Доповнення до Закону України "Про музеї і музейну справу", яке в першому читанні прийняла  Верховна Рада України, стало тим документом, якого так чекали всі музеї України. Адже відтепер українські культурні скарбниці зможуть жити не лише за рахунок бюджетного фінансування (яке на ці установи - мізерне), а й залучаючи додаткові джерела фінансування. Введення нових платних послуг, відкриття арт-крамничок, барів чи ресторанів тощо відтепер  не вважатимуть крамолою, а будуть легітимні.

Властиво, про те, що музеї у цій площині мають мати свободу,  йшлося віддавна. Це не є якась оригінальна ініціатива музейників України - так працюють майже всі європейські та американські музеї. А з близько сорока тисяч таких установ у світі на Європу припадає більше половини і 20 відсотків на США. Тобто досвід повно­правно є загальноприйнятим. І що важливо, усі розуміють - йдеться не про самоокупність, а лише про те, аби музей мав трохи кращі фінансові можливості, ніж їх може запропонувати йому держава чи власник. Скажімо, у Німеччині наразі  жоден музей не утримує себе повністю - дотація є завжди.

Як використають вітчизняні культурні скарбниці одержаний шанс - побачимо згодом. Бо є реальність буднів і реальність узвичаєного суспільного мислення (від способів керівництва та рутинності музейної праці до вічного пасивного очікування  змін у загальній економіці на краще), які на різних рівнях готові приглушити будь-які позитиви. Але і не рухатися нікуди теж не можна. Вочевидь, це доповнення до закону мало би водночас змусити музейних працівників, нарешті, погодитися із тим, що для плідної роботи їхньої установи недостатньо профільних знань історика мистецтва в мистецькій галереї чи історика в історичному музеї, треба опановувати ще й форми музейної комунікації, психологію, педагогіку та інші дисципліни. Тобто треба врешті братися за вирішення  проблем, які самі по собі - об'ємні.

Як ставляться до очікуваного нововведення  музейники Львова, "Пошта"  з'ясовувала у них особисто.

Ігор Кожан, директор Національного музею імені Андрея Шептицького:

- Такий документ уже давно мав би з'явитись. Але краще пізно, ніж ніколи. Зробити кав'яреньку при нашому музеї, аби привабити його потенційних гостей,  ми хотіли ще на початках української незалежності. Однак закон, хоча й  не забороняв цього відкрито,  творив певні перешкоди. А відтак ідея, до якої в сучасних реаліях навряд чи зможемо повернутися, спочила в Бозі. Але важливо інше - цей документ може дати можливість маневру в інших площинах, що при нинішньому "обрізаному" забезпеченні  може стати бодай мінімальним рятунком.

Борис Возницький, директор Львівської галереї мистецтв:

- Властиво, право мати крамничку ми мали давно. Інша справа, які до неї підходи - зокрема щодо оподаткування. Якщо зараз таки враховано, що музей - не підприємство, яке спеціалізується на виробленні товару на продаж, то такий документ дуже потрібний. Зокрема, кафетерії та інші підопічні заклади Києво-Печерської лаври дають чотири мільйони доходу щорічно. Для будь-якої установи це великі гроші. Я ще не готовий сказати (якщо все виглядає так, як нам хотілося б), що будемо робити ми у площині залучення додаткового фінансування, але навряд чи залишимося до нової ситуації байдужі.

Зеновій Мазурик, голова львівської Асоціації музеїв та галерей:

- Це справді добре, що Верховна Рада нарешті почала цікавитися проблемами музеїв. Звичайно, цей документ, аби говорити більш конкретно, треба прочитати. Але, вочевидь, він може дозволити  кожному музеєві відтепер формувати саме його стратегію. А це дуже важливо. Бо йдеться не про "тупе" заробляння грошей, а про нові можливості залучення відвідувачів, покликані  якнайкраще доносити до свідомості громади минулі й сучасні культурні надбання. Вважаю, що такий документ уже з огляду на те, що він є, суттєво докладеться до переосмислення функцій музею. А для вітчизняних скарбниць, які розвивалися інакше, ніж схожі в Англії, Франції, Росії (де стояло завдання  показати непроминальність і величність влади, під що навіть замовляли спе­ціальні будівлі, коли ми  вимушені були передовсім зберегти для майбутніх поколінь предмети, які могли б засвідчити нашу культурну ідентичність та історичну тяглість), це вкрай важливо. Адже музей у світі уже давно сприймається не тільки як установа, яка збирає свідчення культури і зберігає їх для майбутніх поколінь, а як така, що живе життям суспільства, його потребами, якій не чужа локальна ідентичність, але яка своєчасно реагує на те, що відбувається у світі. Не можу сказати, що до найближчих змін готові усі чільники музеїв у нашому регіоні, але це вже мало б стати турботою тих, хто відповідає за музейну політику. Від себе скажу - 27-28 квітня у Львові відбудеться конференція спільної українсько-нідерландської програми "Матра", мета якої лягає у канву того документа, про який зараз мова. Упродовж кількох років на інтерактивних семінарах-тренінгах музейним працівникам Західної України не оповідали  чийсь досвід при пасивному слухачі, а спільно з ними шукали шляхів розвитку музеїв у сучасних умовах, з'ясовували, для чого такі установи взагалі, на кого орієнтовані і як мають працювати, щоби виконувати свою соціальну місію. До речі, під час  завершальної конференції презентуватиметься  підсумкова книга "Про музеї, менеджмент і музейну діяльність", яка може стати настільною для тих, кого усі ці проблеми справді турбують.