Той, що перетворив малювання на молитву

фото: Олег Огородник

Українця Никифора Дровняка хвалив сам Пабло Пікассо. В паспорті лемка, який увійшов до п’ятірки найвидатніших художників-примітивістів світу, зазначалася професія – “жебрак”. Консиліум краківських психіатрів дійшов висновку, що Никифор “розумово недорозвинений, із низьким рівнем інтелектуальності”, а його картини виставляли у провідних галереях Європи! Він погано говорив, але за допомоги пензля розповів нам про Небо…

У 2015-ому минуло 120 років з дня народження Никифора Дровняка, якого знаємо як скульптуру в центрі Львова, що виконує бажання. А якщо копнути глибше, можна відкрити справжнього Божого чоловіка, який перетворив малювання на безнастанну молитву.

“Просив би шановне панство…”

21 травня 1895 року в стайні одного лемка поблизу курортної Криниці (сучасна Польща) глухоніма жебрачка Явдоха Дровняк народила сина. Назвали його Епіфаном. Явдоха була бідною дівчиною з Поворозника, ходила від села до села, заробляючи на господарських роботах. А на кожне свято разом із Никифором (так називали її сина селяни) приходила до церкви. Лики святих справили чи не найбільше враження на глухонімого хлопчика.

“Поляки насміхалися з Никифора, бо він не вмів говорити. Але він говорив по-лемківськи, а не по-польськи! Мав ваду мовлення – через зрощене піднебіння тривалий час не міг розмовляти взагалі”, – розповідає отець Іван Піпка, який служить у греко-католицькій церкві святих апостолів Петра і Павла у Криниці, до якої свого часу ходив Никифор.

Під час Першої світової війни Явдохи не стало. Із собою в могилу вона забрала таємницю народження Никифора. За однією з версій, його батьком був заможний художник, який відпочивав у пансіонаті “Під трьома трояндами”, де працювала Явдоха. На згадку в Никифора залишилася лише фотографія матері, яку він беріг усе життя.

Жебракувати Никифор не вмів. Якось вранці побачив у церкві жебраків-калік, всіх у ранах, які гноїлися, а ввечері ті ж “жебраки” сиділи в корчмі, чисті й охайні, за чаркою… Не прийняв такого способу життя. “Цілими днями малював вуглиною на коробці з-під цигарок, обгортках. Діти дражнили його: “Матейко! Матейко!”. Пізніше він сам казав, що він Матейко з Криниці і так підписував свої картини”, – веде далі отець Іван Піпка.

Перший свій пензель Никифор виготовив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Замість того, щоб змочувати його у воді, слинив.

“Дотепер в Криниці є люди, які добре його пам’ятають, як малював і продавав картини з табличкою на грудях”, – каже священик.

“Шановне панство! Я бідний каліка без родини і без когось близького, хто б міг за мною доглядати в цей важкий період. Я живу з ласки добрих людей. Попри найщиріше бажання, сам роботою не можу заробити на хліб через власне каліцтво. Малюванням картинок заробляю на сяке-таке життя, аби себе утримати на Божому світі. Однак навіть у цей спосіб не можу себе утримати, бо матеріали для малювання дуже дорогі, а покупців мало, бо немає гостей. Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може. Спаси Боже!” – такий текст він носив на заскленій табличці на початку 1930-их, а внизу – невеличку ікону святого Миколая.

Святий Миколай був завжди поруч

Для лемків Никифор був Божим чоловіком, людиною не від світу сього. “Никифор внутрішньо чув, що все, що робить, має сенс і вартість. Але його не розуміли. Старші жінки у Криниці розповідають, як Никифор заходив до них, як вони давали йому їсти. За це він віддячував їм своїми іконами. Але для селянок ті образки були тільки папером, яким добре розпалювати в печі”, – пояснює отець Іван.

До тепер уже бабусі Наталки Криничанки Никифор теж частенько заходив. Вона розказувала, що він малював її, коли вона працювала на городі (не хотів так просто брати навіть горня молока, яким його частували в них удома), і дарував їй малюнки. Але дівчина на них була коло корови, з відром, і їй, шістнадцятилітній, було соромно. Тому вона рвала і викидала їх.

Коли людське нерозуміння доходило до краю, ішов до церкви, довго дивився на святих. У храмі Никифору було добре. Його розуміли хіба святі… В 1920-их роках отець Михайло Жеплинський був парохом у Криниці, який увів його до української греко-католицької громади. “Батько його вперше висповідав, бо Никифор мав проблеми зі сповіддю, напевно, через вади мовлення”, – розповідає Богдан Жеплинський, син отця Михайла. На жаль, і в цій родині не зберегли малюнків Никифора, які він щедро залишав їмості за обід і фарби. “Ми вважали його простою людиною. Якось так сталося, що не зберегли тих малюнків – не думали, що вони мають мистецьку цінність”, – каже пан Богдан.

Никифор не мав навіть молитовника, проте намалював свій власний. У ньому було 172 малюнки зі Старого й Нового Завітів. Тепер важко судити про духовний досвід Никифора. Проте за окремими фактами стає зрозуміло, що то була людина великої віри, глибокого особистісного спілкування з Богом. Коли Никифор потрапив до музею в Новому Сончі, то ходив між іконами, весело вигукуючи: “Юрко!”, “Параска!”, ніби побачив давніх знайомих. Мав святих за друзів.

“Як він жив? Просто. Звичайно. Як кожна людина, – пише дослідник Петро Скрійка. – Хіба що тільки жив самотньо. Він мав тільки одного найкращого товариша. Найкращого друга. Найкращого приятеля. Сам собі його створив. Був ним святий Миколай. Дуже часто малював його або малим, або великим, залежно від того, які мав життєві потреби: малі чи великі. Хто інший ще міг йому допомогти? Адже не мав ані родини, ані близьких людей. Святий Миколай був завжди поруч”.

На акварелі “Костел” бачимо Богородицю з двома немовлятами над храмом. Хто був тим другим немовлям? Може, він сам?..

Якщо курортники й купували його малюнки, то лише з милосердя. Все ж малював Никифор не для них. Його послання адресовані Небу – то була його молитва в акварелях. “Для чого малюєш?” – запитав якось Никифора Александер Яцковський, знавець примітивного мистецтва. “Щоб люди знали, яке є Небо, а яке пекло. Щоб знали…”

“Щоб Бог почув мою молитву”…

Дослідниця творчості Никифора Дровняка – мистецтвознавець Христина Береговська – об’їздила провідні університети Європи у пошуках матеріалів про нього. І ось у одній зі старих кав’ярень в Криниці віднайшла бабусь, які були сучасницями Никифора (у 1960-их, коли він із табличкою та собакою продавав свої картини). Їм тоді було по п’ять років. “З їх слів, Никифор любив тепле (пражене) молоко, тож зрідка приходив до селянок, мам цих бабусь. Никифор малював на штахетах ікони і “дякував” ними, кажучи при цьому: “То тобі за молоко, але ти ту ікону кинь у піч, щоб дим від неї пішов у комин, щоб Бог почув мою молитву і прийняв мою вдячність за те, що я є на світі”. Хтось палив таке послання Богові на штахеті, а хтось кидав у піч звичайні дрова і брехав Никифору, що зберіг ікону. Як на мене, це багато пояснює у його світогляді, манері малювання”, – розповідає дослідниця.

Був настільки послідовним і принциповим, що малював не все. Художник, у якого він якийсь час мешкав, попросив допомогти йому намалювати плакат для комуністів, проте Никифор відмовився – це суперечило його переконанням. Зі слів Христини Береговської, Никифор був свідомим греко-католиком, розрізняв обряди і конструкцію храмів. “Над всім роздумував, у його роботах немає нічого випадкового. До речі, носив виключно круглі окуляри, бо земля кругла, інших не визнавав”, – пояснює Христина Береговська.

фото: kino.de

Вважав за гріх прожити день і нічого не намалювати. Відтак за будь-якої погоди розкладав просто неба огризки олівців і рисував. Саме за цим заняттям застав його авторитетний львівський живописець Роман Турин, який 1930 року приїхав до Криниці. На підмурівку сидів жебрак і... малював. “Малював він завжди в якійсь невигідній позиції, – згадує польський художник Анджей Банах. – Роблячи акварель, клав її на тій же мурованій огорожі, на якій сидів і сам. Далеко від очей. Був, либонь, далекозорий. Гибіючи так і сидів – боком. Оце щоднини – у погоду – від десятої ранку до шостої вечора. Точно за годинником “цибулькою”, що лежав на огорожці поруч із капелюхом. Никифор малював поволеньки, зосереджено, старанно, раз у раз підводячи голову або ще далі відсуваючи від себе акварель, порівнюючи малюнок з тим, що було перед очима”.

Роман Турин посприяв, щоби про геніального лемка дізнався увесь світ. У 1932 році в паризькій галереї Leon Marseille відбулася перша виставка Никифора Дровняка. Згодом ще кілька у Європі. Тільки в Парижі його акварелі виставляли 14 разів з величезним успіхом!

“Як Никифор розумів колір! Оці кольорові вальори зеленого – це свідчення великого художника. Людина, неповноцінна розумово, все малює однаковим зеленим кольором, а Никифор розграфив усе за шаховим порядком: у кожній графі – інший відтінок зеленого. На першому плані світло-зелений, далі він темнішає, глибшає. А це вже кольорознавство, кольороподіл! Він був самородком, людиною індиго, хоч мав, як тепер кажуть, особливі потреби. Як Никифор розуміє перспективу – коротку, далеку, обернену! А як Никифор розподіляє світло у інтер’єрах храмів! Розумів, як світло паде крізь вікно, поширюється в храмі. Він точно не хворий! Від кожної людини у Никифора падає тінь. Про це сьогодні забувають навіть відомі художники”, – аналізує творчість примітивіста Христина Береговська.

“Нікого немає поряд з Никифором…”

Проте слава – ненадійна подружка. В 1946 році поляки оголосили Никифора шпигуном нібито через те, що його малюнки – карта для вояків УПА. “Тричі його висилали до Щецина в рамках операції “Вісла”. Він пішки долав понад 700 кілометрів і повертався до Криниці! Жив у руїнах, рився у смітниках і малював святих”, – розповідає отець Іван.

Проте в Криниці теж не надто старалися його прийняти. Сесія депутатів міської ради розглядала питання про виселення Дровняка за те, що він “псує вигляд курортного містечка”…

Наприкінці 1950-их Никифор отримав матеріальне забезпечення від держави. Розплатився за це втратою ідентичності. “Місцева влада змінила йому ім’я на Никифор Криницький і виписала нову метрику, зробивши його поляком. Документи, які підтверджують, що це Никифор-Епіфаній Дровняк, знайшлися порівняно недавно у церкві (адже Явдоха хрестила його в греко-католицькому храмі). І тільки в 2003 році після кількарічного судового процесу Об’єднання лемків повернуло Никифору справжнє ім’я”, – продовжує розповідь священик.

Слава не змінила Никифора. Він завжди спав на підлозі, навіть у власній квартирі. Проте здоров’я було вже не те, тож восени 1968 року він поїхав до містечка Фолюш для лікування туберкульозу. Лікарі заборонили йому користуватися фарбами, і відтоді Никифор образи і церкви рисував олівцем. У цей час він зображав себе то в єпископській митрі, то серед святих, то під небесами на хмаринці. “Зображав себе з німбом, у митрі, бо знав, що у кожного є святий покровитель. Він не бачив святого Никифора, але намагався намалювати, вимріював собі, тому святий виходив дуже схожий на нього – як двійник. Хотів вписати себе у святість, досягти її, адже був аскетом. Відомо, що не їв досита, зовсім трішки, казав, що багато їсти – гріх. Багато думав, чи заслужить рай. Усе робив для Вічності”, – каже Христина Береговська.

Отець Іван підтверджує цю думку: “Никифор роздумував про свою місію, бачив себе подібно до священика – хотів сказати людям щось важливе. Може, й був юродивим Христа ради. Але ми не знаємо нічого достеменно – його внутрішнє життя було закрите”.

Никифор якось признався, що якщо не малюватиме, то не житиме. А 10 жовтня 1968 року він перестав малювати і жити… Одну з останніх картин підписав “Найсвятіший Никифор”, останній автопортрет – “Нікого немає поряд з Никифором”… А всього з-під пензля Дровняка вийшло понад 40 тисяч полотен!

Сьогодні з Кракова до Криниці можна доїхати потягом “Никифор” – міська рада Криниці вирішила назвати цей потяг на його честь. За життя художник тільки мріяв мандрувати потягом, часто малював потяги, залізницю... А ще в Криниці діє музей Никифора Дровняка – у колишній віллі “Романівка”. Окрім творів, експонуються його особисті речі: валіза-етюдник, фарби і витерті пензлі. “За земного життя Никифор не мав дому, але, може, тому й був творчим? Бо людину дуже прив’язує турбота про земне. Міг сказати: “Нащо буду це малювати, якщо люди це викидають у піч?”. Але терпеливо день у день малював. І це показує його величину. Не боявся, що це трудно, мав силу не чекати похвали і вірити, що колись його робота матиме сенс. Адже хтось мусить показати нам сенс усього, бо самі ми не можемо побачити того? Якби він був мертвим, то люди не йшли б до нього. Від малюнків Никифора еманує спокій, віра в Бога. Дивлюся на його картини і бачу людину, яка молиться”, – каже на закінчення розмови з “Поштою” священик Іван Піпка.

Може, в цьому й полягає ключ до розуміння Никифора, адже творчість – це також молитва...

Олександр Фільц, професор, завідувач кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти ЛНМУ ім. Данила Галицького, головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні:

– Є типажі характерів, які здатні бачити деякі речі на десятиліття наперед. Найбільше їх серед математиків, музикантів і живописців. Саме тому вони такі притягальні для нас. Вони цікаві передовсім філософськими концепціями, а не технікою виконання. Вони висвітлюють речі, які ми не бачимо, оскільки мислимо стандартно. Відношу до таких людей і Никифора Дровняка. Що б він не малював, він цінний у своєму способі бачення світу. “Сонце в лісі” Труша – гарна картина, але це типовий пейзаж. Никифор бачив парареальне, а Труш – реальне. Не тільки бачив, але й творив його, як-от ікони на штахетах. Оце нам і потрібно – серед очевидних речей бачити їх небанальні аспекти, причому не тільки в мистецтві, але й у житті. Споглядаючи картини таких митців, питаємо себе: а чому так не може бути? Віримо їм. Це одна з функцій геніїв – руйнувати звичний світогляд, як Коперник зруйнував птолемеївський. Дивакуватість – перша ознака таких людей. Ніхто не скаже з певністю, де межа між геніальністю і божевіллям. У процесі людської історії це завжди вирішувалося за “суспільною домовленістю”. В різні часи під нормальністю розумілися різні речі: те, що було ознакою божевілля в одній епосі, у іншій вже було нормою. Генії відрізняються від решти людей тим, що вміють бачити неочевидні речі. Вони не бачать наперед, як це прийнято вважати, просто ми, їх сучасники, цього не бачимо, а мине років п’ятдесят, і ми скажемо: “А Никифор був правий!”.

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти