Днями у галереї “Дзиґа” (вул. Вірменська, 35) відкрили виставку “Гілея” (декупаж, скульптура) українських митців Володимира та Людмили Лобод. Експозиція триватиме до 2 листопада. Кураторами виставки виступили Володимир Кауфман та Андрій Кісь.

Гілея – це гора на межі степу та лісостепу, “посічена” оборонними лініями XVIІI століття, зиґзаґи якої завершуються урочищем Стінка. Саме ці мотиви 150 років тому малював Тарас Шевченко, мандруючи з Києва на Запоріжжя, зупинившись у пана Лук’яновича в Шедієвому. Насправді в народі гора називається Лелія, за нею – село Залелія, біля підніжжя гори – річка Оріль. Володимир і Людмила замешкали тут, у Туровому, 1992 року. Навіщо митці приїхали зі Львова в це глухе село? Щоби створити міф про свою рідну землю, збудувати музей і літні майстерні, а також, щоб уберегти себе від суєтності, гамору і “штовханини ліктями”, щоб зосередитись на власній творчості. Вони свідомо “сховалися” від глядачів. 

Із перших днів вони наповнювали хутір артефактами народної культури, планами та ідеями, приймали гостей і співтворців. У перші роки, коли на хуторі не було мольбертів, набивали полотна на паркан і малювали свої дивні сюжети – “Вигнання”, “Кінь на столі”, “На даху”... У їхніх творах багато життя, любові, еротики, відвертості, але водночас багато самотності. 

На виставці “Гілея” представлена дещиця великої творчості митців – декупаж і скульптури, які належать до періоду 1990-их – початку 2000-их років. Декупажі митців є продовженням двох великих традицій – української народної, коли перед святами прикрашали стіни, печі та хати витинанками, і західноєвропейської, виразниками якої були, зокрема, Матіс, Брак, Пікассо. Ці роботи Володимир і Людмила об’єднували в серії та “книги”. “Книга Еклезіяста”, “Абетка Бережан”, окремі аркуші із серій, які умовно можна назвати “Страсна” та “Еротичне” – невелика частина вибраного до цієї виставки з декількох сотень аркушів, що ввійшли до альбому-каталогу, який побачив світ 2008 року. 

Окремою великою сторінкою творчості Володимира Лободи є скульптура. Дерево, камінь, метал – ось матеріали, які митець перевтілював у пластику, що відразу ставала частиною хутірського інтер’єру. В його пластиці виразно видно захоплення митця “доісторичними” культурами. Тут можна знайти “репліки” з “кам’яних бабів” із українських степів, давньокитайської скульптури, елліністичної естетики, української народної скульптури. Але водночас це виразно індивідуальна форма – гротескна, лаконічна, модерна. Через якийсь час після створення художник надавав своїй пластиці поліхромного звучання – розмальовував її яскравими площинами, тонував глиною, робив металеві чи дерев’яні поставці. Тисячі фігурок різноманітних розмірів і форм утворювали цілі серії-ансамблі – “Сотня”, “Птахи”, “Чоловік і жінка”. 

У середу, 26 жовтня, о 19.00 “Дзиґа” наповниться поезією, у якій багато любові, пережитого досвіду, глибинних одкровень і радості спілкування. Мар’яна Савка і Маріанна Кіяновська презентуватимуть свою нову збірку віршів “Листи з Литви/Листи зі Львова” від ВСЛ. 

Упродовж торішнього листопада поетеси щодня писали одна одній листи. Мар’яна – зі Львова, а Маріанна – з Паланги, з Литви, де перебувала на літературній стипендії. От тільки листування це було віршованим і розгорталося перед очима фоловерів авторок у Facebook. Цих віршів-листів чекали, їх обговорювали, їх поширювали. У них є все: дружба і політика, гострота сучасності та роздуми над величчю кохання. “Коли я їхала на берег Балтійського моря, відчула потребу повторити досвід Овідія: писати листи без адресата, – розповіла Маріанна Кіяновська. – І тут Мар’яна запропонувала мені писати їй листи з Литви. Я зрозуміла, що наші думки співпадають. Спочатку я писала запит, а Мар’яна мені відповідала. І так було аж до мого дня народження, коли Мар’яна мені написала о 4 ранку. Відтоді усе стало навпаки – вже я відповідала Мар’яні”.

“Це був надзвичайний досвід, – додає Мар’яна Савка. – Пам’ятаю, з яким хвилюванням щоразу відкривала Facebook, щоб знайти там нового листа від Маріанни, і як напружено чекала хоч якоїсь вільної хвилинки, щоб писати відповідь. Дивуюся, як натхнення приходило день у день, як за розкладом. І навіть було змагання зі самим собою – зробити ще кращий вірш, для неї, для себе, для читачів. І як багато всього ми відчитували між рядками. Це було можливо тільки з Маріанною. Сподіваюсь, вам сподобається”.

А наступного дня о 19.00 в арт-кав’ярні “Квартира 35” (вул. Вірменська, 35, 2 поверх) відбудеться презентація роману “Баборня” Мирослава Лаюка. Модеруватиме зустріч Олеся Яремчук. 

Мирослава Лаюка добре знають як поета. А відтепер знатимуть і як прозаїка. Його перший роман “Баборня” Тарас Прохасько називає “справді жахливим, страшним, безжальним, а тому й чудесним”, а Владислав Троїцький каже, що це “якесь дивовижне поєднання хорошого нахабства молодості з мудрістю і майстерністю зрілого художника”. У “Баборні” є любов, драма, історія, детектив, психологічний нерв. А ще втрати і таємниці, згаяне життя і останні шанси (вдалі й не дуже) все переписати, старість, система, яка конструює життя, і життя, які ту систему боготворять чи пробують ламати. Ця книжка вийшла у Видавництві Старого Лева. А оформив її дизайнер Дмитро Подолянчук.

  “Героїня роману “Баборня”, вчителька біології, дружина підполковника, на початку 70-их досить п’яна, ледве тримаючись на підборах, танцює в ресторані “Карпатські легенди” під пісні Софії Ротару, смакує ведмежі відбивні, розривається між чоловіком і коханцем, зовсім не зважаючи на брудні й бурхливі потоки історії, які течуть десь зовсім поряд, збиваючи з ніг живих, змиваючи кров винних і невинних, розмочуючи й знову заражаючи старі рани, – розповідає про свій роман Мирослав Лаюк. – Це намагання препарувати, ніби ропуху, життя однієї людини, цієї майже звичайної жінки, яка є з покоління, що сформувало наше непевне теперішнє, нашу державу такою, якою вона є. Проблематичним виглядає можливість співчуття до такого персонажа. Найгірше, що я побачив у цім розрізі, це відсутність життя, це ряди самообманів, самоповторів, ряди ілюзій, які звикли називати сутністю. І все це моя героїня усвідомлює на 71 році життя. З одного боку, це роман про згаяне “життя”. Але тільки глибше дослідження тих пунктів, за які нібито так легко судити, всієї нудотності буднів і мерзенної лицемірності свят, коли бачиш це життя зсередини, коли мусиш прожити життям героя, – дозволяють дати цій людині шанс. Тому цей роман – і про останню можливість виправитися. Чи скористається нею героїня?”.

Марія Василівна, 71-річна вчителька біології, підсумовує своє життя й виправдовує його вагомість тим, що в нім була присутня велика любов, хоч і в далекому минулому. Одначе те кохання, а за ним і решта фактів, стає сумнівним, коли в шафі свого покійного чоловіка-підполковника літня жінка знаходить подвійне дно… Організація клубу юних атеїстів і розслідування факту з’яви Богоматері, дві мертві людини і безліч тварин у формаліні, зйомки у музичному фільмі з популярною співачкою і пошук порозуміння з найріднішими, краса буднів, жах буднів... Це спроба гідно довести всі справи до кінця, знаючи, що вже нічого неможливо виправити. Та чи є місце людяності у глухих кутах?

Мирослав Лаюк – поет, письменник, драматург. Народився в 1990 році на Прикарпатті. Закінчив Національний університет “Києво-Могилянська академія”, навчається на PhD-програмі “Філософія і література” цього ж університету. Автор поетичних книжок “Осоте!” (Київ, вид-во “Смолоскип”, 2013), “Метрофобія” (Львів, Видавництво Старого Лева, 2015). Лауреат премій “Літакцент року”, “Смолоскип”, “Коронація слова” тощо. Вірші Мирослава опубліковані англійською, азербайджанською, вірменською, литовською, польською, російською, чеською та іншими мовами.