Кінематограф, на щастя, рухається вперед, залишаючи, на жаль, позаду швидко старіючі стрічки та зникаючі в пам’яті обриси кінозірок. Але, безумовно, при цьому все ж таки щось втрачається…

Культовий американський режисер Вес Андерсон намагається рятувати кінематограф від занудства і формалізму, прагнучи повернути йому магічну силу, котрою той володів ще тоді, коли дерева були великими, а кадри чорно-білими. 

Коли залюблені в кіно зберігали вірність тривалішу, ніж закохані в житті. Його магія була невловна й неповторна для кожного посвяченого. Вона і зараз не ослабла. От лише віднайти її серед “целюлоїдного шлаку” стає щораз складніше.

Фільм “Готель “Гранд Будапешт”, який дивитимемося сьогодні о 18.30 в кав’ярні “Штука” (вул. Котлярська, 8), заслуговує епітета “розкішний, як жоден інший”. Він не просто ностальгує за красивими декораціями періоду між двома світовими війнами, а радше вибудовує власну реальність, будівельними матеріалами для якої стають спогади наших прабабусь, пригоди прадідів, пожовклі сторінки зачитаних у дитинстві книг, сни, що вже ніколи не повернуться.

Водночас фільм цей дуже естетський. Складний, але зрозумілий сюжет розгортається як коштовний дарунок, який позбувається привабливої обгортки. Глядач поступово стає майже співучасником пригодницького життя консьєржа елітного готелю вигаданої країни Зубрівка (яка інтригуюча назва!), у якій галичанин може млосно впізнати призабуті риси Австро-Угорської імперії або просто казкової країни, яка майже у кожного малювалася європейськими контурами.

Енергія фільму поступово концентрується на викраденні дорогої картини та на всіх притаманних пригодницькому жанру подіях: мізансценах, перегонах, вбивствах, аферах, проте водночас виходить за його рамки і перетворюється на розгорнуту метафору втраченого часу – історичного, духовного, культурного, того, який закінчився ще до нашого народження.

Недарма фільм зібрав небачений зірковий ансамбль акторів, адже кожному хочеться торкнутися минулого, зіграти власну роль у казці про історію нашого втраченого часу. Прикметно, що такий акторський купаж, попри божевільний ризик провалу, дав блискучий результат, де кожна зірка грає як справді великий актор, а не як забронзовілий пам’ятник: Ральф Файнз, Джуд Лоу, Тильда Світон, Едвард Нортон, Едрієн Броуді, Віллем Дефо, Матьє Амальрік, Гарві Кейтель, Біл Мюррей.

Вам гарантовані позитивні емоції. І це буде не натягнутий регіт, а стриманий усміх від інтелектуального задоволення. Це буде насолода очам і розрада для стомленого трагедіями розуму. 

Ми ніби заглянемо в інший простір, до якого завжди здається примарно близько, уже вкотре приміряємо роль самотніх ідеалістів, яких так часто називають диваками, ввійдемо у міф, де добро і зло гранично розділене, але бездоганно переконливе. На сто хвилин забудемо, що вся ця глазурована декадансова розкіш покоління прабабусь і прадідусів незабаром буде розбомблена цинічними параноїками, які не читали в дитинстві казок…

А потім знову повернемося в нашу реальність і зробимо правильні вис­новки…