Орест Голубець, доктор мистецтвознавства, про новий журнал, Палац мистецтв та потребу черг перед виставковими залами

Чутки про те, що Львівський палац мистецтв готується випускати серйозний повноколір­ний культурно-мистецький щоквартальник, ходять містом уже, напевно, зо два тижні. Ідея такого журналу для Львова хоча й не нова, однак вкрай потрібна - місто із такими могутніми творчими традиціями, звичайно, без спеціального тематичного видання існувати може, однак прирікає себе на хаос і неможливість цілеспрямовано оцінювати свої позиції та можливості збоку. "Пошта" запросила до розмови доктора мистецтвознавства, професора Львівської національної академії мистецтв, керівника інформаційно-мистецького центру "365" Ореста Голубця, який мав би взяти редакторські обов'язки у новоствореному виданні на власні плечі. На часі ця розмова ще й через те, що Орест Голубець є членом дорадчо-наглядової ради Львівського палацу мистецтв, а саме ця культурна установа перебуває сьогодні в епіцентрі уваги місцевої творчої спільноти.

- Виникнення будь-якого видання у час, коли чимало газет та журналів узагалі закриваються або переходять на економний режим існування, можна лише вітати. Але чи не є спроба саме в час кризи реалізувати ідею такого журналу черговою фікцією, про яку завтра уже ніхто не пам'ятатиме?

- Ніхто жодних гарантій (тим паче сьогодні) не дасть. Наскільки мені відомо (а займатимусь  лише творчим наповненням видання), на перше число журналу проблема  з грошима уже вирішена. Як буде далі - не знаю, але дуже хочеться, щоби ідея, нарешті, стала на міцні рейки. І якщо справді Львівський палац мистецтв (переформатування якого сьогодні тільки розпочалось)  перетвориться у той, якого сучасник дійсно потребує, то поява такого щоквартальника саме при цій установі є найбільш логічною.

- Це для Палацу мистецтв буде першою серйозною справою?

- Можна вважати і так. Хоча насправді мене мало цікавить перша це справа чи ні, а передовсім цікавить момент перемін. Бо порівняно із нашими найближчими сусідами (ска­жімо, Івано-Франківськом чи Тернополем) у Львові в царині сучасного мистецтва робиться занадто мало. Насамперед через те, що немає установи чи якогось осередку, який би концентрував цю роботу навколо себе. Спілка художників - як би не намагалася - здійснити цього, на жаль, не може, бо по інерції перебуває ще в пострадянському часі. А проблема організації виставок стоїть сьогодні на цілковито інших засадах, аніж це було за часів СРСР. Сучасність вимагає, аби проекти були кураторськими. Це не наше ноу-хау - так є в усьому світі. Адже виставки, коли до експозиції пропонують, що Бог дає,  не мають сенсу, бо в підсумку не знаємо, що хочемо показати. А кураторство дозволяє долучатися до організацій виставок усім, хто має цікаві ідеї і хоче їх втілити.

- Стосовно ідей. Наскільки мені відомо, Ви уже віддавна ведете мову про потребу переформатування Львівського палацу мистецтв і навіть брали участь у розробці відповідних документів. Чи не став створений Вами інформаційно-мистецький центр "365" намаганням реалізувати ті ідеї, які для палацу свого часу виявилися не під силу?

- І так, і ні. Справа в тому, що коли відкривався Палац мистецтв (а це був 1996 рік), група дуже поважаних у місті людей, небайдужих до долі палацу (зокрема, Андрій Бокотей, Любомир Медвідь, Микола Шимчук, Василь Откович та інші), взялася  розробити проект діяльності такого культурно-мистецького осередку у Львові. До цієї групи входив і я. Ми тоді не тільки розробили цілу систему, як цей палац мав би працювати, а й неодноразово цільово зустрічалися з тодішнім керівництвом облдержадміністрації під орудою Миколи Гориня, з боку якого мали щиру підтримку. Однак усі ті розробки на рівні теорії і залишились. Головним чином через фінансові проблеми. Адже це була зоря нових економічно-фінансових відносин, і дуже важко було собі уявити, яким чином ця структура буде працювати. Сьогодні повертаємося до того, про що йшлося раніше. Тобто особливо нового нічого немає, а є бажання створити те, що Львову дуже і дуже потрібно. А якщо говорити про співвідношення цих ініціатив із появою центру "365", то наша взаємодія із палацом до певної міри  ситуативна. Упродовж трьох років ми напрацьовували мистецькі проекти, що не минали повз увагу ширшого кола людей. А вже оці всі наші ідеї опинилися  у контексті змін, що їх зараз усі очікують від Львівського палацу мистецтв. Звичайно, дуже хочеться, щоб  зміни відбулися, але стовідсоткової гарантії, що все буде, як очікується,  знову ж таки ніхто дати не може.

- Які три найважливіші, на Ваш погляд, завдання стоять сьогодні перед Палацом мистецтв?

- Будь-які розмови із сусідами зі Сходу чи Заходу про те, аби показати у Палаці мистецтв ту чи іншу виставку, часто зводяться нанівець, коли люди довідуються, у яких умовах перебуватиме їхня експозиція. Адже ні температурний режим, ні вологість, ні охорона (коли увесь простір відкритий і можеш пересуватися, як хочеш), ні інші моменти у нашому палаці не відповідають жодним міжнародним нормам. Тобто якщо говорити про солідний культурно-мистецький центр, то він, по-перше, вимагав би серйозних реконструкцій і вкладення грошей. Хай не відразу - поетапно, але інших варіантів, аби зробити такий центр не в палаці (який має понад 9000 квадратних метрів, з яких понад п'ять тисяч експозиційні), а деінде, немає. Другим завданням, яке палац мав би вирішувати, є зміна свідомості мистецького середовища. Проблема складна, бо йдеться про зміну свідомості не лише творців, а й глядачів і тих фахівців, що орга­нізовуватимуть виставки. Тут усе зав'язане у складну систему - глядач мав би хотіти на ці виставки йти і одночасно бути готовим за вхід платити. З іншого боку, Львову вже давно варто гостити у себе виставки, на які би стояли черги ( як це було, коли до нашого міста привозили японські ляльки). І третє - це проблема керівництва палацом. Мені здається, що попри те, що є виконувач обов'язків керівника цієї установи та створена дорадчо-наглядова рада, ми самі наразі до кінця не уявляємо, як цей механізм має функціонувати.

- Ви згадали про дорадчо-наглядову раду, членом якої є. А які юридичні основи її існування? І якими можуть бути важелі  впливу цієї ради у разі якихось непередбачених ситуацій?

- Очевидно, що в нашому суспільстві ніхто нічого не може гарантувати і в багатьох випадках ситуацію вирішують не фактори цивілізовано-логічно-інтелігентні, а інші. Однак дорадчо-наглядова рада включена сьогодні до нового статуту Палацу мистецтв, який перебуває на стадії затвердження. Вважаю, що плани, пов'язані з Палацом мистецтв, для мистецького середовища Львова назагал дуже добрі. Тепер питання лише в тому, як саме їх реалізувати.

- Львівських творців хвилює фігура нового (хай на даний момент тимчасового) чільника палацу. Серед багатьох закидів, які лунають на його адресу, є і той, що Юрій Гнатковський до серйозного мистецтва практично не мав раніше жодного стосунку.

- Я колись був дуже вражений, побувавши в Академії мистецтв у Ризі, що всіма кафедрами у цьому навчальному осередку завідують не художники, а адміністратори, тобто люди, які вміють організувати процес, здобувати гроші, ходити на засідання тощо. Однак водночас на кожній кафедрі є провідний професор та його помічники, саме які й ведуть творчий процес, відповідають за програму кафедри, за реалізацію творчих завдань, і адміністратор не має права тут щось диктувати. Тобто завдання адміністратора - зробити усе, аби забезпечити продуманий не ним творчий процес. Мені здається, що в даному випадку модель розділення функцій для такого великого механізму, яким би мав стати новий Палац мистецтв, була б найбільш доцільною. Дорадчо-наглядова рада (куди входять не лише художники, а й музиканти, люди театру, інші) мала би творити концепцію діяльності палацу та працювати над творчими завданнями, а адміністрація установи мала би робити усе, аби ці завдання була можливість реалізувати.

- Львовом ходили чутки, що Львівський палац мистецтв маєте очолити Ви. Чи Вам цю посаду справді пропонували? І якщо так, то чому Ви відмовились?

- Така думка дійсно гуляла мистецьким середовищем, що Голубець усе робить для того, щоб стати директором Палацу мистецтв. І що, мовляв, на цю посаду потрібно оголошувати конкурс. Однак діяльність осередків такого типу оголошення конкурсу не передбачає. До слова,  конкурс, який свого часу проводили у Національному музеї у Львові, - насправді жодними офіційними паперами непередбачений, тобто був нелегальним.  Але навіть якщо і був, то все це виглядає доволі смішно. Питання, на що саме конкурс? Я при всіх своїх регаліях, ставши директором Львівського палацу мистецтв, мав би заробляти в місяць не більше як півтори тисячі гривень. І тоді виникає питання, чи ми тут будемо все робити невідомо як, чи братимемо участь у чесній грі. Наразі мені видається, що за нинішніх реалій на цю посаду навряд чи прийде фахівець із серйозним профе­сійним досвідом та знаннями, бо досвід і знання відповідно коштують. Крім того, палац і далі є комунальним майном обласної влади, тобто будь-який директор повноцінним господарем тут не є. Я би сказав так: палац переживає перехідний період, і наразі ним має керувати людина, яка є посередником між безпосереднім власником палацу та тими ініціативами, які є бажання тут зреалізувати.