Тарас Химич

Знаєте, все вийшло неочікувано. В той час ми працювали над документальними стрічками і приїхали поговорити з однією жінкою. Вона почала розповідати, розмова тривала звично під час інтерв’ю. Але наприкінці вона сказала фразу, яка змінила дуже багато: “Ви ще приїдете до мене. І я розкажу вам багато чого такого, про що не розповідала нікому”. І ми насправді почали їздити… Так минуло два роки спілкування і створився фільм. Ми казали: “Пані Анно, ви наш керівник, то ваше життя, без вас ми не можемо зробити нічого”. Вона дала дозвіл на роботу, але зауважила, що фільм має бути не документальний, а художній, видовищний: “Зробіть із мого життя щось цікаве, аби то не просто була оповідь. Там має бути кохання, драма, все!”

І я дослухався до цих слів, бо до нас її чомусь ніхто не хотів слухати. А вона розказала таку тему, яку зараз не хочу відкривати. Ця тема й стала лейтмотивом фільму. Пані Анна мріяла, щоб це почули люди і, сподіваюсь, цю мрію вдасться здійснити. Бо ця жінка була надзвичайною, непересічною, цікавою, дуже чистою.

Отак два роки ми спілкувалися, здружилися… Вона померла, але фільм уже творився, завдяки їй довкола нього почали гуртуватися хороші люди, створювався новий світ, у якому все починало працювати.

У мене завжди була мрія зняти художній фільм. Ще з 1994 року, коли я тільки почав знімати, взяв до рук камеру. Не знав, що це має бути. Думав, може, щось молодіжне, але точно не асоціював, що вийде щось таке як “Жива”. Але, почувши розповіді пані Анни, одразу ж зрозумів, що це саме воно – те золото, яке треба реалізувати, бо іншого шансу не буде. Це та історія, яку треба за будь-яку ціну зробити.  Хоча спочатку ми не мали ні коштів, ні часу, роботи із документалістикою було чимало. Однак вся наша команда одразу загорілася ідеєю.

Вирішили, що акторів треба підбирати неодмінно з того регіону, де ця історія насправді розгорталася. Тому поїхали у Івано-Франківськ. З виконавцем головної чоловічої ролі Ростиславом Держипільським, режисером і художнім керівником Івано-Франківського драматичного театру, ми були знайомі раніше, тож чи не одразу подумав про те, що саме він би підійшов на цю роль. А згодом виявилося, що зіграти Довбуша він мріяв усе життя, тож не міг нам відмовити.  Хоча на початках ми ніяк не могли узгодити графіки, не виходило знімати, бо Ростислав дуже зайнята людина. Але все вирішив випадок: зранку до кави йому принесли газету, в якій на першій шпальті була повна біографія Довбуша, і стало зрозуміло, що це знак, що відмовлятися не можна. 

Насправді впродовж усього фільму діялися дивні речі. Пані Анна нас про це попереджала, але казала, що молитиметься за нас. Труднощі виникали різні. До прикладу, ситуація, коли треба було вивезти на зйомки в Горгани 50 людей у військовій формі й зі зброєю. Там така дика місцевість, а місцеві нас підвели – люди застрягли, вибратись не було як… Тож розбрелися по горах. І коли туристи зустрічали чоловіків у формі й зі зброєю, реакція була ще та! Всі сміялися, а потім мені дякували за “круту корпоративну вечірку” (сміється).

Ми знімали цей фільм впродовж трьох років. Фактично над “Живою” працювали у вільний час, під час відпусток, бо паралельно вели ще три документальні проекти. Зйомки тривали в Горганах – тій частині Карпат, де насправді відбувалися події, які розповіла нам пані Анна. А сцени допитів знімали у Львівському національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”. Його директор – Руслан Забілий виступив консультантом фільму. 

Матеріал уже зафільмований, але ще маємо над чим працювати. Наразі плануємо, що в широкий прокат кінострічка вийде восени. Та це не зовсім залежить від нас. Такими питаннями займається дистриб’ютор в Україні – компанія Ukrainian Film Distribution. Можливо, прем’єрний показ відбудеться на Київському міжнародному кінофестивалі “Молодість”. Але поки ще не завершена робота, остаточні дати і локації називати рано. 

Цікавих пропозицій є чимало. Вони почали надходити після презентації нашого проекту в травні в українському павільйоні на кіноринку 69-го Каннського кінофестивалю. Мене особисто там не було, тож “Живу” іноземним продюсерам і дистриб’юторам представив генеральний директор “Молодості” Андрій Халпахчі. Після презентації нашим фільмом зацікавилися дистриб’ютори зі США, Ізраїлю, Польщі, Угорщини, Азербайджану, Білорусії. Щоправда, як його демонструватимуть у інших країнах – в кінотеатрах чи на телебаченні, наразі сказати не можу.

Тішить, що люди знайшли мої контакти і зв’язуються зі мною напряму. Представники західних компаній висловлюють інтерес до проекту. Їм наразі подобається все – і історія, і актори, і як воно виглядає. Можливо, тому, що свого часу я навчався у Америці і працюю трохи по-іншому,  дивлюся на все це  збоку, сприймаю не зовсім так, як пересічний українець. Не прагну зробити сучасне кіно, хочу, аби воно було класичним, зрозумілим закордонному глядачеві. Бо навіть якщо люди не розумітимуть діалогів, то сприймуть емоції, вловлять сюжет, побачать нашу країну і цю конкретну історію.

Пісню “Я відчуваю тебе” я написала спеціально до фільму, надихнувшись історією Анни, яку мені розповіли Тарас і Оленка в кав’ярні. Потрібна була пісня, яка відображала б віру головної героїні. Я питала про тематику, про те, що вони хотіли б почути, чи це має бути балада. А вони мені відповіли: “Ні, ми хочемо рок!” Я здивувалася: пісню про віру в рок-стилі? Ну добре!

Мені цей контраст дуже сподобався. Бо якщо люди чують, що пісня про віру, то очікують почути, до прикладу, хоровий спів. А тут у нас буде рок і драйв. Не знаю, чи це в повній мірі рок-стиль, але драйв, ритм і барабани в ній є!

Після розмови з Тарасом у мене з’явилося велике натхнення. Я думала, що отак зараз сяду за фортепіано і одразу напишу пісню. Але, приїхавши додому, відчула, що не варто цього дня братися до роботи, бо пісні в мені немає. Відклала цю справу до наступного дня, але знову нічого до мене не прийшло… Тоді я стала молитися: “Боже, поможи мені написати цю пісню! Вона мені дуже потрібна”, бо вже за два тижні після нашої розмови з Тарасом я мала віддати її готову, записану в студії. І ось третього дня, коли я щойно прокинулася і зробила собі кави, ноги самі повели мене до фортепіано. Я сіла і одразу ж почала грати, навіть не задумуючись (цю мелодію ви почуєте на початку пісні), а десь за годину написала і музику, і текст. Потім на комп’ютері записала демо і переслала Тарасові. Послухавши пісню, він сказав: “Це саме те, що потрібно! Записуй”.

А щодо кліпу, то це Тарасова робота, його ідеї. Я в ньому тільки рота відкривала і танцювала трішки (сміється), а все придумав він!

А що тут скажеш? Пісня дуже надихнула, адже одразу стало зрозуміло: це те, що нам було потрібно. Дивно, адже перша наша зустріч тривала всього 15 хвилин, і за цей час ми встигли обговорити усі питання, окреслити, якою має бути пісня. Направду я здивувався, бо Брія зробила її дуже швидко. Ми послухали і відчули – ось воно! Темою пісні є тема дів­чинки, дитячі роки головної героїні фільму Анни. Композиція ідеально підійшла. Я б сказав, що вона вийшла такою діснеївською! Тут є момент видіння, як Анна уявляла себе маленькою у своїх снах. Сам по собі фільм важкий, драматичний. А ця пісня стане в ньому моментом емоційного розвантаження. Такий позитив дозволить глядачеві трохи відпочити від усього того жаху, що відбувається з героїнею.

Окрім Бріїної роботи, вже маємо пісню Олександра Положинського “Закохані”, яку він написав спеціально для фільму разом із гуртом “Був’є” (презентація кліпу на цю пісню, знятого Тарасом Химичем, відбулася в квітні. – “Пошта”). Також працюють над своїми авторськими піснями актор, виконавець головної ролі Ростислав Держипільський і звукорежисер Любомир Соломченко. Вони ввійдуть до фільму, якщо встигнемо, бо ж і над самою кінострічкою робота все ще триває. Наразі маємо дві ключові пісні – про кохання і про дитячі роки.