошук глибин, їх відкриття, самовдосконалення. Зважаючи на присудження мені звання як такого, то розцінюю його як наслідок довіри до мене і керівництва театру, і моїх колег-заньківчан,  і глядачів, як свідчення, що я своєю скромною працею зробив-таки щось корисне чи принаймні помітне. Повністю згідний з Ліною Костенко, яка писала: "О, не взискуй гіркого меду слави! Той мед недобрий, від кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів. Взискуй прожить несуєтно і дзвінко. Взискуй терпіння витримати все.  А справжня слава - це  прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе".

- Звичайно, це так. Але нікуди не втекти від трьох найголовніших випробувань, які чигають на людину - владою, славою та грошима. Які особисто Вам випало пережити та з чим довелося боротися, аби прийти до того розуміння світу, яке маєте сьогодні?

- Зі собою найбільше боровся... Зі своїми недоліками... З усвідомленням власної недосконалості у тій чи іншій площинах. Все інше - дрібниці.

- Сформулюю питання інакше. Видатний Єжи Гротовскі твердив, що людина займається мистецтвом, аби долати якісь внутрішні бар'єри чи межі в собі. Що саме Ви у собі долаєте? І чи однаково бачите ці бар'єри як актор і як режисер?

- Це здавна відомо, що найжорстокіша і водночас найплідніша боротьба - це боротьба зі собою. А тому для мене не має особливого значення з позиції актора чи режисера цю боротьбу вести. Життя ставить вимоги - бути мужнім, розвивати в собі терпіння, вміння віддавати (енергію, почуття, турботу) та вміння любити. Скільки живу, стільки вчуся. І видається, що меж ця наука не має. У рамках театру зокрема. Бо театр - доволі жорстка форма творчості. Можливо, серед усіх видів мистецтва найжорсткіша, оскільки мова йде про творчість колективну, про спільне проникнення у те, що ховається за звичайними словами і начебто звичайними діями. Бо якщо не шукати психологічної глибини і якщо не зважати на потребу сучасної форми виразу, то між залом і сценою виникне прірва. Та й сама праця втратить змістовність. 

- Наскільки подолання цієї прірви залежить від режисера і наскільки від актора?

-  Я би сказав дещо по-іншому. Подолання цієї прірви залежить від багатьох чинників - від атмосфери в театрі, від того, яким є сам театр, яку естетику сповідує, якій драматургії віддає перевагу, як режисер ту драматургію осмислює, які філософсько-естетичні проблеми вирішує, наскільки готовий пропустити ту драматургію, її образи через себе (це, до речі, стосується й актора) й від інших речей. Тобто кожна вистава й кожна роль - велике щастя і випробування щоразу. Тому старші актори кажуть: "У кожній ролі починаюся спочатку".

- А як кажуть режисери?

- Майже те саме, лише стосовно вистави в цілому. Бо завдання режисера - першим відкрити глибини, пропустити їх через себе, знайти співзвуччя із сьогоденням і тими глибинами повести акторів, а за ними й глядачів.

- Коли роль вдається акторові краще - коли вона співзвучна із його внутрішнім болем чи коли актор перебуває на гребені найсвітліших емоцій? Тобто коли акторське прочитання є більш точним?

- Це залежить від кожного актора, зокрема і від ситуації в цілому. Але завжди актор має насамперед бути філософом. Адже треба вміти осмислювати, проживати чужі долі, пропускати чужі натури і почуття через себе, а також вміти поєднувати психологічну виразність та глибину з досконалою формою виразу, вписаною в естетику вистави. Не можна забувати і про те, що завжди у виставі присутнім є ще один персонаж - глядач. Коли усі моменти враховані, випрацювані, тоді можна говорити про успіх.

- Зустріч із Лесею Українкою (починаючи від образу Лукаша  в "Лісовій пісні") в координатах сцени для вас  не перша. Чому  "Бояриня" - драма, яка (чи, попри те, що довгий час була заборонена чи через інші причини) не має того резонансу та читацького бажання осягнути, як інші твори?

- Вважаю, що драматургія Лесі Українки назагал (а не тільки її "Бояриня") читана, та не відкрита. І справа навіть не в заборонах. Для того, щоб цю драматургію відкрити, Лесю Українку треба дуже багато ставити. Навіть мав би бути окремий театр, де би щодня йшли її прозові, поетичні, драматургічні твори Адже до усвідомлення Лесиного космосу українці тільки підходять. Як і до відчитування вкладених смислів. Візьмімо "Бояриню" - перед акторами стоїть завдання донести до глядача бодай три смисли - духовний, особистий  і третій (тільки третій) - національний. Зрештою, є тут і феміністичний мотив - що таке жінка, яка внутрішньо багатша від мужчини, в неволі? Бояриня Оксана входить у простір не лише сценічний - життєвий із хоругвою - знаком духовного покликання. Однак чи це покликання можна реалізувати в зоні страху? Чи можна у цій зоні жити, творити пісню, родити дітей? Чи коли постане питання зради собі - краще достойно вмерти? Що болючіше - пошуки батьківщини духа в собі чи чужина географічна? Яка втрата глобальніша - душі чи тіла? У час, коли існує чимало спокус, коли іржа покрила чимало душ, пошук відповідей на ці питання гостро актуальний.

- Однак Ви говорите про глобальну зону страху. Але людина приречена перебувати ще й у зонах власних страхів. Ці страхи має кожен. Вам  вдається виходити за їхні рамки? І з чим здебільшого ці страхи пов'язані?

- Найбільше боюся щось у собі не пізнати, зупинитися у бажанні щось відкривати. Бо коли все на світі зрозумієш, то тоді зупинишся  і вмреш. Звичайно, якщо у цьому ракурсі порівнювати працю режисера і працю актора, то актором бути легше. Актор відповідає за виразність образу, режисер за виразність вистави. Якщо скажу, що страхи мене не діймають, - збрешу. Але, зазвичай, зосереджуюся не на страхах, а на способах їх подолання.

- Кожна вистава, вочевидь, має власний рецепт, аби вийти доброю. Однак, на Ваш погляд, невід'ємний складник усіх рецептів це ...

- ... Працювати до жертовності. Інакшого шляху немає...