Сьогодні у Музеї етнографії та художнього промислу виставкою народних ікон на склі, хрестів, світського малярства й іншого зі збірки, яку укладав усе своє життя, відомий львівський колекціонер народного мистецтва Іван Гречко, відзначить власне вісімдесятиліття.

"Такий поважний ювілей особливо радісних думок не навіває, - говоримо із цим надзвичайно цікавим чоловіком напередодні. - Але як казав колись старий Крип'якевич,  як маєш мету і хочеш її осягнути, то став її дуже високо, бо життя понизить твій лет і ти зробиш те, що мав зробити. Я щасливий, бо таки зробив те, що мав. Колекціонерство стало моїм свідомим вибором, і  задоволення від цього завжди мав величезне".

Спочатку Іван Гречко думав, що привезе до своєї львівської квартири, аби її прикрасити, зо п'ять народних ікон на склі і тим все обмежиться. Але за тими п'ятьма на його рідній Гуцульщині в око запали ще дві. А тоді - ще три. А  потім - одна-друга дерев'яна трійця. За ними - ще кілька гуцульських "колядницьких" хрестів... І почалося....

Сьогодні львів'янина Івана Гречка називають патріархом львівського українського колекціонерства. Володар чи не найбільшої у нашій державі колекції гуцульських ікон на склі середини ХІХ - початку ХХ століття, а ще величезної збірки духовно-матеріальних свідчень народної культури, які збирав упродовж свого життя, починаючи від 50-х років ХХ століття, цей непересічний чоловік пішки обійшов уздовж і впоперек  усі села своєї рідної Гуцулії, від хати до хати, з щирою усмішкою і відкритим серцем. Люди їхали на курорти, а він за кожної першої нагоди - в Карпати. Хтось ніжився на сонці чи в теплих хвилях, а він, закинувши мішок за плечі, долав гірські стежки та бездоріжжя, аби із загублених закутків історії врятувати для прийдешнього світу художній метал і народну кераміку, дерев'яну пластику та українське профе­сійне мистецтво, народну вишивку і ткацтво...

Озираючись на своє життя, без жодного жалю говорить, що так і не випало йому у долі тупо поніжитися упродовж тижня-двох десь на пляжі. Родина не перечила, бо такий він вже є - активний і непосидючий від своєї природи чоловік, що найдужче у житті поза своїм колекціонерством любить мандри. А мандрувати йому випадало чимало. Прекрасний спеціаліст "Теплоелектропроекту" (організації, що зводила електростанції по всьому Союзу), який прийшов сюди ще юним і звідки вийшов на пенсію, Іван Гречко на вимогу фаху об'їздив багато куточків СРСР від Львова аж до Сибіру і Забайкалля. У часи перебудови, із перших днів приєднавшись до Руху і згодом обійнявши тут громадську посаду голови комісії свободи сумління у церковних справах, цей відданий своїй діяльності чоловік не лінувався особисто виїжджати в містечка та села на всі сигнали про міжконфесійні конфлікти. Маючи за плечима досвід праці секретарем від світських справ при підпільному митрополитові Володимиру Стернюку (а таким був ще із сімдесятих років ХХ століття), Іван Гречко не боявсь іти до людей, втихомирювати, говорити. Багатолітній голова Клубу греко-католицької інтелігенції, цей чоловік багато їздить і нині. І мандрує не лише на віддалі близькі - далекі. Зокрема, побачити йому випало Австралію, Америку, Канаду, не кажучи вже про країни Європи.

Відтак, якби сьогодні йому запропонували прожити життя інакше, він не погодився б. Попри те, що свого часу мріяв стати художником і навіть пробував піти на навчання до художнього училища імені Івана Труша у Львові. Однак член репресованої сім'ї (до речі, старший брат Івана Гречка, Ярослав, загинув у березні 1946 року, відстоюючи українську незалежність), він вимушений був обрати іншу професію, про що насправді йому не доводилось шкодувати. Хоча душа  зосталася серед тих, хто творить і вміє дати цій творчості реальну оцінку.

"Хто вже раз взявся за збирацтво, - ділиться думками пан Іван, - то йому важко того заняття позбутись. Бо придбав одну-дві гарні речі, і так тішишся тим, як мала дитина. Але минає кілька тижнів і вже воно стає буденним, а тому хочеться чогось нового. Першого ж вихідного сідаєш на поїзд - і в гори. І лінуватися немає часу. А головне -  лінуватися немає бажання".

- Вам люди легко віддавали те, що Ви в них просили?

- Та легко, бо воно вийшло з моди. Мене ж передовсім цікавили образи на склі - щось є у них дуже притягальне. То ті старі, які до них молилися, повмирали, а молоді мали вже інші смаки, та й час уже був другий, інші вимоги. У тих образах, які цікавили мене, про пропорцію персонажів ніхто і не думав - народні художники знали лишень, що святий має мати дві руки, дві ноги, голову, а все інше - дрібниці. А молодь вже хотіла таких ікон у хаті, де  святі ніби живі. Такі, як ми з вами. Оскільки вважалося, що за святі речі грошей брати не можна, то обмін був бартерним: я власникам сучасний образ або ліки чи ще там що, а вони мені те, що прошу. А іноді просто віддавали, оскільки воно було їм непотрібне. Трудність була в іншому. Радянська влада вважала, що колекціонери - то є мародери. І нехай краще воно у полум'ї згорить чи викинуть на смітник, аніж хтось приїде і забере щось зі собою. То вже як міський чоловік з'являвся у селі, місцевий дільничний придивлявся, випитував,  а що він хоче. І борони Боже, було зізнатися, що шукаєш якихось ікон чи трійць, чи хрестів дерев'яних, мав би біду.

- А як Вам тої біди вдавалося уникати?

- Дякувати Богу, вдавалося. Я все мав серед знайомих якогось поважного чоловіка, який для того чи іншого села був моральним авторитетом. То я з ним ходив по хатах і казав, що є його родичем. То так виходило, що мене уже й не підозрювали. Сьогодні згадуючи, усміхаюся, бо в кожному селі мав по "фамільянту" - "дядьків", "нанашок", "тіток", "сестер" та "братів". Потужна "родина", яка допомогла мені зібрати колекцію, що нині фактично виштовхує мене з хати. Українська старовина у мене вдома скрізь - на шафах, під ліжками, на столі й на підлозі... Як ти вже чимось гориш, то остигати не маєш - треба діяти. Я і діяв аж до середини 80-х, а потім уже не було чого туди їхати, бо всюди був, усе знав, та й все, що могло для мене бути цікавого, уже визбирали. Нині мушу собі дати ради з тим, що маю.  А його - аж забагато, попри те, що чудово пам'ятаю історію кожної речі. І якби влада, нарешті, спромоглася на музей приватних колекцій, то, вочевидь, мусив би сісти за укладення картотеки. А для мене самого, то нащо?

Проблему створення у Львові музею приватних колекцій Іван Гречко та його однодумці порушують уже багато років поспіль, підкріплюючи свої розмови оббиванням владних порогів. Кожна наступна влада обіцяє, що такий музей у місті Лева обов'язково буде - але далі порожніх обіцянок чиновники не йдуть. У нинішніх економічних реа­ліях ідея узагалі виглядає утопічною.

"Приходить час, - каже Іван Гречко, - коли хочеш зберегти те, на що покладав своє життя, для прийдешніх. Так чомусь є, що коли збирача не стає, його колекція "розповзається". Те, що я мрію подарувати Львову, - унікальне. Але якщо нам усім того не треба, то віддав би тим, хто зміг би то оцінити. Скажімо, до Нью-Йорка чи Мельбурна, де готові надати моїй колекції  максимум місця у постійних музейних експозиціях. Але й тут є труднощі. Отож, на старість маю зі своєю колекцією велику гризоту..."

Аби зібране не кануло в Лету, рік чи два тому Іван Гречко на кошти від продажу кількох одиниць своєї колекції (про які шкодує і досі) видав присвячений їй розкішний альбом, покликаний стати артефактом історичної пам'яті для наступних поколінь. Започатковуючи цим альбомом нову видавничу серію "Українські колекціонери", сподвижник Івана Гречка, співзасновник Інституту колекціонерства української старовини при НТШ імені Т. Шевченка Тарас Лозинський тоді сказав про цього збирача: "Якщо в Україні коли-небудь буде створено аристократичний орден,  то номер 1 мав би бути за Іваном Гречком".

І справа не тільки в тому, що Іван Гречко - "чоловік-музей", який, незважаючи на свій вік, добре пам'ятає, з якого села привіз ту чи іншу річ, хто мав її у власності, за скільки він її купив чи хто її йому подарував, це ще й надзвичайно шляхетна людина, цікава, дотепна, багатогранна, яка - ненароджена у Львові - зуміла стати його невід'ємною частиною, виразником саме львівського міського духу, з яким асоціюється усе найкраще, що було у нашому місті. А ще Іван Гречко - особистість, позитивний вплив якої на кілька поколінь - незаперечний. Багато хто у Львові (зокрема директор Музею етнографії та художнього промислу Роман Чмелик) називає цього чоловіка  "Учитель".

"Колись наш видатний композитор, старенький Микола Колесса, якому випало прожити 102 роки, ділився зі мною, що йому стало сумно і нудно жити, бо відійшли з життя його товариші, а той новий світ, який прийшов, він не розумів, як і сам світ не розумів його. Я теж вийшов з іншої епохи. Те, що діється нині, розумію не завжди. Та ще не здаюся, бо ще багато що маю зробити..."