Сергій Буковський, режисер-документаліст, про Голодомор та живих

Фільм "Живі" було презентовано в Італії у римському уні­верситеті Джона Кебота за участю режисера Сергія Бурковського та його дружини. "Живі" - стрічка, яка дослі­джує одну із найтрагічніших сторінок української історії - Голодомор 1932 - 1933 років.

Фільм було знято на замовлення президентського Міжнародного благодійного фонду "Україна 3000". Протягом дев'яти місяців (стільки тривала робота над картиною) було відзнято 85 годин матеріалу, які складалися зі свідчень 56 героїв (у фільмі їх 28). Зйомкам передували тривалі дослідження. Ті, хто працював над картиною, з жалем усвідомлювали, що записувати свідчення очевидців треба було набагато раніше. Також до фільму включено історію життя та роботи британського журналіста Гарета Джонса, який влітку 1931 року отримав пропозицію підготувати правдиву інформацію про Радянський Союз. Ризикуючи  життям, він мандрував Україною та на власні очі побачив, що насправді діялося там.

Досвід фільмування свідчень Сергій Буковський мав завдяки роботі над попередньою своєю стрічкою "Назви своє ім'я", який фільмував на замовлення інституту "Шоа" (керує цією установою Стівен Спілберг). Сама ця організація має унікальний досвід збору та фіксації свідчень героїв подій. Ще тоді, у 2006 році, коли в Україні презентували "Назви своє ім'я", знаменитий голлівудський режисер Спілберг зауважив, що Україна має якнай­швидше взятися за збір та фіксацію свідчень тих, хто пережив Голодомор, адже таких залишилося уже дуже небагато.

- Чи був представлений цей фільм за межами України?

- Фільм показували у Колумбійському та  Торонтському університетах. В Європі перший показ відбувся у рамках фестивалю Берлінале.

- Як Ви знаходили персонажів Вашого фільму?

- Це було дуже не просто. У нас була велика знімальна група професіоналів. Спочатку ми робили дослідження по областях України. Сьогодні тих, хто пережив Голодомор, не так багато. На село це одна, дві, максимум три людини, які щось можуть розказати. В той час вони були дітьми. Спочатку працювала група журналістів, вони робили фотосесії на кшталт кастингу, записували головні сентенції розповідей. Далі в Києві ми переглядали їх. Знімальна група виїжджала на місця.

- Усі персонажі фільму говорять українською. Ви навмисно так відбирали героїв?

- Ви знаєте, для мене це теж був культурний шок, коли ми поїхали в Харківську область, де прийнято вважати, що усі розмовляють російською. Це неправда. Всі села розмовляють українською мовою абсолютно природно.  Проблема російсько-українських мов є придуманою, віртуальною, політичною, а не проблемою життя людей.

- Зйомки проводили там, де живуть ці люди?

- Так, це було моєю позицією. Картина не дуже оптимістична. Герої - старі люди, одинокі, забуті й хворі, з маленькими пен­сіями. Тут нема чим пишатися особливо, але це правда.

- Вам не здається, що ця їхня трагедія повторюється? Вони пережили голод, а зараз розмір їхніх пенсій не дозволяє жити достойно.

- Недостойно живуть не лише вони. Але вони заслуговують, на мою думку, на краще життя. Фінальний кадр та німі портрети людей є своєрідним докором. Дуже легко любити людство загалом, але любити окрему маленьку людину значно складніше.

- Одна з бабусь сказала: "Чи мене не засудять за все те, що я наговорила?" Ці люди відірвані від реальності, від демократії?

- Ні, вони абсолютно не відірвані. Єдина їхня розвага - це телевізор. Бабусі дуже по­літизовані. Політичний конф­лікт в Україні - фактично перманентний, старенькі дуже переживають і страждають з цього приводу. Думаю, вони заслуговують на інше життя...

- Ви, мабуть, свідомо не використали у фільмі архів­­ні фото жертв Голодомору.

- Ми це вилучили не тільки із свідчень, інтерв'ю, але й з візуального матеріалу з кількох причин. По-перше, кінохроніки Голодомору не існує. Фотографій не дуже багато, і вони використані уже майже в усіх фільмах. Також ми їх вилучили тому, що сьогодні жахи не працюють, в професійному розумінні слова, вони не впливають на емоції глядача, його свідомість. У людини є певні психологічні бар'єри, вона може це дивитися, слухати, але емоційно не сприймає. Трагедія не стільки в тому, що голодували, а скільки в тому, що ми дозволили зробити зі собою таке. І світ дозволив.