Армен Джигарханян, народний артист СРСР, про серйозну правду з веселою міною і свободу, втілену в хаос

Армена Джигарханяна люблять і впізнають усі глядачі радянського кіно. Йому вже 72 роки. Хто не пам'ятає його куплети у кінострічках "Собака на сіні", жорстокого і розумного терориста у "Тегеран-43", витонченого біло­гвардійського капітана у "Невловимих месниках"? Армен Борисович - народний артист СРСР, лауреат Державних премій, орденоносець. Його вписали у Книгу рекордів Гіннесса як актора, що найчастіше знімався у кіно (понад 250 ролей у кіно- та телестрічках). Є іронічна епі­грама Гафта: "Набагато менше на землі вірмен, ніж фільмів, у яких зіграв Джигарханян" (російською вона звучить у риму).

Нині художній керівник і директор Московського драматичного театру - гість "Пошти".

- Армене Борисовичу, я чув, що Ви давно мрієте приїхати до Києва, в Україну на гастролі?

- Так, є у мене така мрія. Я дуже люблю Україну, багато знімався у Києві і, сподіваюся, маю симпатиків та друзів на українській землі.

- І що треба для того, аби Ваш театр приїхав на гастролі до Києва?

- Зовсім нічого. Ось отримаємо запрошення, і цього року, у травні, коли зацвітуть каштани, чекайте нас. Ми вже обговорили наші гастролі, можемо привезти шість добрих спектаклів.

- А колектив театру великий?

- Шістдесят осіб. Я, до речі, вже мав розмову з Юлією Володимирівною Тимошенко. Вона обіцяла допомогти...

- Ну, нині їй не до театру...

- Цікаво, а чим же вона зайнята?

- У неї свій театр, політичний. Стільки талановитих акторів, є народні, є костюмери, "робітники сцени". І пристрастей стільки, що вся Україна стежить за політичними інтригами. Я недавно прочитав Вашу книгу "Самотній блазень". Ви який клоун - білий чи рудий?

- Гадаю, рудий. Я хочу казати правду, а не просто розважати. І чим довше я живу, тим "рудизна" для мене стає важливішою, принциповішою. Я шкодую, що перестав грати на сцені. Коли граєш, то розумієш, у чому магія мистецтва блазня, людини, здатної говорити правду. Велику, серйозну правду, але зі смішною міною на обличчі.

- Нині всі дружно говорять про одне - нема національних духовних гуру, немає праведників, інтелектуальних авторитетів. Куди вони всі зникли?

- Таких людей завжди мало. Я гадаю, що "велика свобода", серед якої ми сьогодні живемо, - річ небезпечна. Вона може спричинити втрату духовності. Свобода апріорі передбачає високий рівень знань, інтелігентність. В умовах свободи треба мати, точніше, виховати у собі іншу нервову систему. Я, до прикладу, бачу у своєму театрі, що мої колеги не мають свободи, додаткового кисню, творчого драйву.

Це зовсім не означає, що свободу слід "закрити". Та потрібно влаштувати баланс свободи і відповідальності. Це дуже важливо. Наприклад, коли після блокади голодним ленінградцям дали багато харчів, найпоширенішою стала смерть від завороту кишок.

- Ви болісно переживали розвал Союзу?

- Ні, формально ні. Свободи стало багато, але вона втілилася у хаос. І ще. Після розвалу СРСР я почав заробляти набагато більше грошей. Але я не зрадив своїм поглядам, принципам, цінностям.

Я завжди думав і думаю, що у житті найголовніше - це культура побуту. Наприклад, я сьогодні часто і довго буваю у США. Там побут інший. Я там людина, мені в Америці комфортно. Відтак повертаюся у Росію - мені розбавлений бензин продають. Хай бензин - ліками торгують протермінованими. Це варварство, іншого слова годі й підібрати.

- Нинішнє духовне життя визначає політика. Всі театральні пристрасті - у політиці. Чи настане час, коли народ перестане цікавитися політикою, а житиме літературою, музикою, театром?

- Політика - явище тимчасове. Я пригадую, як ми дивилися засідання Верховної Ради СРСР. Стільки було пристрастей! А куди вони зникли? А до театру люди ходили три тисячі років і ходитимуть, аби відкривати таємниці буття.

- Кажуть, Ви живете "на дві країни" - у США і в Росії...

- У Росії більше, багато справ - театр, який вимагає чимало уваги.

- Армене Борисовичу, а чи варто, щоб держава допомагала театрові? Адже у відповідь вона вимагатиме лояльності, терпимості до всілякого бруду. Може, ліпше бути босим, але незалежним?

- Ні, не так. Хоча це із царини моралі, але театр завжди є відповідальним перед державою, суспільством. Я не поважаю баламутів. Якими б ми не були цинічними, але театр - це кафедра. Тільки у церкві і у теат­рі ми маємо право вилити свою душу і поговорити про віч­не. Наприклад, у театрі не можна лихословити. Я відповідальний перед театром, перед глядачем.

- Навіщо нині у театрі стільки еротики, відвертих сексуальних сцен? Без них не можна довести до глядача ідею спектаклю?

- Знаєте, мені дуже подобається стриптиз, але він до­цільний у кабаре, клубі, ресторані, а не в театрі. Гадаю, це не наша культура, ми дещо інші.

Такі спектаклі роблять малообдаровані люди. Не може бути, щоб талановитий спекулював на класиці, розбавляючи її сучасною лайкою і еротикою. Я завжди згадую відому історію, коли Бальзак увесь день плакав. Коли його запитали, чому він ллє сльози, він відповів: "Батько Горіо помер". Я не за нудний соціалістичний реалізм, але  хочу говорити зі сцени тільки про те, що добре знаю. Актор, кажу це відповідально, найсором'язливіша професія. А вседозволеність жодного стосунку до акторського фаху не має.

- А у Бога Ви вірите?

- Я атеїст лише в тому, що не потребую Бога, коли самому слід бути відповідальним. Мушу зробити, а не сподіватися, що це за мене зробить Бог. Якщо Бог допомагає людям жити - це добре. Але рішення я ухвалюю сам.

- Ми дивимося і любимо старі фільми. Ефект впізнавання і є моментом отримання задоволення. Вам нині не треба грати, Ви чудові тому, що Вас всі знають і впізнають. Вам тепер пропонують ролі, але Ви не погоджуєтеся. Чо­му?

- На сцені завжди треба складати іспит, гіпнотизувати глядачів. Це не просто. Часто не дозволяє здоров'я. Пропозицій є багато. Хоча зараз зменшилася кількість знімальних днів, побільшали гонорари, але я не погоджуюся. Мені вже багато років. Важко бути родзинкою в ящику з родзинками.

- З життя пішло так багато видатних акторів, що нині не­має на кого ходити до театру...

- Це не так. У кожного покоління глядачів свої улюблені актори. Це закон. Великих стало мало...

Чомусь згадав Антона Чехова, який казав: "Зате середній актор став ліпшим".

- По-моєму, Ви грали на сцені і в кіно всі професії і людей всіх національностей, крім афроамериканців...

- Одна акторка влучно сказала: ти - тварина...

- Вибачте, Армене Борисовичу, Платон колись писав про "політичну тварину", а виявляється є й театральна?

- Так, але у доброму розумінні. Я весь у театрі, я живу театром, і мені більше нічого не треба. Вірмени кажуть: "Ти маєш дірки у носі!"

- Армен Джигарханян - це радянський, російський чи вірменський актор?

- Та я й не знаю. Я, наприклад, бачив, як веселу п'єсу "Дядечко Богдасар" дивився великий американець Вільям Сараян. Я за ним стежив - він смі­явся, як вірменин. Мав сміх вірменина, хоча він абсолютно американський письменник.

- А у Вірменію, на батьківщину, Вас вабить?

- Єреван - моя батьківщина. Я був там недавно на гастролях. Вперше зі сцени під час зустрічі з глядачами я сказав, що "боюся". Вже нема тих, з ким я дружив, кого любив. Ще більше боюся - підходить до мене давній, сильно побитий життям чоловік, і з'ясовуємо, що це мій шкільний товариш. Ми не впізнаємо людину тільки тому, що це дуже важкі спогади.

- А чому Ви ніколи не грали Шекспіра?

- Я скажу крамольну фразу. Шекспір - не дуже російський автор. Ми не дуже вміємо грати Шекспіра. Я не зіграв Сократа. Адже будь-яка роль, написана геніальним автором, - це привід, а я жодним чином не Лір і жодним чином не Сократ.

- З роками нагромаджуються цинізм, втома від повторів життя. А що допомагає Вам бути таким ексклюзивним мрійником?

- Не знаю. У мені зосереджується якась енергія, і її треба визволити. А на загал, що більше я живу, то менше маю відповідей на складні питання. Я не кокетую. Іноді я зауважую за собою містичні речі. Раптом через 30 років дивлюся на себе на екрані і не впізнаю. У той же час я переконаний, що Чехов, наприклад, російським театром не прочитаний. Тому що Чехов набагато раніше, ніж Фройд, заговорив про підсвідомість, страхи, потяг, приховану сексуальність. Наприклад, я отруївся п'єсою "Дядя Ваня". І її готовий пізнавати усе життя.