Лоран Канте, режисер, про школу та кіно

Сьогодні у Львові розпочнеться фестиваль французького кіно, до програми якого входить і фільм Лорана Канте "Клас".

В останній конкурсний день 61-го Каннського кінофестивалю, коли всі вже втомилися від фільмів і суперечок про фаворита, на денному перегляді, без особливої помпи він показував свою картину.

Червоними сходами режисер піднявся у супроводі одного дорослого й 25-х школярів. І вже наступного дня  разом з ними з рук великого Роберта Де Ніро отримував "Золоту пальмову гілку" - головну нагороду у світі кіно.

"Клас" вразив не лише членів журі, але й публіку, і критиків. А зробити це наприкінці фестивалю ще складніше, адже всі вже перенаситилися від численних кінематографічних вражень.

Знята дуже жваво й динамічно, незважаючи на те, що дія відбувається в одному класі, картина розповідає про стосунки вчителя й учнів одного з ліцеїв далеко не найспокійнішого району Парижа. У минулому шкільний учитель, а  сьогодні письменник Франсуа Бегодо зіграв самого себе. Втім, як і його учні.  

Простий сюжет, жодного професійного актора, замкнутий простір і дивне поєднання принципів документального та ігрового кіно принесли Франції "золото" Канн уперше з 1987 року, коли тріумфатором став Моріс Піала.

Мабуть, головне достоїнство фільму - його непідробна енергія. Про те, як йому вдалося зафіксувати її на кіноплівці, розповідає режисер Лоран Канті.

- Що Ви відчуваєте, отримавши "Золоту пальмову гілку"?

- Я ще не зміг цього осмислити. Хоча не можу сказати, щоб був дуже здивований. Думаю, розмови про школу завжди цікаві. Діти у всіх країнах  ходять до школи, ростуть, навчаються, щоб стати гідними дорослими. Думаю, фільм також буде цікавий і тим, хто вже багато років не переступав шкільного порога. І сподіваюся, він сподобається і молоді.

- А що Ви знайшли для себе, як режисер, у книзі вчителя Франсуа Бегодо про школу, яка досліджує насамперед стосунки між вчителем та його учнями?

- Повинен сказати, що школа - дивний і закритий світ, про який кожний має свої  спогади, чимось схожі й чимось дуже особисті. Потрапити до школи можна тільки тоді,  якщо ти учень або вчитель. Те, що я знав про школу, виходячи з особистого досвіду й розповідей моїх дітей, дуже відрізнялося від того, що описано в книзі Франсуа.  Мені завжди було цікаво спостерігати за школою зі середини, адже саме у її стінах формується наше суспільство. Завдяки книзі Франсуа я мав таку можливість.

- Фільм знято у замкнутому просторі. Це було складним завданням для Вас?

- Це було радше тим, що цікаво вирішувати. Для мене було важливим, щоб дія відбувалася "у стінах" ("Entre Les Murs" - "У  стінах" - оригінальна назва фільму), адже тільки так маленький світ школи став ніби проекцією зовнішнього, великого світу.

- Головний герой, учитель, багато спільного має із самим Франсуа Бегодо?

- Мабуть, це поєднання багатьох характерів. Мені цікаво було досліджувати на екрані не одного конкретного чоловіка, а вчителя як збірний образ. Хоча, повинен визнати, Франсуа Бегодо видався мені ідеальним учителем.

- У картині приваблює розмитість межі між документальним та ігровим кіно. Як Вам вдалося досягти такого результату?

- Це й було найбільшою складністю у роботі над фільмом. Справа в тому, що ще за рік до початку зйомок ми почали працювати з підлітками-добровольцями, які приходили в наш клас о третій годині щодня й імпровізували у поставлених мною ситуаціях. Вони пізнали один одного так само добре, ніби справді навчалися в одному класі. Крім того, до початку зйомок я не розподілив між ними ролі. Навіть кастинг, можна так сказати, тривав увесь рік.

- А який метод Ви використали в роботі з учителями?

- Я працював з ними так само. Вони повинні були усвідомити, що є не просто  викладачами, а такою ж складовою школи, як і учні. І з одними, й з другими ми багато разів переглядали зняті кадри, обговорювали їх, імпровізували, щось міняли, приймали колективні рішення. Наш фільм - результат дуже довгої і кропіткої роботи. І мені здається, що я зміг досягти головного: глядачі запитують себе, який фільм вони дивляться: художній чи документальний.

-  Чи збереглася імпровізація на фінальному етапі зйомок?

Лоран Канте народився у 1961 році. Основні роботи в кіно: "Людські ресурси" (1999), "Тимчасова служба" (2001), "На Південь" (2005), "У стінах" ("Клас") (2008).

- Я, чесно кажучи, не пам'ятаю. Для мене весь період роботи над фільмом злився в одне ціле. Мабуть, все-таки збереглася. Адже, хоч ми і знімали за сценарієм, це не були відрепетирувані сцени. Тільки Франсуа знав свої репліки, ну й деякі інші герої. Правда, тільки головні. Франсуа просто починав урок і три камери його фіксували. Зрідка я переривав зйомки й просив дещо повторити. Але мені завжди здавалося, що мене ніхто не чує. Отож, навіть ті сцени, які були від початку прописані в сценарії, наповнилися зовсім іншим життям. І мені це дуже подобається.

- Усі ваші фільми аналізують навколишній світ, але не намагаються дати якихось рецептів. Як цього разу?

- Мене цікавить особистість, яка намагається вирішувати свої проблеми, існувати в реальному світі. Крім того, я усвідомлюю, що ми не завжди можемо контролювати те, що переживаємо. Тому найкращим методом для себе я обрав спостереження, уважне прислуховування до того, що відбувається навколо, а потім його чесне відтворення.

- Те, що клас багатонаціональний, - Ваша позиція чи теж спостереження?

- Жодної ідеології! Ми чесно намагалися показати наш світ таким багатоликим і багатонаціональним, як він є. Ми показали конкретну школу, конкретних людей, не претендуючи на узагальнення або дидактику. Нас не цікавила ідеальна школа.

- Як Ви поставилися до того, що картина потрапила в основний конкурс Каннського фестивалю?

- Звичайно, втішився. Хоча не можу сказати, що почував тут себе цілком комфортно. Представлені у Каннах фільми, як правило, великі полотна. А в мене - фрагменти особистого досвіду.