Що наповнює свято сенсом? Що наповнює свято, власне, святом? Я запитувала це в себе, коли оминала ошатних пань і панночок у вишиванках чи вечірніх сукенках, котрі оминали мене, бо всім нам хотілося якомога швидше потрапити до філармонії сьогодні. Сьогодні – у день 25-річчя української Незалежності – стіни Львівської обласної філармонії вирішили не кидати слів про єднання на вітер, а... покласти їх на музику. Львів’яни запросили до себе донеччан – і виконавців, і модельєрів. Та зробили разом шоу.

У фойє – не пройти. Перший показ – колекція у етностилі від львів’янки Анастасії Василик. Розпочинається вчасно, роздивитися важко – колекція переважно дитяча й підліткова, а за частоколом голів глядачів маленькі моделі пурхають, як спалахи червоно-чорного, білого й рожевого... Пробираюсь ближче – і нарешті бачу їх у всій красі. Дизайнер вже зазначила, що традиційна вишивка – наповнена особливим змістом. І саме його Анастасія Василик намагалась втілити у своїй колекції. Не просто вишиті квіти, а мотиви Тернопілля. Не просто чорні візерунки, які стали візитівкою Борщівщини, а сльози жінок після татарських навал давнини. При цьому – і трендовий мінімалізм, і зручний крій. Після таких колекцій розумієш, що на подіумах світу вишиванка – це лише тренд, який мине, але в Україні він завжди має сенс та глибинну історію...

Після презентації етноколеції гостей запрошують до зали філармонії – й там розпочинається другий показ. Цього разу – гості з Донеччини. Дизайнерка Ella Kulikova привезла колекцію, котру презентувала в Будапешті. Цього разу мені вдається гарно роздивитися образи з балконa. А також кумедні зіткнення моделей з гостями шоу, які поспішають зайняти свої місця і часом здаються вельми спантеличеними. Що ж – їх не можна звинуватити. Чи часто ви бачили покази мод у філармонії? Я – ні. Але мені таке новаторство подобається. Донецька дизайнер не привезла нам етніку, натомість представила урбаністичний кежуал, де на диво вдало поєднались асиметричний крій,  стриманий шик та візерунки у вікторіанському стилі.

Дизайнери передали естафету виконавцям – і почалася вже музична частина шоу. Її відкрив учасник “Голосу країни” Дмитро Іващенко – старовинною чумацькою піснею, котра – так мені здалось – була геть не про чайку з чаєнятами, а про всіх тих наших співвітчизників, яких змусили покинути дім і шукати його деінде. Ліричний та баладний настрій донеччанин продовжив yже авторською піснею. М’який вступ перейшов у виступ іншої гості зі cходу, учасниці “Голосу країни” Олени Діаманді. Вона одразу ввірвалась спалахом енергії, захопила  увагу залу спочатку народною піснею, потім пронизливою композицією Тіни Кароль “Україна – це ти”. Насправді, хотілося слухати ще, але... але естафету на сцені прийняли львів’яни.

Першим привітав зі святом Незалежності письменник і бард Олесь Дяк, який виконав авторські пісні на вірші Леоніда Талалая та Івана Пазина. Тут зазвучала гірка ностальгія – адже перша пісня була присвячена річниці загибелі Володимира Івасюка, друга – смерті поетового сина на cході. Після такого ліричного виступу хотілося чогось енергійного для контрасту – і глядачі це отримали. Ансамбль “Високий Замок” під керівництвом Андрія Яцківа (він же – організатор концерту) просто захопив “Коломийкою” Олександра Божика. Яскравий, барвистий, колоритний та почасти містичний, бо ж карпатський настрій розливався, видзвонював, запалював, затанцьовував... Словами не передати.

Етнічні мотиви хотілося всотувати і всотувати. А вокалістка Наталія Марківська продовжила цю тему дуже вдало – вона презентувала оригінальні обробки відомих пісень “Ой там на горі”, “Ой роде мій” та “Несе Галя воду”. А потім “Високий Замок” доповнив їх обіцяною прем’єрою – ансамбль презентував “Мелодії Лесі”, композиції, які Леся Українка сама заготувала для “Лісової пісні”. Львів’ян також привітав зі святом соліст Львівської опери Петро Радейко, голос та харизма якого підкорювала з першого погляду... пробачте, з першої ноти!

Проте найяскравішим моментом концерту для мене стала майже фінальна композиція – “Я піду в далекі гори” від Олени Діаманді, Петра Іващенка, Наталії Марківської і “Високого Замку”. Пронизлива і глибока, позачасова і ніжна, ця пісня горіла в повітрі, горіла між виконавцями, які вміло виконували її у тріо. Горіла і запалювала. Тож не дивно, що її зустріли шаленими аплодисментами.

Цей концерт був схожий на кардіограму, котра пульсує вгору та вниз – такий контрастний, то ліричний і м’який, то запальний і енергійний. Серцебиття, яке з’єднало – хочеться на це сподіватись – Схід та Захід... А що наповнює свято святом? Безперечно, саме ми. Ми самі. Ми самостійно. Чудово, якщо ця самостійність стане для нас важливою у всьому. Особливо в контексті Незалежності.