Півстоліття разом – на сцені та в житті
Федір Стригун, лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, народний артист, і Таїсія Литвиненко, народна артистка України, – про театр, творчість, любов і життєву мудрість
Сьогодні Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької запрошує львів’ян і гостей міста на урочисту академію з нагоди ювілеїв лауреата Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, народного артиста України Федора Стригуна та народної артистки України Таїсії Литвиненко.
Символічно, що саме в День закоханих ця пара провідних митців української сцени відзначатиме потрійний ювілей: персональний у кожного і 50 років служіння заньківчанській сцені. Федора Миколайовича Стригуна і Таїсію Йосипівну Литвиненко знають усі, стежать за їхньою роботою, але за буденністю ми якось не помічаємо їхніх здобутків і колосальних досягнень. У нього близько ста ролей, п’ятдесят режисерських постановок (лише в театрі Заньковецької), у неї – більш ніж вісімдесят ролей і п’ятнадцять режисерських постановок.
Та, може, й не це головне… Головне мабуть те, що нам зараз особливо важливе – українськість, національна ідея, яку вони провадять 50 років на сцені театру Заньковецької. Всі їхні ролі, постановки підтримують і формують концепцію, з якою цей театр створювався, – висока українська класика в контексті світової.
Творчий тандем Стригун – Литвиненко давно вже став знаковим для українського мистецтва. Вони подарували глядачам свій талант, виховали не одне покоління акторів. І попри усю цю багаторічну нелегку та спільну працю (а може, саме завдяки їй) це подружжя змогло не лише чимало здобути, а й зберегти своє велике почуття і досі дивиться одне на одного такими ж закоханими очима, як і 50 років тому.
Як їм це вдалося, ювіляри розповіли читачам “Пошти”. Говорили, звичайно ж, про театр, творчість, любов і життєву мудрість.
Про театр
Федір Стригун:
– Скажу вам те, про що зараз ніхто не говорить, але це факт! Якби доля не розпорядилася так, що я в 1961 році приїхав до Львова і познайомився з цим містом (бо театр я бачив і раніше, на гастролях), якби не було моєю мрією приїхати в це місто і якби ми не потрапили сюди, в театр Заньковецької, ми були б зовсім іншими людьми, і історія наших життів була б геть іншою.
– Скажу вам те, про що зараз ніхто не говорить, але це факт! Якби доля не розпорядилася так, що я в 1961 році приїхав до Львова і познайомився з цим містом (бо театр я бачив і раніше, на гастролях), якби не було моєю мрією приїхати в це місто і якби ми не потрапили сюди, в театр Заньковецької, ми були б зовсім іншими людьми, і історія наших життів була б геть іншою.
Кажу про це відверто: в моїй окрузі на Черкащині, звідки я родом, через села пролягало залізничне полотно і проходив потяг Донецьк – Львів. Саме ним люди роз’їжджалися в різні боки. І від вибору кінцевого пункту, місця призначення, як згодом виявилося, залежало те, ким ми згодом стали. Це було дуже важливо.
Опинившись у Львові, ми потрапили в середовище неподвійних стандартів – у театр, де не лише на сцені, але й поза нею актори говорили українською. В ті часи в українських театрах, навіть у Львові, спілкувалися російською. А це дуже потрібно, бо якщо ти не послуговуєшся мовою в житті, як можеш її передати на сцені без брехні та фальші?
Українське кіно вже зараз починає набирати обертів. Маємо молодих режисерів, нові цікаві фільми. Санін, Слабошпицький – ці хлопці з’являються, заявляють про себе, працюють. Тож наше кіно з часом просто “вибухне”.
Попри велику працю особистість людини – як творчої так і нетворчої – формують великі люди, з якими зустрічаєшся на життєвому шляху. Моє життя було багате на такі зустрічі. Саме завдяки їм я стала тою, ким є зараз
А ось із театром ситуація дещо інша, він у гіршому становищі, і я вже не раз про це говорив. Поїхали наші актори з “Наталкою Полтавкою” у Донбас. Що там робилося! Їх приймали краще, аніж на прем’єрних виставах. Глядачі були дуже щасливі, плескали, обговорювали постановку, тішилися, як діти. Тобто там є спрага до української класики, її бракує людям! Навіть українські режисери, які йдуть працювати в театри на сході, не ставлять українського, не несуть нашої національної ідеї, культури. Їм хочеться російської “чорнухи”, вони мріють ставити твори Олександра Вампілова.
Так, це класика, і твори його хороші. Але навіщо приміряти чужий сіряк і знімати свої шаровари?! До слова, в нас була помилка, коли ми ставили “Невольника”. Тоді чомусь за режисерським задумом акторів перевдягнули: замість шароварів дали… кальсони і білі капці. Ніби вистава й добра, але не те…
Та й інші нюанси з’являються: зараз такі часи, коли не всі люди мають гроші на квитки до театру, хоча вони у нас дешевші, ніж в кінотеатрах. Але ж сам не підеш – треба жінку запросити, дітей… Тож за раз 150-200 гривень доведеться викласти.
Але народ і державу без театру залишити не можна! Навіть якщо б так і сталося, що всі театри раптом закрилися, це мистецтво виросло б саме “з низів”, з малого. Ми такий народ: що більше нам щось забороняють, обмежують нас у чомусь, то більше ми боремося за своє і таки виборюємо – кров’ю, потом, працею.
Вистави ставили б у селах, в містах, і не задля грошей. Це мистецтво вічне, йому хочеться віддавати своє життя. І я аніскілечки не шкодую, що вже 55 років присвятив театру!
Про творчість і початок кар’єри
Таїсія Литвиненко:
– Збереглася давня фотографія, де я ще зовсім молоденька граю в “Украденому щасті” Анну. То чи не перша моя роль. Ставили виставу в нашому сільському клубі, завклубом виконував роль Миколи, вчительки – сусідок. А Анною стала я, тому що сама ставила виставу.
– Збереглася давня фотографія, де я ще зовсім молоденька граю в “Украденому щасті” Анну. То чи не перша моя роль. Ставили виставу в нашому сільському клубі, завклубом виконував роль Миколи, вчительки – сусідок. А Анною стала я, тому що сама ставила виставу.
Колись у кожному селі були драматичний і танцювальний гуртки. І як то часто буває, в кожному селі є сім’ї поважні, а є “третяки” – так моя бабуся називала бідних, пияків, тих, що рвалися за будь-яку ціну до влади. Так от, Литвиненки були дуже поважні, як і всі родини, які багато працювали і яким вдавалося набути хоч якихось статків, мати свою господарку.
З дитинства пам’ятаю, як люди казали, що я дуже талановита. На Різдво збиралися всі на гостину, і я повинна буда співати для всіх. Тож готувалася до цього, вчила пісень, а з часом мені це ой як згодилося, коли вступала до театрального інституту.
Та попри велику працю особистість людини – як творчої так і нетворчої – формують великі люди, з якими зустрічаєшся на життєвому шляху. Моє життя було багате на такі зустрічі. Саме завдяки їм я стала тою, ким є зараз.
Українське кіно вже зараз починає набирати обертів. Маємо молодих режисерів, нові цікаві фільми. Санін, Слабошпицький – ці хлопці з’являються, заявляють про себе, працюють. Тож наше кіно з часом просто “вибухне”
На початку творчої кар’єри мені пощастило познайомитися з унікальними особистостями – Григорієм Чухраєм (режисером і сценаристом) та Віктором Івченком (кінорежисером), які відрили мені дорогу в кіно. Коли ми зустрілися з Івченком, він щойно зняв свій перший фільм – “Доля Марини”. Головну роль у ньому виконала Катерина Литвиненко. І те, що в нас із нею однакові прізвища, Івченко сприйняв як певний знак і вирішив приглянутись до мене пильніше.
В ті часи керівництво Держкомкіно дало вказівку всім режисерам перш за все переглядати і прослуховувати на головні ролі актрис обласних театрів. Їм було близько 35-ти, а я ж тоді була зовсім молоденька. Але вибрали мене, ще й Василь Васильович Цвіркунов, чоловік Ліни Костенко, який на той час був директором Кіностудії імені Олександра Довженка, підтримав мене. бо дуже любив українок. Сказав тоді: “Буде ось ця!” Так я й потрапила в кіногероїні (йдеться про фільм “Назар Стодоля” 1953 р., у якому Таїсія Литвиненко зіграла Галю, головну героїню. – “Пошта”).
Про любов і життєву мудрість:
Таїсія Литвиненко:– Нас часто запитують, що нас протримало разом стільки років. Бо ж кіно і театр вимагають викладатися, грати різні ролі, кохання зі сцени чи екрана демонструвати – з різними партнерами. От що я вам скажу: так, це наша робота. Людина, з якою граєш, повинна подобатись!
Ми навіть маємо свої методи, як викликати певні емоції, симпатію. До прикладу, шукаємо риси в партнерах, які можуть об’єднати нас: чи то в зовнішності, чи то в характері. Почуття мають бути, але це професійне. Так, ми всі живі люди. Головне тут, напевно, не допускати переборів, аби не втратити голови.
От Федір Миколайович у нас не допускає таких головокружінь. Бо знаєте, як воно буває в чоловіків: втратив голову, здурів – і все! Тут вже трагедія виходить, любов же ж трагічна… Інколи мені взагалі здається, що в почуттях має бути більше розуму, аніж сексуального потягу.
Федір Стригун:
– Так, звичайно, в нас така професія, що й симпатії певні часто виникають. Різне буває. От дивлюсь я на наших артисток – вони такі хороші, такі красиві… Як їх не любити? Я щасливий, що вони є, такі красиві, талановиті.
– Так, звичайно, в нас така професія, що й симпатії певні часто виникають. Різне буває. От дивлюсь я на наших артисток – вони такі хороші, такі красиві… Як їх не любити? Я щасливий, що вони є, такі красиві, талановиті.
Але щоби не схибити, в житті має бути домінанта – те основне, заради чого і заради кого живеш. Пам’ятаю, як я закохався в Тасю. Побачив її якось і одразу ж сказав своїм друзям: “Ось іде моя жінка!” А коли вже прийшов вступати до театрального інституту, вона підійшла до мене в коридорі і сказала: “Не переживай, хлопчику, ти вступиш”. Тася ж тоді була вже зіркою кіно, а я хлопчиськом. Кохав її тихо чотири роки! Ні, це ж не означає, що з дівчатами не дружив! Але була в мене зірка, і лише заради неї, її вистав ходив до театру Франка.
Щось таки ходило за нами, що нас поєднало! Аж за чотири роки вона прийшла до мене в гримерку, нахилилася, заглянула в дзеркало і сказала: “Приїжджай до мене в Запоріжжя, будемо грати “Назара Стодолю”: я Галю, а ти Назара”. З того часу вже не міг ні про що думати. Куди не кликали, куди не запрошували – у мене в голові лише Запоріжжя і Тася Литвиненко. Тож і поїхав. А згодом одружилися з 1963 на 1964 рік – на самий Новий рік. Отак по життю і йдемо рука до руки – понад 50 років. І в подружжі, і на сцені.
Фото: gazeta.ua, zankovetska.com.ua, kino-teatr.ru, kinozal.tv, архів.
Підготувала Марічка Ільїна
Колектив газети “Львівська Пошта” сердечно вітає творче подружжя народних артистів Федора Стригуна і Таїсії Литвиненко з такої непересічної нагоди!
Втілюйте у життя творчі плани і найпотаємніші мрії, даруйте нам ще більше нових театральних прем’єр та бережіть одне одного і вашу дивовижну любов!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
До прикладу, коли в театрі готували прем’єру “Гайдамаків”, а Федір Миколайович був зайнятий випуском вистави і постійно перебував на сцені, до мене підійшов куратор КДБ. Я здивувалася: це ж “Гайдамаки”! Шевченко! Класика, відома усім! Чого ж іще там можна шукати? Та він був стривожений і хотів, аби я йому доповіла концепцію, нюанси і наголоси постановки. Я побачила, що нема на то ради. Доведеться запросити його на репетицію, аби сам подивився, що ми готуємо і що ми там такого понаробляли проти “совітів”. І коли я запропонувала йому прийти, він злякався і не прийшов – напевно, боявся відповідальності. Молоді люди, вочевидь, цього не зрозуміють, але старші знають, про що йдеться.
Або, наприклад, коли ми ставили “Народного Малахія”. То було велике збурення в культурній громаді. Знаєте, ми звикли чути і бачити про Україну приємне, святкове, меланхолійне, лагідне, героїчне, життєствердне, але не претензійне, докірливе. Особливо коли це справедливо. Ми цього слухати не любимо. Але говорити про такі моменти – це теж дуже важлива робота. Як і робота Федора Миколайовича над виставою “У.Б.Н.”. Її донині показує лише наш і волинський театри – в обох випадках її постановкою займався саме він. Більше ніхто не наважився…