Для того, аби ставити п’єсу автора за його життя, потрібна неабияка сміливість. Особливо якщо за це береться молодий, ще не знаний режисер, а твір на театральну сцену переносили не раз, та ще й по всьому світу. 

Завдань перед такою людиною постає чимало – не повторитись, знайти свій підхід і бачення, зробити виставу актуальною, зрозумілою для кожного, не змінюючи суті п’єси і не спотворюючи задуму автора... 

Та всіх не перелічити. Але вона наважилась і упоралась. Взагалі молодий режисер Олеся Галканова – не з тих, хто боїться труднощів. Працюючи над постановкою п’єси “Лавка” Олександра Гельмана, написаної в 1983 році про звичайних радянських людей, їй не лише вдалось зробити виставу актуальною і зрозумілою, але й отримати при цьому схвальні відгуки автора твору, його підтримку та благословення.

Як змінилась “Лавка” в постановці молодої режи­серки, львів’яни і гості міс­та зможуть побачити уже наступного тижня. Прем’єра вистави відбудеться 26 березня о 19.00 на Камерній сцені Національного театру ім. М. Заньковецької. В залі поставлять скриньку для збору пожертв на лікування бійця АТО Валентина Бородіна, який пережив уже понад 30 операцій.

Ще до прем’єри “Пошта” поспілкувалась із Олесею Галкановою, аби розкрити деякі її секрети роботи над цією виставою. Говорили про працю над постановкою “Лавки”,  акторську майстерність, навіть про жіночу самооцінку. 

– Насправді так сталося, що вибирала не я. Це Олег Сікиринський (виконавець чоловічої ролі) одного дня прийшов із “Лавкою” до мене і запитав, чи не хотіла б я її поставити. А що я? Я взяла почитати текст. Паралельно подивилась одну з вистав і, відверто кажучи, вона мені не дуже сподобалась.

Як зазвичай працює режисер вистави? Бере текст, який хоче перенести на сцену, шукає матеріал для подальшої роботи і водночас бачить (так, саме бачить!) артистів, котрі йому підходять для його втілення. Бо якщо ти не бачиш артиста в конкретній ролі, він тобі за типажем не підходить, то що можна ставити і який сенс братися за роботу.

В мене ж цього разу все сталося навпаки: не я побачила артиста, а він сам приніс мені цю п’єсу. Тож мені, як режисеру, треба було її полюбити, відчути, знайти щось своє, побачити. На це знадобилось немало часу. 

– Трохи є... Олександр Гельман писав “Лавку” в радянський час, тож у ній дуже багато всього радянського, дуже багато тексту, який начебто й не розповідає про “совок”, але, коли чуєш або читаєш його, перед очима постає саме картинка з того життя, з тих реалій. Навіть діалоги в цій п’єсі Олександр Гельман творив так, що вони буквально просочені радянським часом. 

Ми ж із Олегом Сікиринським та Альбіною Сот­никовою поставили собі завдання зробити “Лавку”, не прив’язуючи її до конкретного місця і часу. Втілити так, аби ця зустріч, її розвиток, уся ситуація могли відбутись будь-де. До прикладу, не у Львові, на вулиці Городоцькій, а в будь-якому місті з кожним. Адже лавок на світі багато, як і людей, які біля них зустрічаються!

– Знайшла в ній те, про що хотіла б розповісти глядачам. У “Лавці” викладена досить банальна історія зустрічі та стосунків чоловіка і жінки. А ще в самій п'єсі громіздкий текст у діалогах. Читати їх – то одне, а відтворити на сцені – зовсім інше. Тож нам довелося вигадувати різні хитрощі, аби глядач не знудився від цих розмов, – якісь свої прийоми, підтексти, ситуації. 

Текст все ж довелося трохи скоротити – це вдалося зробити, забравши з п’єси усю “радянщину”. А далі ми з акторами почали накладати текст на дію, щоб не було пустих і нудних діалогів. Для читання вони цікаві, бо автор прописував їх з певними нюансами, акцентами і ситуаціями, які поступово розкриваються читачеві, але далеко не все з цього можна передати на сцені. Тож ми шукали свої акценти і пропонуємо глядачеві саме їх.

“Лавка” – дуже жіноча п’єса. І хоч головним героєм у ній є, по суті, чоловік, саме для жінок вона буде цікавою, навіть корисною. Бо в якомусь з уривків, певна на всі сто, кожна з представниць прекрасної статі впізнає ситуацію зі свого життя. І що важливо, саме той чи той фрагмент підштовхує зробити висновки із ситуації. Тепер, власне, й поясню, за що я полюбила “Лавку” і що хочу нею передати: ця п’єса може і має допомогти жінкам підвищити самооцінку, більше поважати і цінувати себе, менше упадати й бігати за чоловіками.

– Чому ж збіг (сміється)? Таїсія Йосипівна – художній керівник моєї роботи, тож цілком логічно, що ми говоримо про одне й те ж. Узагалі хочу зараз подякувати їй за підтримку і розуміння. Дуже важливо, коли тебе підтримують, коли поряд професійна людина, яка не тільки вчить, але й вірить у тебе. 

Таїсія Литвиненко дозволяла мені йти своїм шляхом, а це дуже важливо. Вона не ламала мене як режисера, навпаки, своїми порадами вдосконалювала моє вміння. Важливо слухати як похвалу, так і об’єктивну критику: вона дозволяє розвиватись, іти вперед. Тож я щиро вдячна Таїсії Йосипівні за все, що вона зробила для мене і для моїх артистів. Ми стали родиною, близькими людьми.

– Людям, і чоловікам, і жінкам, інколи важко признатись самим собі в деяких речах. Часто ми просто не хочемо бачити ситуації правдиво, вигадуємо якісь відмовки, пояснення. А “Лавка” написана навпаки: її герої вдають зі себе когось іншого, воліють бути такими, якими хотіли б бути, але поступово перетворюються на справжніх себе, без отих вигадок і самодурств. 

Героїня цієї п’єси – жінка, яка будь-що хоче вийти заміж. Нехай за першого-ліпшого, але зараз і вже! Бо вірить, що головне – отримати чоловіка, а далі вона його вже припасує до себе, як їй треба буде. І впродовж усієї п’єси ця жінка намагається будувати сім’ю.

Героєві ж, навпаки, хочеться легковажних стосунків, розважитись, завоювати чергову жінку – і все. Я довго думала, які асоціації в нашій постановці має викликати сама лавка як предмет. Все виявилось досить просто й логічно – для героїв у постановці вона стає ложем. Для неї – сімейним, для нього – просто місцем для чергового сексу без зобов’язань. Саме довкола цього й будується вистава: що більше жінка відмовляє, то більше азарту в чоловіка і бажання за всяку ціну таки здобути її, підвищивши такою перемогою власну самооцінку.

– Ні! Насправді у ній чимало кумедних моментів. Ми з акторами досить довго над ними працювали. Я хотіла витягнути їх із дорослості, дозволити бути безпосередніми і по-доброму дуріти, як діти. Вважаю, що нам це вдалося. Тобто у виставі є ситуації, з яких можна і варто сміятися, але не штучно створені, а природні. Герої з розвитком подій все більше відпускають себе, дають собі свободу не прикидатися і грати одне перед одним, а бути справжніми, правдивими, дивними – ну і нехай…

І за це я полюбила “Лавку”. Бо, попри звичайний сюжет, те, що лежить на поверхні, у ній є багато підводних течій, внутрішніх переживань, які виходять назовні лише у фіналі. Але актори мають ці переживання і емоції нести через всю виставу, протягувати їх, як ниточку.

– О, роботи було чимало. Я, як режисер, знала, що хочу показати глядачеві, але потрібно було, щоб і актори знайшли себе в цих ролях, відчули їх, прожили. Звичайно, можна було б сказати Альбіні Сотниковій і Олегові Сікиринському: “Я бачу ваших героїв так, хочу від вас саме таких емоцій, поведінки”. Але навіщо? Мені важливо було, аби вони самі відчули все, зрозуміли і передали по-своєму, а не я їх підштовхувала, вказувала.

З кожним із акторів була своя робота, свої нюанси. З Альбіною працювати було трохи простіше, бо вона жінка, я жінка, ми однаково розуміємо і відчуваємо героїню. А от у роботі над роллю з Олегом були свої складнощі. Він мав дійти до всього сам, аби показати справді чоловічу логіку, мислення, емоції. Свої, а не мої! Це було непросто й для мене – мені як жінці треба було зрозуміти, як думає чоловік. Тому над чоловічою роллю ми мали роботи значно більше, лише фінал розбирали й відпрацьовували понад місяць.

Взагалі над цією виставою трудились два роки. І то не просто репетиції, там чимало й психологічної роботи. Адже актора досить просто змусити зіграти так, як тобі треба, та ще й переконливо. Але в такому випадку вистава все одно виходить поверховою, спрощеною. А ми хотіли чесності. Для цього треба було добру акторську гру Альбіни і Олега поєднати з їх особистими переживаннями, витягнути з них правдиві емоції. 

Саме над цим ми й працювали так багато часу. Давалось воно досить непросто, але таки вдалось! Ми всі троє пропустили цю п’єсу через себе, прожили її. Тож не дивно, що дуже полюбили цю постановку і сподіваємось, що й глядачі полюб­лять її так само.