Наступної неділі у Львівській обласній філармонії презентують міжнародний проект авторської пісні “Спів для рівнодення” за участі бардів з України та Польщі. 

Майдан зблизив наші дві країни, як ніколи раніше в історії. Під час концерту прозвучить великий обсяг матеріалу – і пісенного, і поетичного. Тепер патріотична тематика дуже актуальна, а авторська пісня завжди була носієм патріотизму – від часів кобзарів і лірників.

Одним із учасників “Співу для рівнодення” є знаний український бард, поет і письменник Олесь Дяк. Він син Михайла Дяка – ди­сидента, політв’язня, члена-засновника Українського національного фронту, якого позбавили волі в 1967-ому (п’ять років тюрми, сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання). 

Тому не дивно, що Олесь Дяк, як і його покійний батько, вболіває за Україну, роблячи вагомий творчий внесок у розвиток національної культури. Перед концертом “Пошті” вдалося поспілкуватися з ним. Говорили про роль творчих людей у житті країни, знакові знайомства, перший фестиваль “Червона рута” і, звичайно ж, про проект “Спів для рівнодення”. 

– Зараз займаюся “Співом для рівнодення”. Це міжнародний проект авторської пісні за участі бардів з України та Польщі, в якому беру участь і я. Почути результати нашої спільної роботи ви зможете наступного тижня, а саме 15 березня о 18.00 у Львівській обласній філармонії.

Твори патріотичної тематики нині мають великий попит. А авторська пісня завжди була носієм патріотизму – від часів кобзарів і лірників. Інтерес до авторської пісні справді підвищився. Тож коли мені запропонували долучитися до проекту “Спів для рівнодення”, я одразу ж пристав на цю ідею. Погодився не лише тому, що ми робимо спільну справу, але й через те, що українці і поляки стали ще ближчими завдяки Майдану. Я, можна сказати, живу цим вечором. До нього залучено багато людей, усі вони працюють, готуються. У проекті буде використано багато матеріалу – і пісенного, і поетичного.

Окрім цього, маю два авторські проекти на Львівському радіо – “Формат слова” і “Мистецький щоденник”. Здобув чималий досвід ведення радіоефірів, спілкування з аудиторією, сам формую тематику своїх радіопрограм. У них ідеться переважно про українське мистецтво – музику, поезію, літературу. Це те, що найбільше мене цікавить, – доносити нашу національну культуру до людей.

Пригадую, як у часи Майдану створив серію публіцистичних програм про Революцію Гідності, про людей, які брали в ній активну участь. Було багато застережень “згори” – аж до погроз закриття проекту. Як стало відомо згодом, директор обласного радіо Мирослава Лубкович мала проблеми через мої гострі ефіри, проте їй вдалося відстояти мій проект, додавши цим мені наснаги до натхненної праці.

– У студентські роки я багато займався спортом. Вважав, що здоров’я душі немислиме без здоров’я тіла. Прагнув досконалості не тільки духовної, а й фізичної. Першу освіту здобув у Івано-Франківському технікумі фізичної культури, спеціалізація – плавання. 

Літературою серйозно зацікавився після знайомства з чудовою поетесою Неонілою Стефурак, яка в той час очолювала літературну студію при педагогічному інституті. Вона дуже високо оцінила мій перший творчий поетичний доробок. Порадила відвідувати літературну студію і заангажувала мою творчість на рівні Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України. 

Все це збіглося з моїм активним інтересом до пізнання традицій авторської пісні. Мене запросили стати солістом і музикантом вокально-інструментального ансамблю. Але згодом я відчув: це не моя музика...

Паралельно з музикою і поезією мене цікавила філологія. Тож незабаром я вступив на філологічний факультет Франкового вишу. Потрапивши до Львова, познайомився з багатьма прекрасними людьми. Серед яких Любов Клопотовська – мій перший педагог з вокалу. Ще один мій учитель вокалу, Марія Процев’ят, очолювала тоді знаменитий хор “Вірли” і мала великий авторитет.

Свого часу мені поталанило бути на камерному вечорі, де виступав Володимир Івасюк, який відбувся у Клубі творчої молоді за два місяці до загибелі композитора. Тішуся, що мав щастя чути його голос, спілкуватися з ним.

Наступне знакове знайомство було з Ігорем Білозором, з яким ми почали приятелювати. Деякі мої пісні були йому цікаві, особливо імпонували завершення музичних фраз. Ігор Білозір мене й у “Ватру” запрошував (то було тоді, коли її склад часто змінювався після переїзду Ігоря Богдана до Канади). Але я вже не міг співати в колективі, розумів, що це не моє.

А далі була “Червона рута”. Спершу я став переможцем обласного конкурсу, тоді взяв участь у першому фестивалі “Червона рута” в Чернівцях у жанрі авторської пісні і став її дипломантом. Під час конкурсної програми я заспівав замість трьох заявлених пісень три інші. Та ще й які! На вірші Василя Стуса, Ліни Костенко і Миколи Рябчука. У складі журі були комсомольські функціонери, які висловили мені свої зауваження. Але мій виступ відстояв Тарас Петриненко.

А ще пам’ятаю, як нині відомі львівські художники, мої однолітки, поставили мені “ультиматум”: якщо я не заспіваю саме ці три пісні, то вони просто зі мною не дружитимуть. Жартували, звісно. 

Тоді, на першій “Червоній руті”, я був 85-им у черзі виконавцем. Фестиваль розпочався о 10 годині ранку. Було вже далеко за шосту годину вечора, світили прожектори, сиро, холодно, а ми… у футболках. Переді мною виступав Василь Жданкін, який здобув гран-прі фестивалю. В українському строї, босий, як кобзар. У мене перед виступом усе в горлі пересохло. Він порадив мені: “Сильно покусай кінчик язика, уяви море чи річку, і спрага мине”. В такий спосіб він мене підтримав. 

– Університетський період, в принципі, був досить складний. Мене подали на відрахування. Одна з причин – син політв’язня. Схиляли й до співпраці з “органами”, але я зайняв чітку позицію – не зрікатися ідеалів батька. 

Це все співпало зі смертю Володимира Івасюка... Я був причетний  до організації однолітками-студентами похоронної процесії, поширення самвидаву, який якраз зі смертю Івасюка активізувався. 

Наступного року мої документи на поновлення не прийняли. Повторилися ті ж самі вимоги певних служб. Два роки відслужив у армії. Після цього мене поновили аж через чотири роки. А тоді відбулося “легке потепління”, почалися перші перебудовні процеси. 

Я  вже працював на роботі, яку мені зараховували як педагогічний стаж. А педагогічна праця в житлово-комунальній системі підпорядковувалася райвиконкому, і це, можливо, десь також спрацювало позитивно. Тобто загалом я навчався аж 11 років на філологічному факультеті.

До слова, чимало викладачів, які на той час працювали в університеті, навіть морально мене не підтримали – боялися проблем. Але заступалися люди, причетні до керівництва ансамблю “Черемош”, в оркестрі якого я грав на сопілці.

На факультеті я організував ансамбль “Троїсті музики”, ми навіть стали лауреатами обласного конкурсу самодіяльної пісні. Здавалось би, така людина мала б бути корисною факультету. Але нічого не допомогло… Всім стало зрозуміло, що проблеми з відрахуванням набагато серйозніші.

Дідусь часто жартома питав мене, скільки років я вчився. Я відповідав, якщо додати вісім років школи, то з навчанням у технікумі й університеті виходить 22 роки.

– В ті часи я писав особ­ливо багато поезії. Це й була розрада. Та рукописи моїх книжок лежали недоторканими в шухлядах видавництв: у “Молоді”, “Радянському письменникові”, “Каменярі”, куди до Перебудови для мене були закриті двері. Перша моя книга – “Той, що летить” вийшла аж на початку 90-их років минулого століття. А вже відтоді почали виходити книга за книгою – і так дотепер.  

На сьогодні вийшло друком уже 15 книг. Всі вони для мене рідні, особливі. Завжди живу тією книгою, яка в процесі появи на світ, яка шліфується. А коли книга вже у видавництві, коли вже розставлені всі крапки над “і”, то починаю жити наступним виданням.

Творчий процес іде спільно із суспільними. Ти живеш не просто літературою в літературі, а використовуєш свій талант для активнішої участі в соціально-політичному житті країни і в жодному випадку не маєш права залишатися осторонь. Бо є багато гарних письменників, які живуть за принципом споглядання. Для мене письменник, бард, загалом творча людина – це обличчя нації. Менш чи більш значуще – залежить від того, наскільки людина обдарована.