Мирослав Слабошпицький, режисер, про "Діагноз", українське кіно та Берлінале

Сьогодні на Берлінале покажуть довгоочікувану для України картину - "Діагноз" Мирослава Слабошпицького. 

Цю короткометражну стрічку вперше за останні шість років, після того, як  "Йшов трамвай 9-й номер" Степана Коваля здобув у Берліні "Срібного ведмедя",  відібрано не лише до програми показів Berlinale shorts, що складається з 28-ми картин, знятих у 17-ти країнах світу, але включено й до конкурсу, до якого потрапило лише 11 фільмів, які будуть змагатися за "Золотого" і "Срібного ведмедів".

Стрічку знято за підтримки Ліги українських меценатів і фармацевтичної фірми "Дарниця" без жодної участі Служби кінематографії Міністерства культури та туризму України та інших державних установ.

У фільмі головні ролі виконали Карина Бєлова, Максим Кущов, Олександр Семишкур, Володимир Губерначук.

"Діагноз" - історія трьох представників брутального світу вуличної молоді. Головні герої - бродяги-наркомани неблагополучних районів україн­ської столиці, що створили дивний трикутник. Одного разу їхнє повсякденне життя, що складається з міліційних облав, пошуків наркотиків і звичного насильства, змінюють нові обставини. Коли наркокур'єр Петро зі своєю вагітною подругою потрапив під міліційну облаву, він і не підозрю­вав, що неприємності із законом - не найсерйозніша проблема в його житті...", - йдеться про фільм у офіційному прес-релізі. А як відбулася демонстрація української картини у Берліні - читайте у найближчих числах "Пошти".

- Які тенденції сучасного кіно Вам близькі?

- Я люблю все кіно. Майже все: від порно до блокбастерів, від арт-хаусу до мейнстриму. Я дивлюся дуже багато фільмів. Якийсь час у Петербурзі навіть підробляв кіно­оглядачем у газеті.

- Чи має, на Вашу думку, українське кіно шанси для повноцінного розвитку?

- Ні, доки не зміниться ке­рівництво державної служби кінематографії. Поодинокі партизанські успіхи можливі. Але це будуть поодинокі удачі ентузіастів. Адже, якщо ви згадаєте всі наші фестивальні здобутки останніх часів, всі вони відбулися всупереч державній політиці в галузі кінемато­графії. Це завжди були поодинокі подвиги ентузіастів.

- Оскільки Ви працюєте в Санкт-Петербурзі, то легко можете порівнювати. З чим пов'язаний швидкий розвиток російського кіно і повний занепад українського?

- З розумною державною політикою у цій галузі. З зацікавленням держави у створенні власного потужного кінематографа. Прагнення першості - воно пов'язане з імперською свідомістю і зовсім відсутнє при свідомості колоніальній.

- В усіх текстах про Ваш фільм наголошується, що стрічку знято без жодної державної підтримки. Для Вас це принципово?

- Це принципово для держави, оскільки держава, в особі керівника державної служби кінематографії України Ганни Чміль постановила: в Україні не буде такого кінорежисера, як Мирослав Слабошпицький, що б він там не знімав, які б призи він не отримував, які б сценарії не пропонував, - ми не дамо йому знімати. Але я вважаю, що Україна не винна в тому, що державна влада так вважає... І вважаю, що Україна має бути представлена на кінофестивалях класу А. Думаю, так вважає і Стрембицький - володар "Золотої пальмової гілки" Каннського фестивалю, і Степан Коваль - який зняв кілька останніх фільмів на російські гроші, та всі інші, хто зумів, усупереч одноосібній жорстокій художній цензурі, продертися і гідно представляти свою державу, і працювати на її престиж значно більше, ніж чиновники, які декларують це на кожному кроці, здійснюючи художню цензуру, яка  і не снилася у брєжнєвські часи, і тільки ганьблять Україну на всіх рівнях. Вважаю, що я більший патріот, ніж вони.

- Той факт, що Ви починали як репортер кримінальної хроніки, наклав відбиток на тематику Вашого фільму?

- Можу Вам чесно сказати, що бачив багато цікавого.  Вважаю такий досвід дуже корисним для молодого художника, особливо в середині дев'яностих. Не думаю, що робота репортером кримінальної хроніки вплинула на тематику фільму. Гадаю, творчий склад моєї особистості наклав відбиток на те, що я, навчаючись у театральному інституті, працював репортером кримінальної хроніки, а згодом репортером інформагентства при МНС - що теж було дуже пізнавальною справою. Просто мене завжди цікавили люди і ситуації  на межі.

- Чи Ви могли б зняти цей фільм у Росії? Якщо так, то чому все-таки знімали його в Україні?

- А навіщо мені знімати цей фільм у Росії, якщо я український режисер. Фільм україн­ською мовою, з українськими акторами. Навіщо - щоб, не дай Боже, не пробудити з летаргії державну службу кінематографії? Я мрію знімати в Україні і сподіваюся, що скоро так і буде. Дуже сподіваюся, що Берлінале вплине на ситуацію.

- Що значить для Вас офі­ційний відбір Берлінале?

- Це велика честь. Щастя і радість від того, що мені вдалося зняти картину, яка знайшла відгук. Про це мріє кожен режисер. Навіть якщо ми нічого не отримаємо - це для мене все одно перемога. Особиста перемога. Перемога всіх людей, які мені допомагали. Перемога України. Перемога над тупістю, зашореністю і невіглаством. Перемога європейського мислення над совковим.

- Картини кого з україн­ських колег Ви особисто могли б порекомендувати фестивальним відбірникам?

- Я не думаю, що вони потребують моєї рекомендації. Єдине, що можу сказати, прорахувати цей процес неможливо.  Це може бути будь-хто, справді одержимий кінемато­графом. Будь-хто, хто не здався і вистраждав право говорити своїм голосом.

Мирослав Слабошпицький про себе та Львів:

"Я народився у 1974 році. І з 1974-го по 1982-й постійно проживав у Львові, на вулиці Науковій, потім цей шматочок перейменували на вул. Радянської Конституції, а зараз - це вулиця Симоненка, будинок 7. Тут жили мої дідусь і бабуся. Я закінчив 1-й клас 76-ї школи у Львові. Далі щороку приїжджав до Львова аж до 1999-го. Свій дипломний фільм "Сторож" (який брав участь у фестивалі "Молодість") я зняв у Львові на Личаківському цвинтарі. У ньому зіграли актор театру Заньковецької Вадим Яковенко та актор ТЮГу Богдан Ваврик. Ми теж знімали його партизанським способом: завдяки силі волі та підтримці львів'ян. Від тодішнього мера,  який підписав безкоштовно дозвіл на зйомку незнайомому студенту з Києва, до пожежників, які безплатно пригнали на зйомки пожежну машину, щоб робити дощ, міліціянтів, які перекривали рух трамваїв навпроти Личаківського цвинтаря, щоб ми могли знімати, та багатьох, багатьох інших друзів. Останній раз я святкував у Львові своє 25-річчя у ресторані "Під Левом". Тому Львів мені не чужий".