Ім’я талановитого польського флейтиста Лукаша Длугоша відоме в усьому світі. Тринадцятирічним підлітком він вигравав міжнародні конкурси і підкоряв найкращі концертні залу світу. 

Через кілька років познайомився з Агатою Келяр і зрозумів: без цієї жінки, як і без музики, жити не зможе. Відтоді це подружжя концертує разом. Під час Міжнародного фестивалю “Музика у старому Львові” польські флейтисти виступили разом із львівським симфонічним оркестром “Віртуози” в храмі Петра і Павла. 

Саме тоді “Львівській Пошті” вдалося поспілкуватися з талановитим подружжям. Говорили про любов до музики, концерти, подорожі та життя поза роботою.

Лукаш Длугош: – В Гданську під час Міжнародного навчання з флейти. Це було дванадцять років тому, перед моїм від’їздом на навчання до Німеччини. Я познайомився з Агатою, вона мені запала в душу. 

Агата Келяр: – А я, щоб не відставати від чоловіка, через рік сама поїхала вчитися до Німеччини. Спочатку ми хотіли бути разом, але про одруження не йшлося. А через шість років, у 2008-ому, стали чоловіком і дружиною.

А.К: – Не любимо гучних забав. Весілля було камеральним, зате у дуже красивому місці – в палаці у Бещадах. Нам виділили п’ять гектарів площі з парком, басейном. Ми хотіли, щоб нашу радість, наше щастя з нами розділили тільки найближчі люди – родичі і друзі. Хотіли починати подружнє життя спокійно. 

– У нашій родині по материнській лінії є багато музикантів, тому музика завжди була присутня в нашому домі. Грати на флейті почала доволі пізно, майже у чотирнадцять років.  Але не тому, що я так дуже хотіла грати саме на цьому інструменті. Причиною було моє здоров’я – у дитинстві часто хворіла. Мій дядько, професійний музикант, запропонував батькам віддати мене вчитися грі на флейті.

Тоді я ще не була впевнена, що флейта стане сенсом мого життя, бо ж вчилася у загальноосвітньому ліцеї, а не в спеціалізованій музичній школі. Музичні предмети опановувала після занять у ліцеї, в пообідню пору. Мій тато, за фахом лікар, сподівався, що я продовжу його справу. Але у випускному класі я остаточно вирішила  присвятити життя музиці. 

– Аякже! Це неабиякий стимул для будь-якого початківця. Коли вчилася у середній школі, брала участь у різноманітних конкурсах, на яких перемагала. Але то були лише перемоги на теренах рідної Польщі. А коли навчалася у Німеччині, перемагала на міжнародних конкурсах і виступала на світових сценах. 

А.К.: – О! Була одна така ситуація, яку ніколи не забуду. Перед концертом у Любліні після генеральної репетиції перед вечірнім концертом, коли сходила зі сцени, впала і випустила з рук флейту. Інструмент гепнув на сходи, через що у ньому зламалася механіка. На щастя, мій чоловік мав при собі ще один інструмент. Довелося “перелаштуватися” на іншу флейту, набагато тяжчу.

А у мого чоловіка, Богу дякувати, таких стресових ситуацій не було. Єдине, що може запізнитися на концерт. Скажімо, концерт має з хвилини на хвилину початися, ми стоїмо в заторі, а до концертного залу їхати ще кілометрів п’ятнадцять. Були випадки, що забував надягнути шкарпетки (сміється), краватку. Одного разу Лукаш забув шкарпетки і не було у кого позичити, то відіграв концерт у костюмі і туфлях на босу ногу. Переживав на сцені, щоб ніхто не побачив, бо сцена була високою. 

Був смішний випадок, коли забув удома ремінь до штанів. А штани були трохи заширокі. Це було в Голландії. Грав концерт Лібермана, що складався з трьох частин. Третя частина – енергійна, відчував, що штани потроху починають сповзати, тож довелося широко розставити ноги, щоб не впали (сміється).

Л.Д.: – О! були такі випадки. На щастя, у мене чудова дружина. А мати дружину-флейтистку – ще більша перевага. Якщо випадково взяв не те, що має грати оркестр, телефоную Агаті, і вона мені факсом надсилає ту партитуру, що потрібна. 

– Коли вчився у початковій школі, у нас обов’язковим предметом була музика. Кожен учень мав навчитися грати на простенькій флейті.  Мушу сказати, що це було дуже правильно, бо хотіли молодь привчити до культури. У мене це непогано виходило. 

Вчителька, яка займалася зі мною, підказала батькам, щоби віддали мене на навчання до музичної школи, у якій працював і досі працює мій дядько. Він, щоправда, акордеоніст, закінчив консерваторію у Варшаві. В дев’ятирічному віці я виграв свій перший у житті конкурс, це мене надихнуло, і я вирішив присвятити своє життя музиці. 

Л.Д.: – Так, я переміг у понад сорока конкурсах – польських та міжнародних. І це мене ще більше стимулювало до праці. Тому й став переможцем на найважливішому конкурсі в світі, що проходив у Парижі.

Л.Д.: – Посідаючи призові місця на конкурсах, я отримував і відзнаки, і грошові нагороди. Але найважливіше для мене – можливість виступати з концертами. Відтоді я багато виступав з концертами на різних сценах світу, композитори почали спеціально писати для мене концерти, а згодом і для моєї дружини. З Лондонським симфонічним оркестром, який належить до найкращих оркестрів світу, записав диск.

Л.Д.: – Ми справді побували в багатьох країнах, але живемо у Польщі. Де б не виступали, завжди повертаємося до Польщі. Тут наш дім, тут нам найкраще. У Польщі – наша родина і, що найголовніше, наш маленький синочок, якому лише два з половиною роки. Розумієте, я з тринадцяти років був поза домом, мандрував світом з концертами, вчився далеко від дому. А тепер мені хочеться бути якнайближче до своєї родини.

А.К: – Наш вибір припав на Краків через те, що я вже сім років викладаю там у музичній академії. Торік захистила дисертацію і стала доктором мистецтв. Чоловік також має учнів.

Л.Д.: – Ми граємо не лише з оркестрами. Це може бути виступ камеральний, скажімо, у супроводі фортепіано. Нема потреби мати свій власний оркестр, бо на світі є так багато професійних колективів, з якими приємно працювати. Чільне місце в цьому списку займають львівські “Віртуози”, з якими познайомилися півтора місяця тому під час їхнього виступу в Польщі.

Л.Д.: – Не завжди. Але якщо випадає нагода поїхати у якесь дуже гарне місто, їдемо удвох. Як-от, наприклад, у Львів. Було б гріхом, якби ми разом не походили тими старовинними львівськими вуличками. Тут така атмосфера, такий дух, що хочеться побути ще кілька днів. Але хочеться й трохи відпочити від “родинних обов’язків” (сміється). Наш синочок такий активний, що його самого не можна залишити ні на секунду, але все-таки поїхав до гарного міста з коханою дружиною. Такий ми собі організували відпочинок.  

Л.Д.: – Він має чудовий слух. Думаю, що буде музикантом. Флейта на нього вже чекає. Хоча я волію, аби наш син був диригентом чи актором. Має для цього всі задатки. 

Л.Д.: – Найкращий відпочинок – побути вдома із сином. Буває, що їдемо у Бещади, де маємо власний будинок. Там чудова природа, чисте повітря. Дитині добре, а нам ще краще, бо ми разом!