Андрій Халпахчі, директор Української кінофундації, про підсумки Берлінале, кризу сучасного кінематографа і популярність нашого кіно за кордоном

На 59-му Міжнародному кінофестивалі у Берліні, що закінчився минулої неділі, Україна була репрезентована як ніколи різносторонньо. По-перше, п'ять стрічок, серед яких - документальний фільм Сергія Буковського "Живі" та одна з останніх картин Кіри Муратової  "Мелодія для шарманки" - Українська кінофундація представила на європейському кіноринку, що супроводжує Берлінале. По-друге, спільно із брендом "Немірофф" запросила всіх небайдужих до українського кіно на "геппі-аур" до свого павільйону на кіноринку та на традиційний вже прийом у готелі "Марітім".

І, нарешті, вперше за шість років українська стрічка знову взяла участь у конкурсній програмі фестивалю. Щоправда,
15-хвилинний "Діагноз" Мирослава Слабошпицького залишився поза переможцями короткого метра, однак, як вважає директор Міжнародного кінофестивалю "Молодість" та чільник Української кінофундації  Андрій Халпахчі, присутність України на одному із трьох найбільших кінофестивалів світу вже є своєрідною перемогою. Докладніше своїми берлінськими враженнями він поділився із кореспондентом "Пошти".

- Як Ви оцінюєте рівень роботи Мирослава Слабошпицького на загальному конкурсному тлі?

- Українське кіно, як і світове загалом, переживає не най­кращі часи. Але те, що серед 11 короткометражних стрічок, які змагалися в конкурсі, вперше за шість років була й стрічка українського режисера - вже велика перемога.

Я подивився не всю короткометражну програму. З тих картин, що бачив, мені здалося - стрічка Мирослава Слабошпицького найкраща. Було дуже багато "порожніх" картин, експериментальних, коли камера десь бігає, і разом із нею хтось бігає по полю усі 15 хвилин. А у Мирослава навіть якщо є якісь недоліки - технічні, акторські, кінематографічні, він все ж таки намагався говорити про суттєві речі. Можна не погодитися з його філософією (коли вбивають дитину), але все ж таки це фільм, який дає сигнал тривоги і небезпеки, що є важливим для українського кіно.

Це - короткометражний фільм, це - молодий режисер, і мені здається, що всі ми маємо його підтримати, бо в нього є майбутнє і його наступна картина має стати кращою, ніж ця.

- Що, крім короткометражок, вдалося ще побачити на цьогорічному фестивалі, які фільми залишили найбільш яскраві враження?

- На жаль, вдалося не так багато, як колись. Раніше, коли я приїжджав сюди лише як директор "Молодості", то намагався подивитися на Берлінале всю конкурсну програму, а також більшу частину програми "Панорама". Зараз не дуже встигаю, бо Українська кінофундація - це трохи інша робота. Потрібно гідно представити українське кіно, тому розриваєшся і не можеш, як у старі добрі "клубні" часи, подивитися все. Колись і я міг дивитися вісім фільмів на добу, а тепер добре як встиг один, два чи максимум три. При цьому намагався обрати не лише конкурсні стрічки, бо конкурс - це не єдине обличчя фестивалю. Є паралельні секції, є ринок де також представлено багато комерційних і некомерційних фільмів, які потім "перебираються" і на інші фестивалі.

- У цілому багато оглядачів та компетентних кінокритиків відзначали, що цього року рівень Берлінського кінофестивалю, особливо його першої частини, аж ніяк не можна було назвати високим. Ви по­діляєте цю думку?

- Колись під час одного із Каннських кінофестивалів, дуже добре на цю тему висловився його художній директор Тьєррі Фремо: "Коли програма на фестивалі гарна, кажуть: це був вдалий кінематографічний рік. Коли програма погана, кажуть: винен фестиваль і його "відбірники". 

Але ж фестиваль - це передовсім дзеркало, яке відображає сучасний кінопроцес. На жаль, сьогодні й справді склалася така ситуація, що, коли хочеш подивитися справжнє кіно, то варто йти на ретроспективи, яких у Берліні, до речі, представлено дуже багато.

- Невже криза сучасного кінематографа настільки глибока?

- Ні, чому ж... Є цікаві роботи, представлені цікаві режисери. Тут також можна провести історичну паралель: наприклад, у 1950 - 1960-х роках був загальний розквіт кіно, і німецького в тому числі, і французька нова хвиля, і чеського кіно, і польського. Сьогодні найбільш цікавим є якраз кінематограф так званих проблемних країн: наприклад, Ірану чи балканського регіону. Він розмовляє езоповою мовою про дуже важливі проблеми.

- А комерційні стрічки, представлені на Берлінале? Чи зможуть вони зацікавити українського глядача?

- Важко сказати. Наприклад, я бачив оскарівського номінанта - фільм "Читець". На мою думку, це дуже слабка картина, яка не має жодного стосунку не те що до кіномистецтва, а навіть до розважального кіно. Не задовольнила мене і картина Тома Тиквера "Інтернаціональ", яка порушує дуже важливу тему, але в ній немає емоцій, немає того, що іде не тільки від голови, але має прийти до нас із середини, через серце... Утім, ще раз повторюю: це не проблема фестивалю, а проблема сучасного кіно.

- П'ять українських стрічок були репрезентовані цього року на європейському кіноринку. Чи можна підвести якийсь позитивний баланс цієї присутності?

- Передовсім хотів би нагадати, що Українська кінофундація не є державною організацією. Ми взяли на себе функцію не виробника, а промоутера українського кіно. Нам було важливим насамперед про себе заявити. На європейському кіноринку ми представлені другий рік. І якщо минулого року всі дивувалися, що взагалі є український стенд, то зараз уже звично  підходять до нього. Тобто Україна заявила про себе на мапі світового кінематографа.

Цього року в  нас було дуже багато відвідувачів різних категорій. По-перше, люди, які зацікавлені купувати українське кіно. Наприклад, іранське телебачення, яке захотіло купити пакет українських фільмів. А це вже перший крок до кіно­індустрії.

Друга категорія відвідувачів - організатори фестивалів. Наприклад, завдяки їм "Живі" Сергія Буковського - масштабний документальний фільм про Голодомор в Україні - буде показаний на кінофестивалі у Вісбадені, а фільм Кіри Муратової "Мелодія для шарманки"- на Московському кінофестивалі. Зацікавився українськими стрічками й фестиваль у Локарно. Не слід легковажити такими пропозиціями, адже менші фестивалі також є дуже важливими. Звісно, ми всі хочемо бути у Каннах, у Берліні, у Венеції, але шлях до них власне й лежить через ці менші імпрези.

- Знаю, що, зокрема, німці виявили бажання подивитися велику ретроспективу українського кіно...

- Так, дуже велика третя категорія відвідувачів українського стенда просили цього року організувати тижні українського кіно в своїх країнах - і не лише в Німеччині. Просять зробити тиждень українського кіно за кордоном. Зрештою, у нас вже є схожий досвід, і я бачу, наскільки краще сприймають наше кіно іноземці. Як то було у Польщі і у Франції з "Птахами" Балаяна. Чи навіть із картиною Олеся Янчука "Владика Андрей", яку дуже зацікавлено сприйняли зарубіжні глядачі.

- Чи матиме Україна якусь комерційну користь від цьогорічної присутності на кіноринку в Берліні?

- Так, до нас приходило чимало зацікавлених організувати кінопродукцію або сервіс в Україні. Це вже є дуже важливим для нашої економіки. Бо коли іноземці приїжджають знімати в Україну - це  вигідно готелям, ресторанам, знімальному персоналу. І це шанс вийти на міжнародний ринок.