Олексій Чупа, поет, письменник (до середини серпня цього року жив у Макіївці):– Зараз, оглядаючись на себе молодшого на рік, оцінюючи та осмислюючи все, що відбулося від минулого листопада, збрехав би, якби сказав, що став щасливим та задоволеним. Ні, навпаки, тепер мене переслідує питання, чи потрібно було це все? Ну бо якось так склалося, що людина завжди на перше місце ставить свій особистий комфорт та свої особисті вигоди. Це стосується всього, навіть глобальних геополітичних процесів, в самому центрі яких опинилася зараз моя держава. В протести я пірнув з головою, легко і з юнацькою енергією, зайнявши однозначну позицію, яка одразу мала на увазі – або ми їх, або вони нас.
Сталося неймовірне: в цілому, звісно, ми їх. Але в моєму домі – вони нас. Отже, що я маю в сухому підсумку? Місто, яке досі тепло люблю, місто, де відносно безтурботно прожив добру третину життя, мене… виплюнуло. Ми нарешті виговорилися, висловили одне одному все, що накипіло, і після цього жити разом якось не випадає.
Я залишив насиджене місце, залишив квартиру, яку люблю до одуру, залишив роботу, бібліотеку, яку збирав величезними зусиллями, залишив батьків, брата. Друзі також розлетілися по всій країні. Деякі з них тепер по інший бік барикад. Порівняно із собою самим минулорічним я в шалених мінусах, і все життя тепер буду свідомий того, що навряд чи вдасться відігратися.
І тут би поставити свічечку собі та помолитися за упокій молодої душі (тисяч молодих душ!), яка сама себе затягла в болото побутових негараздів, думаючи, що може щось вирішувати у великих політичних ігрищах. Але ні, тут пасувала б цитата з Football Factory: “найцікавіше те, що я знав, що саме цим все закінчиться”.
Думаю, всі ми більш-менш розуміли, що нас чекає, коли приєднувалися до протесту в який би там не було спосіб. І були, а головне є, в стані подолати все те, що на нас навалилося слідом за нашим же рішенням. Іноді здається, що не зможемо, але це всього лише втома. Зціпивши зуби, стиснувши кулаки (ось ключова зміна за минулий рік!), ми навчилися брати на себе відповідальність
Ціль залишилась тією ж. Люди стали досвідченішими, від цього – придатнішими до боротьби. В цьому полягає головна зміна, головний підсумок першого року революції – з несерйозних, “няшних” хохлів ми в очах ворога перетворилися на укрів, здатних на серйозні вчинки, аби відстояти свою гідність.
Ми подорослішали, стали сумнішими і мудрішими. Все як у людей.
Павло Табаков, співак, композитор:– Коли тривала Революція Гідності, коли ми щодня засинали і прокидалися в якомусь нескінченному жаху, моя муза мовчала. Я впав у творчий ступор і кілька місяців абсолютно нічого не міг написати…
Тільки коли Майдан закінчився, трагічні події лютого 2014-го вилилися у пісню “Небесну сотню, Господи, прийми”. Я рідко її виконую. А коли виконую, сліз не можуть стримати ні люди в залі, ні я. Такі пісні – це пісні-пам’ять, пісні-нагадування: не маємо права забувати, якою ціною далася Україні Революція Гідності і яку ціну українці досі сплачують за те, щоб жити в по-справжньому незалежній державі.
За останній рік у мене, та й думаю, що не тільки у мене, а й у більшості українців відбулася переоцінка цінностей, навіть змінилася внутрішня філософія. Йдеться і про ставлення до людського життя, і про сприйняття світу, і про відношення до держави… Ще одна внутрішня зміна – ще більше почуття патріотизму. І це загострене почуття виливається і в творчості, і в діях: ти не можеш сидіти склавши руки і чекати кращих часів, ти хочеш зробити для своєї країни щось тут і зараз. Не час відсиджуватися і відмовчуватися. Але що можуть зробити артисти, музиканти? Писати пісні, давати концерти…
Саме тому, щойно на Донбасі почалася АТО, ми з колегами по сцені зібралися дружньою творчою командою і в турі “Підтримаємо своїх” поїхали з концертами на схід і південь України. Виступали і в залах, і на стадіонах, але найсильніші емоції викликали концерти на полігонах і просто неба у військових частинах. Коли співаєш і бачиш мужні очі наших солдатів, розумієш, що й ти робиш нехай незначний, та все ж внесок у нашу спільну перемогу.
Ви знаєте, раніше я ще ніколи не давав автографів на військових квитках і на ременях від автоматів, ніколи раніше не чув таких щирих слів вдячності від зрілих та сильних чоловіків, які після концертів підходили, дякували за виступ, тиснули руку і казали: “Ви зарядили нас ще більшою силою. Тепер ми точно переможемо!” Вірю, що так і буде.
Андрій Капраль, учасник вокальної формації “Піккардійська терція”:– Насамперед всі події останнього року в кожному з нас пробудили, і я не виняток, ще більшу любов до своєї країни.
На жаль, це стається через смерті, але очищення України все одно триває. І багато-багато українців хочуть допомогти цьому процесу діями, думкою, молитвою… Бо всі почали краще розуміти, в якій ми країні живемо та що маємо робити для її кращого майбутнього. Зараз, коли їздимо з “Піккардійською терцією” з концертами по всій країні, зокрема сходом і півднем, бачимо, яка ж все-таки наша країна велика і велична. Бачимо, яка велика любов є між людьми в нашій країні. А нас так довго вводили в оману, що цієї любові немає. Нам так настирливо нав’язували комплекс меншовартості й торочили, що ми люди не того ґатунку...
І от зараз в українців нарешті відкриваються очі. Так, на сході і півдні багато російськомовних людей, але ми переконалися, що в них дуже сильна ідентифікація себе з Україною і всім українським. Вони відкриті до всього українського. І якщо говорити про нас, артистів, то зараз ми мусимо заповнити ті штучні культурні порожнини, які формувалися роками. Тепер для цього найкращий час. Бо нарешті зникає засилля чужої культури, яке було у всіх мас-медіа, на всіх концертних майданчиках.
Відбувається очищення країни від непотребу. Самі українці змінюються. І багато що залежатиме від представників культури: як зміниться свідомість українців, чи почнуть вони цінувати та любити своє, українське. До речі, я й сам зараз відкриваю для себе нові імена в музичному світі України. І це прекрасні відкриття!
В Україні почався новий відлік. Так, зараз багато що відбувається вперше. До багатьох речей ми ще не готові. Але дуже сподіваюся і вірю в те, що перемога буде за нами.
Христя Венгринюк, письменниця:– Якби мені колись сказали, як зміниться моє життя за останній рік, то не повірила б навіть Богу...
Можу сказати, що тепер я зовсім інша людина, для мене нині неймовірно важливою стала кожна копійка, бо знаю, що її можна використати для допомоги. Я ще більше усвідомила, що правильно зробила, коли вирішила жити в рідній країні, а не за кордоном. Бо десь там зараз почувалася б зрадницею. Відчуття братерської любові та співпереживання стали основними моїми почуттями. Все, що пишеться чи робиться, – лише для миру, нема інших тем чи інших справ!
Ми з волонтерами організовуємо ярмарки, виступи, концерти для збору коштів на АТО. Бачу, як люди об’єднуються, як гуртуються, як допомагають одні одним. Яким сильним є бажання, щоб усе було добре, навіть коли біда невідворотна.
Хочеться й духовно допомагати нашим воякам. Саме тому ми впорядкували книгу “Знаєш, солдате, Ти мусиш вистояти…” десяти відомих поетес, які з надією та любов’ю промовляють до солдат. Це кишенькова книжка, яку будуть надсилати нашим хлопцям у зону АТО. Наступного тижня заберемо її з видавництва і розсилатимемо. Переконані, що вона необхідна нашим Героям, щоб вони знали, як ми ними пишаємось і як дякуємо кожному за відданість!
Одним із найбільших переворотів у свідомості за цей рік стало розуміння мізерності життя. Нема нічого вічного. Ми – лише мить, навіть не частинка, а якийсь штрих, напівтворіння, яке має душу і носить її, допоки тому час чи допоки хтось не захоче відібрати її…
Галина Крук, поетеса, перекладач:– Після подій останнього року можна з упевненістю сказати, що ми більше ніколи не будемо такими, як колись.
Принаймні ті люди, які активно брали участь чи були безпосередніми свідками подій. Ми подорослішали як громадяни, відчули на власному досвіді, що від кожного окремо може щось залежати, якщо підтримувати один одного. Шкода, що це далося ціною такої кількості людських втрат, причому втрат непоправних, за які, на жаль, досі нікого не покарано…
Але попри все досвіду самоорганізації та механізмів громадянського співіснування, які ми здобули за цей час, у нас ніхто не відбере. Якщо ж говорити суто про мистецьке осмислення подій останнього року, то воно значною мірою ще попереду. Спершу була фіксація того, що відбувалося: емоційні пасажі, уривчасті фрази, промовисті деталі, акцент не на художності, а на конкретності зображення, значення особистих свідчень і документальності.
Саме такого багато в тих перших майданних поетичних та прозових антологіях, саме цим вони важливі для нас. Мистецтво живиться людськими трагедіями та розламами в людських душах, як то не жорстко звучить. Тому слід очікувати, що найближче десятиліття українські митці матимуть що гоїти, осмислювати, аналізувати, звеличувати чи розслідувати, хоч зараз по-людськи ми всі ще не в силі це перетравити і вибратися з цього емоційного та екзистенційного завалу.
Вважаю, що кожен у ці важкі часи має робити те, що він найкраще вміє і чим може допомогти тим, що воюють, тим, що стали каліками, сім’ям тих, що лишилися без годувальників.
Час до часу ми робимо якісь літературні читання-ярмарки-розпродажі, щоб зібрати гроші, бо не можна залишатися байдужим до того всього болю. І як це не парадоксально, під час виступів та в приватному спілкуванні бачу, що всі ми стали людянішими, більше цінуємо такі базові цінності, як життя, любов в усіх її проявах, вміння співчувати та співпереживати, віру в те, що все це недаремно.
В часі війни, як правило, замість віршів краще виходять молитви – за те, щоб не гинули наші хлопці, за те, щоб ніхто не гинув, щоб залишили нарешті нашу країну в спокої, щоб настав мир…
Сторінку підготувала Марічка Ільїна