Валерій Войтович, дослідник давньої української культури, про прадавніх українських богів, реальність міфу та жіночий дар "відати, знати"

Валерій Войтович - дослідник, письменник, художник. Інженер-механік за фахом, що уже майже тридцять років досліджує світ давньоукраїнської міфології. Від 1999 року читав спецкурс "Давньоукраїнська міфологія" у Рівненському гуманітарному університеті та Національному університеті "Острозька академія". Нині займається дослідженнями та творчою працею. Автор низки поважних видань - "Українська міфологія", "Антологія українського міфу" у 3-х томах, "Генеалогія богів давньої України", "Амазонка. Богиня-Діва-Воїн" та інших, які встигли завоювати  авторитет серед фахівців та пересічних українців. Поклавши на олтар дослідницької праці кар'єру та сім'ю, цей чоловік сьогодні  робить стільки, скільки могла би робити велика академія наук.

У моєї бабусі в обійсті довший час не було кота. А то прибився сіренький у темні смуги - звичайний, безпородний котик. І так припав  до серця, що виставити його за браму рука не піднялася. "Скільки тут живемо, а коти такого окрасу в нас не приживались. І цей не зможе. Замучить його домовик - не та масть", - намагалась не піддатися на мої дитячі умовляння бабуся. Але котик усе ж залишився. А за якийсь час із активного та веселого перетворився на худе мляве створіння, яке цілими днями спало, а потім узагалі  кудись пропало. Із обговорення цього випадку "Пошта" й почала розмову з відомим дослідником давньої української культури, автором видань, присвячених українській міфології (і не лише їй), Валерієм Войтовичем, який днями із рідного Рівного приїжджав до Львова на за­прошення директора бібліотеки Львівської національної академії мистецтв Євгена Салевича.

- Пане Валерію, звичайно, сьогодні можна лише гадати, що ж тоді відбулося. Але за давніми уявленнями, не лише домовик, а й кіт - істота містична, міфологічна. Ска­жімо, у Давньому Єгипті кіт вважався священним. Коли помирав, то господар носив по ньому траур і навіть на знак скорботи збривав собі брови. І прикладів ставлення до цієї тваринки, як до божества чи, навпаки, як до демона, стародавня  історія світу знає доволі багато. Однак у вашому майже 700-сторінковому дослі­дженні "Українська міфологія" ( де характеризуєте найглибші пласти української народної культури) окремої уваги кіт не має, хоча про інших тварин ідеться. Чому?

- Справа не  в моїй любові чи нелюбові до котів (а цих тваринок шаную особливо), а в тому, що документального вітчизняного матеріалу, присвяченого їм, виявилося  в реальності значно менше, аніж присвяченого іншим. А книга "Українська міфологія" - насправді не мій витвір, а узагальнений образ джерел, які вдалося відшукати в бібліотеках та архівах. Мої колеги-дослідники (та і я сам) сьогодні стикаються із проблемою: записи XVIII - XIX століть подекуди збагачені уявою тієї людини, яка ті записи провадила. А я намагався у текстовому варіанті книги за уявою не йти, а покладатися лише на документалістику - основою для більш як 1400 статей стали 1200 народознавчих та історичних джерел.

- До міфів можна підходити по-різному. Професійний фольклорист, психоаналітик, етнолог, антрополог чи інший фахівець має власний метод і збору міфів, і їх використання. Який метод підходу у Вас?

- Із переконанням, що нічого більш реального за міф у світі не існує. А взагалі до книги "Українська міфологія" мій шлях був доволі складним. І лише завдяки видатному українському літературознавцю та письменникові Валерію Шевчуку, ця книга є такою, як є. Спочатку думав, що вона матиме сторіночок сто, але привіз її до Шевчука, а він мені каже, що, мовляв, таких джерел я не вказав і таких теж. Повертаюся, знову шукаю, переробляю, доповнюю і знову везу. І так разів десять. Уже за п'ятим моїм приїздом Валерій Шевчук сказав, що книгу можна показувати людям і що він про таку мріяв. Але я запалився і далі шукав, аж поки 2002-го "Українська міфологія" врешті вийшла друком у столичному видавництві "Либідь". До речі, там мене застерегли, що через назву книги можу мати проблеми.

- І мали?

- Мав. Закидали, що жодної української міфології не існує, а тільки слов'янська. Хоча це - цілковита неправда, яку комусь упродовж десятиліть дуже хотілося усім нав'язувати. Бо слов'яни - лише одне із племен (до речі, доволі жорстоке), яке серед інших жило на території теперішньої України. Із таким же успіхом можна говорити, що ми є древлянами, полянами чи кимось іще, адже племен у давні часи на наших землях жило багато. Відтак я взяв за основу  своїх наукових розвідок українські народні вірування, повір'я, обряди, фольклор - усе те, що дозволило мені науково реконструювати світогляд предків, зокрема їхню міфологію та пантеон богів. Дуже цікавими з цієї точки зору є колядки, яким подекуди до 14 тисяч років і які прекрасно репрезентують красу нашого міфу. До речі, не всі знають, що грецький пантеон богів виник набагато пізніше за український. І якби світ не лінувався, не йшов протореними стежками, а заглиблювався у щось ще непізнане, то побачив би, що українська міфологія  грецькій не поступається ні в чому. І навіть є об'ємнішою, а відтак  потужнішою, про що маю право говорити, віддавши прискіпливим дослідженням  близько тридцяти років.

- Що поєднує нас із грецькою міфологією і що різнить?

- Шлях до Бога і його розуміння у кожного народу - свій. На відміну від грецької (та й міфологій інших народів), давньоукраїнські божества жили не на недосяжній горі чи небі, а серед людей - у лісі, полі, воді, домівці.  Для наших предків богом була сама природа. Навіть чимало зарубіжних дослідників (давніх зокрема) твердять, що ніхто так близько не підійшов до розуміння єдиного Бога (попри велику кількість божеств, де кожен мав свою нішу), як наші предки. Звичайно, є і те, що інші міфології, зокрема грецьку, із нами єднає. Окремі їхні персонажі мають прямий стосунок до наших земель, і цього не треба боятися, а, навпаки, досліджувати, вивчати.

- Зауважують, що багатьом богам Ви дали життя, розпізнавши їх у колядках і казках. Що є найвизначнішим у Ваших відчуттях Творця?

- Радість, що прожив немарно. Адже те, що роблю, дійсно потрібне. І тим, хто прийде завтра, також. У Велесовій книзі написано: шануймо своїх предків, і їхня сила буде з нами до кінця. Цього не можна забувати. Хай ми не маємо давніх храмів, як греки, але поки живе пам'ять народу, ми незнищенні духовно. А міфологія - це те, без чого обійтися неможливо. Це код до сутності, чому ми такі, а не інші.

- Пане Валерію, відколи вийшла "Українська міфологія", Ви підготували чимало інших не менш цікавих тематичних книг. І раптом видання "Амазонка. Богиня-Діва-Воїн". Тобто в центр своєї уваги поставили жінку. Що трапилось, змінили пріоритети?

- Не змінив, а їх розширив. Бо маю багато що сказати на цю тему, виходячи з того матеріалу, який вдалося зібрати. Це з одного боку. А з іншого - переконаний, що реабілітація жінки, нарешті, мала би відбутись. Бо з жінки все починається. І це розуміли ті, які жили на наших землях до нас. Але, на жаль, далеко не завжди хочемо розуміти ми. Я зараз скажу вам дику, на перший погляд, думку - я страшенно люблю Бабу Ягу - цей залишок міфу, що зберіг­ся у наших казках. Часто-густо він спотворений, але докопатися до суті можна. Адже хто така Баба Яга? Верховодка, та, що знає (у давньослов'янській мові "ягать" означає - "скакати попереду війська"). Потрапити до неї може лише посвячена людина, щоб вийти від неї уже іншою, глибшою, мудрішою. Відтак було б найбільш правильним, аби жінки, нарешті, повернули собі втрачену тисячоліття тому владу. 

- Кому належить влада у Вашій родині?

- Моїй внучці  Улянці, якій зараз три з половиною роки. Коли вона народилася, я за столом побажав, аби вона виросла знаменитою відьмочкою. Уже бачу по її характеру та очах, що побажання збувається. І тішуся, бо далеко не кожна жінка уміє чи спроможна відати, знати. І говорю аж ніяк не про зло, а велике благо..