Сценарій фільму “Гніздо горлиці” обрали кращим на літературному конкурсі “Коронація слова” в 2012 році. Після цього його автор – чернівчанин Василь Мельник приніс сценарій продюсерові Володимиру Філіппову просто на знімальний майданчик фільму “Іван Сила”, який знімали тоді у Чернівцях. 

Режисерові Тарасу Ткаченку ця тема особливо близька, бо доводилося знімати документальний фільм про наших заробітчан, бувати у італійських домівках, де вони працюють, слухати їхні прості, сумні, такі різні та водночас схожі історії. 

“Ми нікому не потрібні” – найчастіше повторюють українські заробітчани. І саме ця думка більшою мірою, аніж матеріальні причини, жене їх за кордон. Вони тікають не від жебрацтва, а від того, що не бачать у своїй країні власного достойного майбутнього, почуваються кинутими напризволяще…

Сценарій фільму “Гніздо горлиці” впродовж роботи над ним зазнав кардинальних змін. Перші правки внесли після місячного перебування творчого колективу на місцях майбутніх зйомок у Італії. Та й в Україні заробітчани і саме життя підказали багато цікавих сюжетних ходів, деталей (деякі з ідей та історій для фільму люди підказали просто на косівському базарі). Зумовили ці зміни й трагічні обставини – смерть виконавця однієї з головних ролей Ві­талія Лінецького посеред зйомок. Але знімальна група прийняла спільне рішення не припиняти роботи над кіноісторією і нічого не перезнімати, натомість зробити все для того, аби залишити Віталія в кадрі максимально. Це змусило докорінно змінити другу половину фільму, але спонукало зробити його сюжет жорсткішим і водночас правдивим.  У останній роботі Віталій Лінецький є на екрані від початку до самого кінця, довелося лише дозняти дві невеликі сцени з дублером.

Робота над “Гніздом горлиці” тривала протягом трьох років. А все тому, що запуск у виробництво припав на початок 2014-го, коли революційні події в Україні були в самому розпалі. Навесні того ж року вдалося відзняти лише половину фільму, через проблеми з фінансуванням зйомки були призупинені. 

Лише через рік завдяки приватній інвестиції Ігоря Марона можна було організувати зйомки в Італії. У місті Генуя творчій групі підсобила невелика, але добре організована українська громада, зокрема тим, що брала участь у зйомках масових сцен, та й просто годувала українську кіногрупу. А ще наші заробітчани розповіли дуже багато реальних історій, жартів, анекдотів, які надихнули на доопрацювання сценарію і ввійшли до фільму. 

Над “Гніздом горлиці” працював чудовий ансамбль українських та італійських акторів. У неочікуваному для глядачів драматичному амплуа виступила Римма Зюбіна, яку до того трактували переважно як комічну актрису. Але саме вона змог­ла передати той глибокий безперервний і пронизуючий біль, який носить у своєму серці українська заробітчанка. 

“Ця кінокартина змінила моє життя, моє ставлення до того, що ми робимо, ставлення до себе. Я не була настільки впевнена у своїх силах. А як інакше, коли доб­рі 15 років тебе заганяють у кут російські актори? – пояснює вона. – А італійська акторка Ліна Бернарді, яка знімалася колись у Фелліні, сідала з нами в таксі, третя позаду, і не вимагала окремих умов. У кожній телефонній розмові вона вигукувала: “Фантастичне кіно, фантастична українська група!”. Ти бачиш високу оцінку італійських продюсерів та акторів, не останніх у європейському кіно, і розумієш, що ми теж здатні робити якісне кіно”.

Глибоку драматичну роль зіграв Віталій Лінецький. Попри образ нездалого чоловіка головної героїні і сільського п’янички він зумів передати трагедію  зневаженого і зрадженого чоловіка, який знайшов у собі сили прийняти гріх своєї дружини і простити її.

Окрему увагу варто звернути на роботу італійських акторів. Мауро Чіпріані дуже природно, правдиво втілив італійського адвоката, що глибоко переживає своє розлучення і розрив із дитиною. Для нього, як і для інших італійських акторів, тема українських заробітчан стала потрясінням, відкриттям. Зі слів самого Мауро Чіпріані: “Я багато чув про українців, у багатьох моїх друзів українці працюють, але я ніколи не задумувався про це і не помічав їх, а тепер я вдивляюся у їхні обличчя, бо розумію, яка за кожним із них стоїть драма”. 

Самотню бабусю, у якої серце розривається через сімейну трагедію сина, зі­грала вже згадана італійська акторка Ліна Бернарді. Для неї цей досвід був новим, проникливим. Вона часто передає вітання творчому колективу фільму і нагадує, що вже не така молода, аби так довго чекати прем’єри фільму в Італії.

Яскраві драматичні образи створили Микола Бок­лан і Наталя Васько, які зіграли хоч невеликі, але драматургічно насичені та ключові, з огляду на сюжет, ролі. Та й зовсім молоді українські актори Олександр Сизоненко і Максим Канюка дуже достойно показали себе в такому зірковому ансамблі.

Для зйомок в Україні об­рали містечко Вижниця. Най­перше тому, що автор сценарію описував невелике прикарпатське село. А дуже специфічну локацію – стару хату й недобудовану нову в живописному карпатському каньйоні – знайшли саме там. Окрім цього, згадане міс­течко має багаті культурні тра­диції, кілька самодіяльних ко­лективів, які допомагали в часі зйомок, а також хорошу кінематографічну традицію – там частково знімали такі фільми, як “Білий птах з чор­ною ознакою” і “Червону ру­ту”. 

Близько третини зйомок відбулися в Італії, у місті Генуя. По-перше, тому що в створенні фільму надзвичайно допомогла Лігурійська комісія і компанія 4ROOMS, яка виступила партнером і ко-продюсером. По-друге (але не в останню чергу), тому що в Генуї випала нагода познайомитися з українською громадою, згуртованою довкола української Церкви, парохом якої є отець Віталій Тарасенко. Врешті-решт, допомога місцевих українців була неоціненною і зробила зйомки в Генуї можливими.