У Кракові завершилася ретроспектива Зофії Стриєнської

Ретроспективна виставка Зофії Стриєнської, що тривала до 4 січня, стала однією із найбільш масштабних й резонансних минулорічних мистецьких акцій у Краківському національному музеї. Експозиція повно й панорамно презентувала багатогранний творчий доробок непересічної польської художниці першої половини ХХ ст., ім'я якої в останні десятиліття було неза­служено забуте.

Її мистецька спадщина викликає подекуди неоднозначні враження, як і біографія, сповнена суперечностей і драматичних колізій. Ще за життя про неї складали легенди. З вуст в уста переповідали історії про те, як талановитій польці довелося переодягнутися в чоловіче вбрання та змінити ім'я, аби навчатися у Мюнхенській академії мистецтв (мовляв, на початку минулого століття жінок туди ще не приймали). І як згодом, коли вже вийшла заміж за відомого архітектора Кароля Стриєнського і народила си­нів-близнюків, замикала їх у шухляді - щоб не заважали працювати.

Життя обдаровувало її найвищими відзнаками: лише 1925 року Стриєнська здобула чотири гран-прі у різних номінаціях на Міжнародній виставці декоративно-прикладного мистецтва в Парижі - і найбільшими приниженнями (в 1920-х роках чоловік запроторив її до психіатричної лікар­ні), славою та успіхом - у між­воєнний період, злиднями й забуттям - у післявоєнні роки. Народжена 1891 року в Кракові, Зофія Стриєнська невдовзі після Другої світової війни емігрувала з Польщі й померла 1976-го в Швейцарії.

Упродовж 1920-х і до початку 1940-х років художниця була постійною та бажаною учасницею багатьох мистецьких вернісажів, мала й ряд персональних. Цікаво, що ще в 1932 році велика виставка робіт "княгині польського малярства", "слов'янської богині", "ча­рівниці", як називали тоді рецензенти надзвичайно популярну художницю, відбулася і у Львівському художньо-промисловому музеї. Однак після 1945-го настали роки забуття, а відтак - жодної виставки. До­недавна її станкові малярські твори, проекти інтер'єрів та театральних декорацій, живописні панно, книжкова графіка, ескізи тканин, килимів та жіночих рукавичок - здебільшого прикрашали музейні фонди та приватні колекції і в останні десятиліття були майже не відомими широкому загалу.

Усі ці грані мистецьких уподобань Стриєнської презентувала масштабна виставка, куратором якої виступив кустос Національного музею в Кракові Святослав Ленартовіч. Від перших спроб майбутньої художниці, романтичного щоденника почуттів - до першого відомого графічного циклу 1918 року "Слов'янські божки", від розписів, втілених на декоративних тарелях "Поль­сь­кі танці" - до дивовижного симбіозу язичницьких та християнських символів у монументальних аркушах "Пасхи".

Виставка мимоволі викликала аналогії із творчістю української художниці, старшої сучасниці Стриєнської Олени Кульчицької. Не стільки в сен­сі стилістики, технічної чи композиційної вправності (тут Стриєнська значно поступається своїй українській колезі) - подібність полягає в універсалізмі та всеохопності зацікавлень художниць (живопис, книжкова графіка, ужиткове мистецтво). А ще у жертовній самопосвяті мистецтву, захопленні народною творчістю й вірності національній традиції. В останньому обидві  є знаковими постатями свого часу й, відповідно, національних мистецьких шкіл першої половини ХХ століття. І якщо Кульчицьку сучасники називали донькою сецесії, то Стриєнську мож­на вважати донькою й співтворцем арт-деко.

Мабуть, закономірно й символічно, що саме вона отримала найвищу нагороду за представлені живописні панно "Обрядовий рік у Польщі" у Поль­сь­кому павільйоні на епохальній виставці в Парижі 1925 р. Недарма фрагменти цих панно, їх ескізи, а також фото інтер'єру павільйону становили один із головних й, очевидно, найцікавіших розділів експозиції. Лейтмотив цих монументальних творів - народні вірування, традиції, обряди, наскрізь пронизані язичницькою слов'янською символікою й міфологією.

Власне, нестримний дух оновлення, притаманний художньому процесу міжвоєнних десятиліть минулого століття, буяння барв, повернення до витокі­в, фовістична віталь­ність і нові джерела інспірації, віднайдені в народному мистецтві, вповні проявилися в творчості Зофії Стриєнської. Художниця дуже влучно  підхопила й розвинула провідну тенденцію свого часу - його декоративізм, пошук естетичного в буденному й ути­літарному, привабливого в усьому: від коробки з цукерками до оформлення салону трансатлантичного лайнера.

Попри багатогранність, мистецький доробок Стриєнської дивує своєю неоднорідністю. Від вдалих новаторських пошуків і знахідок 1920 - 1930-х років до самоповторів і кічевої ілюстративності другої половини 1930-х та 1940 - 1950-х років. Дослідники творчості Стриєнської пояснювали ці творчі занепади елементарним заробітчанством, злиднями, зрештою, певними метаморфозами у світогляді художниці. І якщо монументальні панно та станкові полотна 1920-х років позначені масштабністю й новаторством, вдалим декоративним й колористичним вирішенням, то ряд творів 1940 - 1950-х років, попри технічну вправність, дивує наївною розповідальністю, надмірною кольоровістю, що межує з лубком. Єдиною перевагою цих робіт є їх етнографічна складова, що полягає у точній фік­сації народних строїв та елементів побуту.

Натомість у книжковій графіці, ужитковому мистецтві, сценографії фаховий та естетичний рівень Стриєнської більш однорідний. Її графічні листи, що вийшли невеликим накладом кольорових літо­графій в серії "Слов'янські божки", а також проекти "Польські танці" та "Польські костюми і танці", десятки аркушів ескізів театральних декорацій, костюмів (найвідоміші із них були використані в краківських постановках творів Ю.Словацького, К.Шимановського 1920 - 1930-х років), численні оформлення книг, нотних видань, етнографічні замальовки переконують свіжістю бачення, прецизійністю і непідробним захопленням народним мистецтвом. Несподівано близькими могли видатися львів'янам гуцульські мотиви, які, поряд із темою закопанських гуралів, у різних інтерпретаціях раз у раз зустрічаються у доробку Стриєнської - найвідомішої жінки-митця і одного із небагатьох справжніх лицарів пензля в польському мистецтві першої половини ХХ ст.