Днями в українському прокаті відбулася прем’єра історичної драми “Жива” Тараса Химича. Цей фільм про жінку, котра змінила десятки доль, побудований на реальних подіях, пережитих франківчанкою Анною Попович. Режисер Тарас Химич почув цю дивовижну історію від неї під час роботи над одним із документальних фільмів про УПА і зрозумів: це саме воно – те золото, яке треба реалізувати, бо іншого шансу не буде. Це та історія, яку треба за будь-яку ціну зробити! Пані Анна дала дозвіл на роботу, але зауважила, що фільм має бути не документальний, а художній, видовищний: “Зробіть із мого життя щось цікаве, аби то не просто була оповідь. Там має бути кохання, драма, все!”

Понад два роки режисер їздив до Анни Попович і збирав матеріал, спілкувався з нею, радився в усьому. Жінка брала активну участь у роботі над фільмом, допомагаючи актрисі Ользі Комановській якнайреалістичніше створити цей образ. Робота над кіноісторією ішла повним ходом, аби встигнути показати її старенькій. Та 12 березня 2015 року у віці 89 років, не доживши до 90-ліття два з половиною місяці, Анна Попович померла… Але фільм уже творився, і завдяки їй довкола нього почали гуртуватися хороші люди, створювався новий світ, у якому все починало працювати.

Сцени допитів знімали в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” у Львові. Та більшість зйомок відбувалися в Горганах – тій частини Карпат, де розгорталися події. Фантастичні краєвиди цієї місцевості і наживо вражають, а у “Живій” від одного погляду на них перехоплює дух. Однак, щоби зняти ці кадри, довелося докласти подекуди титанічних зусиль. 

“Упродовж всього фільму діялися дивні речі. Пані Анна нас про це попереджала, але казала, що молитиметься за нас. Труднощі виникали різні, – розповів режисер фільму Тарас Химич. – До прикладу, ситуація, коли треба було вивезти на зйомки в Горгани 50 людей у військовій формі й зі зброєю. Там така дика місцевість, а місцеві нас підвели – люди застрягли, вибратись не було як… Тож розбрелися по горах. І коли туристи зустрічали чоловіків у формі й зі зброєю, реакція була ще та!”

І наостанок скажу кілька слів від себе. “Жива” – особ­ливе кіно! Це перш за все жива історія. Його варто подивитися, аби зрозуміти, як багато всього забуваємо з недавнього минулого, скількох унікальних людей не помічаємо, не чуємо. Ми багато говоримо про те, як мало знімають українського кіно, про те, що цю галузь не фінансують достойно, про те, що в нас багато арт-гаусу і документалістики, а з художніми фільмами, які передовсім розраховані на пересічного глядача, на більшість українців, біда… Чому ж тоді чи не кожен український фільм або серіал, який усупереч всім перепонам таки знімають, чи не одразу після виходу в прокат або показу на телебаченні беруться критикувати всі, кому не лінь? Може, варто інколи змовчати і просто підтримати, бо воно своє, наше? Купити квиток і подивитися, якими зусиллями нам це своє далося. А тоді поцікавитися, як дається досі навіть можливість спокійно подивитися фільм у кінотеатрі, поки за нас воюють такі ж люди, про яких, дай Боже, колись теж зніматимуть фільми.