Вадим Сікорський, режисер, про свою нову режисерську роботу, бажання гармонії та спробу зрозуміти світ, у якому живемо

Коли 27 листопада 1975 року в Санкт-Петербурзі на сцені тодішнього Большого драматичного театру імені М. Горького грали прем'єру вистави "Історія коня", інсценізовану Марком Розовським за повістю Л. Толс­того "Холстомєр" та поставлену  уславленим режисером Георгієм Товстоноговим, ніхто і передбачити не міг, що вони є свідками народження сценічного хіта, який стане шалено популярним спочатку на теренах колишнього СРСР, потім - на Бродвеї, а тоді й у світі. Сьогодні "перший радянський мюзикл" і одночасно "містерійний епос з елементами балагану" (який здобув визнання завдяки неповторній грі Євгенія Лєбєдєва, Олега Басилашвілі та інших іменитих акторів) взявся втілити на львівській сцені - а саме на сцені театру імені М. Заньковецької - режисер Вадим Сікорський. 

Про львівську "Історію коня", прем'єра якої відбудеться саме сьогодні, "Пошта" поспілкувалася з Вадимом Сікорським напередодні.

- Вадиме, зазвичай, режисер береться за роботу над тим матеріалом, проблематика якого у той чи інший період життя хвилює його найбільше. Можливо, через найкращу відповідність з власними сумнівами чи переконаннями, необхідністю ці почуття донести до інших. А може, через потребу щось чи когось зрозуміти або ж через щось інше. Що зачепило в "Історії коня" вас особисто?

- Ще одна спроба наблизитися до розуміння: є я сам і є світ, які ми всі у цьому світі, як виживаємо і чим живемо. А ще мене дуже зацікавила форма, бо Лєв Толстой (спробувавши подивитися на світ і нас у ньому іншими очима - в даному випадку очима старого коня)  обрав саме ту, яка не є кон'юнктурною, а вічною.

- Але Лев Толстой не планував, що колись "Історію коня" сценізують. Він не писав цю повість для театру.

- Але так сталось. І знову ж таки тому, що мова не про ко­н'юнктуру. Бо той, хто спроможний замислюватися, таки замислюється - яка я людина? Як співісную з іншими людьми? Як почуваюся у сус­пільстві і суспільство почувається зі мною? Що маю в очах і що мають в очах ті, хто проходить повз? Людство прагне в космос, а досі не дос­лідило, на що спроможна людська голова. Здається, людина зробила для світу стільки прекрасного, але водночас і стільки гидотного. І де межа тієї гидотності? Чи можна її зупинити? 

- Вважаєте, межа є? Чи все складається, як у відомій сентенції: нарешті долетів до дна і раптом знизу хтось постукав?

- Не знаю. І Лєв Толстой також не знав. Якщо б люди знали, де ця межа, то жили б по-іншому. А так - є як є. Однак не зникає бажання відшукати гармонію у цьому світі - ту, про яку всі мріємо. А відтак людська мрія існує - як так жити, щоб не підставляти, не кривдити, не нищити...

- Вам так жити вдається?

-  Мабуть, ні, бо я ж не Господь. І ще й через цю мою неспроможність мене це хвилює. Бо я ж також себе запитую: ким я є, чому поводжу себе саме так, чому обставини складаються таким чином, а не по-іншому. Сьогодні куди не піду, то усі говорять про гроші. Можливо, час такий, а може, ми просто списуємо все на час, ховаючись від усвідомлення, що народжені не для того, щоб із чогось користати, а для того, щоб зрозуміти - чому прийшли у цей світ і що маємо по собі залишити. Хоча, напевно, життя може забракнути, аби ці відповіді відшукати.

- У своїх власних пошуках не почуваєтесь самотнім?

- А людина завжди самотня. Навіть перед собою, а не тільки перед близькими, друзями, колективом. І самотньою залишається завжди. Це її біда - дика самотність. Питання тільки в тому, наскільки гостро кожен з нас її відчуває. Всі достойні твори - це крик про самотність, бажання, аби почули, а вже сюжет, історія - другорядне. І те, що я сьогодні сценізую цей твір - це теж схожий крик: а чи є в мене соратники, які розуміють ці проблеми так, як розумію їх я, чи готові вони мене вислухати, почути? Бо театр - це своєрідний клуб. Людина не приходить до театру змінитися. Вона приходить сюди підтвердити свої переконання, пошуки чи сумніви. І якщо рівень розмови їй відповідає, то це велике щастя. Бо вона починає співпереживати, бачити, що не одна така на світі, а біля неї є інші, готові мислити у такому ж ключі. Усе це, звичайно, підсвідомі речі, але вони обов'язково є. 

- Ви бачили постановку Товстоногова, через яку "Історія коня" стала знаменитою?

- Подивитися її можливості тоді не мав. І не один я, а всі ми - тоді студійці театру імені М. Заньковецької. Але, зрозуміло, знали про неї, бачили її уривки у телезвітах  та культурних програмах.  Це був той міф, який нас огортав. А це був час вулканічних вибухів у театрах: у Пітері з'явилася "Історія коня", Грузія "народила" "Річарда" та "Ліра", непересічними постановками вибухнула Таганка. І навіть якщо самих вистав ми не бачили, але інформацію про них збирали, нею жили... Однак "Історію коня" я таки бачив - у Ризі у постановці Марка Розовського. Ті емоції, які пережив, з пам'яті не стерлися донині. 

- Виникло бажання  ще раз їх відчути? Чи принаймні тодішні враження з якогось приводу нахлинули настільки, що підсвідомо уклалися в один із аргументів "за" "Історію коня" саме на львівській сцені?

- Не думаю. Адже від 1977 року стільки часу минуло! Тут інше - збіг багатьох обставин. Я мав би зараз працювати над "Трьома товаришами" Ремарка, однак проблеми з авторськими правами на них вирішилися пізніше, ніж я би мав почати працювати. І коли шукав варіанти, найбільш цікавим і відповідним внутрішньому станові та чуттю виявився саме той, про який мова.

- Над Вами не тяжіла велич акторів, які творили "Історію коня" як легенду?

- Коли я свого часу ставив на заньківчанській сцені "Політ над гніздом зозулі", то теж усі сумнівалися, а як воно буде після легендарної стрічки Мілоша Формана із Джеком Ніколсоном  у головній ролі. Виявилося, що людина, спроможна блискуче і своєрідно зіграти роль Мак-Мерфі, у нас є. Отож жодна чужа велич наді мною не тяжить. Коли є Януш Юхницький, то чому б цю виставу не зробити? А підростає прекрасний актор Юрій Хвостенко, то чому б його у цьому образі теж не спробувати? Дехто дивувався, чому я на одну і ту ж роль поставив досвідченого Януша Юхницького і молодого Юрія Хвостенка, які різні не лише за віком, а й за характером, психікою тощо. Але я керувався тим, чи можуть ці актори ділитися з іншими своїми болями, як вимагає центральна роль у цій виставі. Ці актори - можуть. Тобто насправді не має значення, якого віку людина, а тільки те, що вона відчуває, що їй болить і як вона розповідає про це іншим.