Анатолій Авдієвський, художній керівник і дириґент Національного академічного народного хору ім. Г.Верьовки, про Львів, хоровий спів та природу української пісні

Сьогодні у Львові відбудеться єдиний виступ колективу, який вже понад 60 років збирає повні зали шанувальників і не лише в Україні, завдяки самобутнім інтерпретаціям фольклору та авторських творів, вокально-хорео­графічних композицій і монументальних хорових сцен. З 1966 року керує хором Анатолій Авдієвський, який напередодні концерту поділився з "Поштою" своїми особистими спогадами про Львів.

- Це місто, до якого я маю особливий сентимент і з яким пов'язані численні спогади про виступи хору ім. Г.Верьовки, які тут відбувались. Пригадую, як в кінці 1960-х - на початку 1970-х років мали тут понад 10 концертів. Вирішили співати, окрім інших пісень, також колядки і щедрівки - звісно, зі зміненими словами, але ж у Галичині всі й так знали, як їх треба співати.

Наші концерти у Львові завжди мали надзвичайну популярність, це був справжній ажі­отаж. Навіть після концертів люди не хотіли розходитися, стояли на вулиці, обговорювали їх. Мене тоді викликали у ваші "відповідні органи" і наказали зняти небажані пісні, бо, мовляв, це "проблемний регіон", а то взагалі можуть скасувати концерти. Але я захищався тим, що репертуар був затверджений "на найвищому рівні", ці ж пісні ми співали по всій Україні і республіках Союзу, то як виходить: всюди можна, а у Львові - ні? І так вдалось відстояти нашу позицію. А публіка у Львові прекрасна - чутлива, музикальна, з розумінням.

Крім того, в мене багато гарних знайомих серед львів'ян, здебільшого художники: Володимир Патик, Іван Остафійчук. Адже я сам дуже люблю малювати. Так що старовинний Львів для мене залишається містом дорогих мені спогадів.

- У багатьох рецензіях і відгуках манеру співу хору ім. Г.Верьовки під Вашою орудою характеризують як "диво", як "феномен, який неможливо повторити". Звідки ж народився цей феномен?

- Цього не навчають у консерваторських класах, там вокальний апарат майбутнього співака формують штучно, нерідко внаслідок цього голос втрачає свою природну красу. Не випадково в народі побутує анекдот: "Хто такий горобець? Це соловей, який закінчив консерваторію". Я противник хорового співу, в якому голос трактується як суто технічний засіб, противник комерціалізації народного хорового співу. Мені прикро, що вже майже не залишилося в нашому народі представників, котрі б зберігали в своїй пам'яті до п'яти тисяч пісень, почерпнутих від кількох поколінь. Адже саме завдяки їм формувалася культура нації, формувалося її обличчя. І мене, зокрема, сформувало моє середовище, ті пісні, які чув з дитинства.

- Вважаєте, що так співати можна навчитись лише в питомому народному середовищі?

- Те, що винесене з дитинства, генетично передається - особливо важливе! Візьміть традицію українського багатоголосся, пісень, які виконували в природних умовах, часто - на відкритому повітрі, де немає штучних акустичних умов. Тоді людина природно підлаштовується до умов свого середовища. Це стосується не лише української традиції, але й більшості інших народів. До прикладу, звукові уявлення індусів значно тонші, аніж європейців. Тож спів - це не просто ремесло, це явище вищого порядку. Недарма ж спочатку було слово. А слово мало голосні, які потрібно було озвучувати.

На запитання "хто ми?", "яка наша культура?" дають відповідь не лише археологія, історія. На них відповідає і голос народу, голос землі. Саме в наших піснях сконцентрована генетична пам'ять, саме на них слід насамперед звернути увагу нашим історикам. Кобзарі, лірники, мандрівні дяки, які не співали - проповідували своїми кантами, псалмами - високі моральні цінності. Невже вони могли робити це якимись бридкими тембрами, відкритим горловим співом, різким та неприємним для слухачів? Ні - вони співали тим тембром, який був найближчим до Господа Бога. Народний спів в основі своїй є досконалий, він не повинен викликати жодного несприйняття.

- А як же та традиція, яку зазвичай називають "народною"? Вона ж таки буває нерідко дуже відмінною від справді високої традиції класичного співу?

- Українці у співі ніколи не кричать - нав'язана радянськими ідеологами криклива манера художньої самодіяльності, що була начебто народною, взагалі не закладена в нашій ментальності. Адже коли людина кричить? Від страху, перед обличчям небезпеки, від злості, безсилля і гніву. Всього цього немає і не може бути в українській пісні, у співі нашого народу. Наші люди співають з любов'ю, передають захоплення від свого почуття єдності з природою, від відчуття краси Божого світу. На мою думку, культура народного співу далека від технологічних понять "горловий - негорловий", "академічний - класичний"... Це суть нашої нації, це голос нашої нації, це глас. Те, що мені вдалося почути, те, що вдалося зафіксувати у своїй професійній хормейстерській творчості, - це ознака характеру, я б навіть сказав - інтелекту та сенсу нашої нації. Це найвищий рівень вияву її сутності на цій невеликій території під назвою Земля, вияв причетності до Бога, намагання через пісню бути ближчим до Нього, виявити свою любов до Нього. Невипадково в українців немає жодної атеїстичної пісні, яка б заперечувала Його сутність.

Спектр звучання у хоровому виконанні народної пісні - це ж не просто виконавська техніка, це своєрідний сигнал менталітету, тобто наш національний характер, розуміння того, хто ми є насправді, чийого роду ми діти. Музикальність - це ж також ознака більш вагомих філософсько-моральних понять, часто пов'язана і з мудрістю, і з душевними якостями. Недарма в нас, українців, полководці й отамани не лише були в загальному дуже освіченими, знали по кілька європейських мов, але і були дуже музикальними та грали на музичних інструментах. Козак-воїн, козак Мамай недарма на бага­тьох картинах ХVІІ - ХVІІІ ст. зображений поруч із шаблею та конем, адже він володів бандурою. Бандура у цьому випадку мислиться не як конкретний інструмент, а як символ.

- Ви так по-філософськи розмірковуєте над природою української пісні. Чим же для Вас є спеціальність дириґента-хормейстера?

- Мій фах ніколи не був передовсім для забезпечення, для матеріальної вигоди. А тільки для того, щоб співав хор. Перед­усім завжди думаю, як зробити цю красу, коли люди об'єд­нуються для однієї ідеї, розуміють, для чого це потрібно, як виникає феномен звучання, якого штучно досягнути неможливо.

Але я працюю з мистецьким колективом. Тут своя правда. І вона може бути значно вища побутової достовірності. Тут уже діє його величність Талант, це як і в акторській майстерності - побутовий, буденний образ чи ситуація, пропущені через талант, у сто, в тисячу разів переконливіші.

- Мабуть, коли працюєте з хором, далеко не завжди проявляєте ангельський характер, особливо, коли потрібно досягти належного художнього результату, а він не одразу приходить, і пісня не звучить так, як Ви її собі уявляєте?

- Звичайно, що і життя, і роботу треба будувати на засадах людяності. Прагнути до того, щоб не ображати людей, а водночас - запалити мистецтвом. І запалити в ім'я України. Багато хто не розумів того.

Але, мабуть, так, дійсно, іноді мені важко буває стриматись на репетиціях, у спілкуванні зі співаками. Найбільше не терплю байдужості. Я вважаю, що, коли вже вибрав професію митця, потрібно підтримувати цей вибір головним почуттям - любов'ю. І коли є любов до пісенної культури України - адже ти українець - то це відчувається, а коли її немає - то, мабуть, не туди ти потрапив. І ось коли я відчуваю, що деякі люди байдужі - а я байдужості в мистецтві не визнаю - тоді можу втратити терпіння. 

Я сам не байдужий, не можу байдуже співати чи слухати пісню і вимагаю цієї небайдужості від хористів. Але вважаю, що простої "небайдужості" теж буває зовсім недостатньо. Деколи буває, що репетиція не вдається, хоч як стараєшся, зі шкіри вискакуєш, а не йде! Не знаю, з чим це пов'язане: із зірками, з місяцем, катаклізмами на сонці... Після цього приходиш, мов побитий, розчарований, і думаєш - ніби ж усе знаєш, сотні разів виходило, випробував усі методи, а відчуваєш повну безпоміч­ність... У такі моменти найбільше й зриваєшся.

- Як Ви працюєте над піснями? З чим приходите до хору? Адже здебільшого завдання хормейстера обмежується роботою над звуком, над текстом твору  - "зліпили" і пішли далі...

- Аж ніяк! Найголовнішим є емоційно-смислове сприйняття твору, надання тембру емоційного забарвлення. Скільки є різноманітних інтонацій (а їх насправді - мільйони), до прикладу, лише для однієї голосної "а" існує тисячі змістових відтінків. Вибрати одну, свою - це вже індивідуальна здатність кожного дириґента. А пісня об'єднує тисячі, мільйони цих інтонацій, темброво-характерних нюансів. І я працюю над смисловими інтонаціями - від однієї літери, до слова, до фрази. Щоб вони найбільш адекватно відповідали настрою, образу. Коли б і нашим політикам навчитися мислити цими інтонаціями, коли б їм цієї народнопісенної мудрості та делікатності - ми б уже давно мали іншу державу, інший парламент, інше життя. 

Анатолій Авдієвський - народний артист України, академік АМУ, академік АПНУ, хоровий дириґент. Президент Національного музичного комітету України, завідувач кафедри методики музичного виховання, співів та хорового дириґування Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, голова Всеукраїнської національної музичної спілки; президент Українського національного музичного комітету Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО.

Народився 16 серпня 1933 р. у с. Федвар (тепер - с. Підлісне) Кіровоградської області.

У 1958-му закінчив Одеську державну консерваторію ім. А. Нежданової. 1958 - 1963 рр. - засновник, художній керівник і головний дириґент Поліського ансамблю пісні і танцю "Льонок".

1963 - 1966 рр. - художній керівник і головний дириґент Черкаського українського народного хору.

З 1966-го - художній керівник і головний дириґент Українського народного хору ім. Г.Верьовки.

1971 - 1976 рр. - викладач Київської консерваторії. 1977 - 1980 рр. - викладач Київського інституту культури. З 1986-го - професор Київського педагогічного інституту (Український педагогічний університет).

Член Комітету з Державних премій України ім. Т.Шевченка (1996 - 1999 рр.). Заслужений діяч мистецтв України (1967 р.), народний артист СРСР (1983 р.), член-засновник Академії мистецтв України (1996 р.), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1968 р.), Державної премії СРСР (1978 р.), нагороджений почесними грамотами ВР України, Білорусії, Естонії, Казахстану, Росії, Таджикистану, Узбекистану, Почесною грамотою КМ України (1998 р.). У серпні 2003 р. Указом Президента України присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави.